«Сурмлять у ріг чотири вітри в полі, І, ніби криця – сталяться жалі»

І нині ми всі присутні тут, й сотні тисяч українців, що перебувають поза межами княжого Львова, огорнуті сумною звісткою, гартуємо напруженим сталевим нервом наші скорботу і жаль від непоправної втрати. За ледве більше, ніж два календарні роки Личаківський пантеон української слави поповнився яскравими постатями, що своїм жертовним життям і патріотичним чином уособлюють сумління гордої й волелюбної європейської нації. У лютому 2010 року місце вічного спочинку здобув тут видатний історик, державотворець, професор Ярослав Дашкевич, зовсім недавно –невтомний подвижник національної культури, Герой України Борис Возницький, а сьогодні до своїх побратимів приєднується по-легендарному відважна й нескорена на тернистому шляху українського державотворення Ірина Калинець.

Народилася Ірина Калинець у грудневу пору 1940 року, у той час коли Львів уже майже півтора року розпинали перші совіти, фізично знищуючи національно свідоме українство. Генетичний інстинкт нації спрацював блискавично – на місце страчених московсько-більшовицькою ордою борців народжувалися нові, майбутні лицарі національного духу. Непоборне прагнення до волі, почуття високої патріотичної відповідальності, громадсько-політичної і християнської гідності, активної життєвої позиції почали проявлятися в Ірини Калинець вже під час навчання на славістичному відділенні філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка (1959–1964).

Під час другої хвилі брежнєвських репресій, 12 січня 1972 року Ірину Калинець заарештували зі стандартним і по-чекістськи відшліфованим формулюванням «за антирадянську агітацію і пропаганду», аби згодом ув’язнити на 6 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Трагічний маршрут колами кагебешного репресивного пекла разом з Іриною Калинець у той час прокладали В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Панас Заливаха, Стефанія Шабатура і вірний та люблячий чоловік Ігор. 9 довгих років на просторовій віддалі від материнської ласки і батьківського тепла перебуває дочка Дзвенислава, бо доля судила її батькам у цей час сповняти мужній синівський обов’язок та віддану доччину повинність перед рідною нацією.

В часі перебудовного відновлення державотворчих процесів в Україні Ірина Калинець стала активним організатором і діячем Товариства української мови імені Тараса Шевченка, невтомним промотором відродження української греко-католицької церкви, народним депутатом України першого демократичного скликання. Очолювала управління освіти Львівської області, кардинально реформувала навчальний процес у львівських школах, зініціювала створення гімназій, ліцеїв, коледжів, авторських та приватних шкіл, Науково-методичного Інституту освіти. У 2003 році повертається до рідного університету, аби обійняти одну з найавторитетніших посад у своєму щедрому життєписі – посаду професора кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка. Невичерпної життєвої енергії та бурхливо-пошукового темпераменту вистачає й на те, щоб паралельно переживати неповторні хвилини «радості творення і блаженства натхнення» у гуманітарному просторі власних мистецьки довершених художніх текстів та глибоко аналітичних наукових розвідок. Саме скрупульозне вивчення давньої української історії та літератури спричинилося й до обрання магістрального особистого життєвого кредо, сформульованого ще в одинадцятому столітті мудрим генієм митрополита Іларіона Русина – розбудовувати свою націю так, «щоб не назвав нас ніхто пришельцями у рідній землі».

І сьогодні, йдучи від нас у неозорі горизонти вічності, Ірина Калинець адресує нам, й надалі сущим, але через її відхід суттєво національно послабленим, відкриті питання складної державницької місії. Чи достатньо виявиться у нас лицарської снаги та громадянської відваги, аби захистити українську мову від цинічного знущання над нею з боку депутатів-перевертнів, спікера-фарисея та безграмотних невігласів з найвищих владних постів? Чи зможемо оберегти морально чисті світи української духовності від потужної руйнівної сили шовіністичного «русского міра» та по-диявольськи агресивного московського православ’я? Чи втримаємо у міцних руках всенаціонального єднання і соборності горде знамено державотворчого змагу, яке в набагато важчих екзистенційних умовах не випустили наші політв’язні-дисиденти, перейнявши його від легендарних борців повстанського національно-визвольного руху? Пам’ятаймо, що лише ствердна відповідь на ці та інші гостро актуальні суспільно-історичні запити вкупі зі щирою християнською молитвою стануть належним вшануванням світлої пам’яті однієї з найдостойніших дочок української нації – національно одержимої Ірини Калинець.

Прощання з національно гідною й по-громадянському достойною, знаковою постаттю може видатися недомовленим, якщо не звернутися до метафоричного світу художньої символіки самої Ірини Калинець, зокрема до її поезії періоду заслання. В умовах, коли весь простір дихав смертельною небезпекою українські політв’язні виробляли духовний імунітет проти страху перед фізичним небуттям, який найяскравіше передано промовистою філософською інвективою Василя Стуса: «Як добре те, що смерті не боюсь я». У той самий час мистецький талант Ірини Калинець явив читачеві свій варіант поетичної панорами нездоланного Танатосу:

Свічник загас. Лише сльоза воскова.

Тоненький дим розлукою запах.
В вікно листок ударив, наче птах:
– Чи ти в дорогу дальню вже готова?
Востаннє озирнись: твій дім, твій сад.
І цей свічник ще заясніє знову,
Коли покличе полум’ям, як словом,
В цю землю повернутися назад,
Щоб освятити з рідного порогу
Твій шлях до неї і на суд до Бога.

Щиро сподіваємося, що кожне слово, і промовлене тут у скорботних виступах, і подумане у гіркому стані непереборного смутку стане тим цілющим вогнем, що повік живитиме свічник всенародної любові і людської пам’яті про Ірину Калинець, яка віднині спочиватиме з Богом і в Бозі! Вічная їй пам’ять!

Фото: dgpn.lviv.ua