Олег Канівець:

Нещодавно вивчав матеріали соціологічного дослідження, в якому педагоги та батьки висловили своє ставлення до стану сучасної освіти, окреслили найважливіші проблеми. З'ясувалося, що освітян і батьків школярів найбільше турбують низький соціальний статус учителя, недостатність бюджетного фінансування та часта зміна ідеологій. Такі дані для мене не стали несподіванкою. Приблизно те ж я чув на своїх численних зустрічах у педагогічних ко-лективах Стрийщини та Жидачівщини.

Справді, маніпуляції з тарифною сіткою, невиконання державою своїх зобов'язань перетворюють педагогів ледь не на жебраків. Зрозуміло, у сьогоднішніх умовах мало хто з молоді погодиться вчителювати у школі за тисячу гривень. Не кажучи вже про постійне і таке необхідне самовдосконалення, якого неминуче вимагає робота з дітьми. І тому мій низький уклін Учителю, котрий, часто нехтуючи особистим комфортом, віддає усього себе дітям, усвідомлюючи значення своєї місії.

Глибоко шаную нелегку працю шахтарів. І цілком підтримую закон Верховної Ради кількарічної давності про престижність шахтарської професії. Але при тім дивуюся: чому до-сі немає закону про престижність професії вчителя.

Адже саме Вчитель, як і Священик, споконвіків на наших теренах були тими стовпами моралі, на яке опиралося українське суспільство. Гадаю, що в пакеті першочергових соціальних законів новообраної Верховної ради обов'язково має бути присутнє питання про надання вчителям особливого статусу в нашому суспільстві.

Зрозуміло, що жоден статус так і залишатиметься на папері, доки не відбудеться його реального наповнення бюджетними коштами. Чи можливо це зробити в умовах теперішньої української економіки? Я переконаний, що можливо. Аналізуючи питання освіти, я звернув увагу на японський досвід, котрий частково можна взяти на озброєння й Україні. Післявоєнний час. Знищена ресурсно, матеріально та морально Японія. Які перші кроки нового уряду? З поміж інших у 1946 році стартує освітня реформа, під яку виділяють неймовірно великі гроші. Не мине й двадцяти років і острівна країна почне своє стрімке сходження в елітарний клуб світових лідерів. Інвестиції в освіту – це наймудріше і разом з тим найпрагматичніше, що може запропонувати мудре державне керівництво.

Натомість у нас звикли ставити усе з ніг на голову. Замість проведення ефективних по-міркованих реформ (жодним чином не говорю про революційні методи в системі освіти, оскільки наші діти не можуть бути суб'єктами жодних експериментів), нам на догоду сусідній державі у чергове пропонують зміну ідеології. Це недопустимо, як з погляду національної безпеки країни, так і з загального стану освітнього процесу. Актуальна освітня система сформована ще в роки радянського тоталітаризму і не цілком задовольняє потреби сучасного сус-пільства. Реформи мають полягати насамперед у створенні сприятливих умов для формування вільної творчої особистості з високим рівнем знань, патріотизму та духовності. Школа має формувати людей, котрі завтра виведуть Україну на якісно новий щабель політичного, економічного та соціального розвитку. Людей, котрі зможуть утверджувати нашу державу як авторитетного та рівноправного партнера у світовому співтоваристві.

Якби я не замислювався над тим майбутнім, у якому житимуть наші діти, якби я не розумів тих глобальних процесів, що відбуваються у світі в цілому, і в Україні, зокрема, – я не йшов би в депутати. Мені було б це не цікаво. Але я не можу над цим не думати, бо вірю в Бога і знаю, що душі наші не вмирають. І яке життя я залишу нашим дітям – таке воно й бу-де. Тому й ділюся деякими своїми роздумами з читачами "Нового погляду". І вірю, що мене зрозуміють учителі та батьки школярів. Галичани завжди вирізнялися своїм духом. Галичани, як ніхто, мислять високими ціннісними категоріями.

Принагідно ще раз хочу привітати наших наймолодших українців зі святом знань і скласти уклін їхнім вчителям. Переконаний, що сьогоднішня чесність і наполегливість – це те насіння, яке завтра щедро зійде на нашій землі, у нашому краї.

Газета "Новий погляд"