Стаття під такою назвою з’явилася в іспанському щоденнику El País 13 вересня 2008 року. Її автором є міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини у 1998–2005 роках, представник Партії зелених Йошка Фішер (на фото). Попри те, що роздуми відомого європейського експерта стосуються Європейського Союзу і написані, у першу чергу, для громадян ЄС, вони також видаються надзвичайно цікавими та позитивними для українців і, що важливіше, повчальними для українських політиків, які заблудилися у внутрішніх суперечках і конфліктах.

Після перемоги над Грузією, російська стратегія перегляду пострадянського порядку на тій території, яку росіяни називають “ближнім зарубіжжям” зі зростаючою впертістю просувається далі. Європа не повинна будувати жодних ілюзій з цього приводу, а розпочати відповідні приготування. Та поки Європейський Союз роздумує над тим, що робити, найвідповіднішою у даний час буде не криклива та істерична реакція, а холодний розрахунок.

На жаль, співставлення сучасної ситуації на Кавказі з радянською інтервенцією у Чехословаччину в 1968 році не виявляє цього типу реалізму. Ні Захід, ані НАТО не становлять для Росії вирішальної стратегічної загрози, подібної до тієї, що походить з ісламського півдня і Далекого Сходу, головним чином від зростаючої надпотуги Китаю. Окрім цього, силу Росії взагалі не можна порівнювати з силою колишнього СРСР.

Насправді, з демографічної точки зору, Росія переживає вражаючий спад. Поруч із сировинним експортом, вона мало-що може запропонувати світовій економіці. І, незважаючи на величезне зростання прибутків від торгівлі газом та нафтою, її інфраструктури залишаються недорозвинутими, а до економічної модернізації ще дуже далеко.

З іншого боку, російська політична й правова системи є авторитарними, а численні проблеми з меншинами все-ще чекають розв’язання. Як наслідок, теперішня позиція Росії щодо оспорювання територіальної цілості Грузії може виявитися у не так далекому майбутньому великою помилкою.

Із такою структурною слабкістю ідея нової холодної війни є оманливою. Холодна війна буде боротьбою двох однаково сильних суперників, найслабший із яких, у кінцевому результаті, буде змушений поступитися. Теперішня Росія нездатна вести такого типу війни. Незважаючи на це, сьогодні нова Росія, побачивши себе відновленою великою потугою, вважає за потрібне рухатися у шлейфі інших великих потуг завжди, коли цьому відповідають її можливості та інтереси; вона зосереджується на власній сфері впливу і на своїй ролі світової енергетичної потуги; вона використовує всі можливості, які випадають їй на світовому рівні, для того, щоб обмежити владу Сполучених Штатів. Але вона не може по-справжньому кинути виклик США, – навіть зваживши на майбутнє, на Китай, – як це робив свого часу Радянський Союз.

Зрозуміло, що у майбутньому Росія повернеться до захисту своїх життєвих інтересів, передусім на території свого “ближнього зарубіжжя”, за допомогою військової сили. Але Європа ніколи не повинна приймати відновлення російської політики великої потуги, яка розвивається відповідно до ідеї, що сила завжди має рацію. Це є ключовою точкою сучасного зіткнення між Росією і Заходом. Нова Європа основується на принципах недоторканності кордонів, мирного вирішення конфліктів і влади закону, а заперечення даних принципів на користь імперських зон впливу є запереченням самої Європи. Натомість, продовження експансії НАТО на схід буде можливим тільки в умовах запеклого опору росіян. А така політика, – що передбачає надання обіцянок, які не виконуються за надзвичайних ситуацій, як це ми могли побачити на прикладі Грузії, – також не сприятиме безпеці.

Упродовж тривалого часу Захід не зважав на той факт, що Росія відновлює свої сили, і не готувався прийняти наслідки цього. Але змінилася не тільки Росія. Змінився весь світ. Північноамериканські неоконсерватори розтринькали значну частину сил і морального авторитету своєї країни для непотрібної війни в Іраку й спричинилися до послаблення єдиної західної потуги світової величини. Китай, Індія, Бразилія, Росія і Перська затока – це сьогодні нові центри світового економічного зростання, що невдовзі стануть центрами сили, з якими потрібно буде рахуватися. За таких обставин не видається, що погроза виключити Росію з “Великої вісімки” змусила її здригнутися. Роз’єднання і нездатність Європи у черговий раз окреслюють цей образ Заходу, що частково втратив контакт з геополітичною реальністю.

Отож, повертаючись до російської політики великоімперської потуги, реакція на неї не повинна містити бажання покарати Росію, а утвердити позиції західної, у першу чергу, європейської, сили. Для цього придадуться різноманітні засоби:

1. Нові політичні зусилля щодо Туреччини, кінцевою метою яких буде прив’язання цієї країни, – фундаментальної для європейської безпеки, – до Європи на постійній основі;

2. Покінчити з політикою Москви “поділяй і владарюй” шляхом прийняття спільної енергетичної політики ЄС;

3. Серйозна ініціатива з посилення обороноздатності Європи;

4. Великий компроміс ЄС з Україною, що включатиме захист її незалежності;

5. Збільшення свободи пересування для всіх східних сусідів ЄС.

Щоб надіслати Росії недвозначний меседж того, що доки Москва повертатиметься до політики великої потуги Європа не бажає залишатися осторонь, потрібно не лише перелічене, а набагато більше.

Сьогодні, по-справжньому, не робиться нічого зі згаданого, а такий брак дій – це, значною мірою, причина сили Росії та слабкості Європи. Хоча, водночас. Ми не повинні втрачати з-перед наших очей спільні інтереси, які об’єднують Росію і Захід. Важливо підтримувати нашу співпрацю на тому рівні, який буде можливим.

Очевидно, що для російських правлячих класів слабкість і співпраця є взаємовиключними. Тому той, хто бажає співпрацювати з Росією, – а це справа, яка цікавить Європу, – повинен бути сильним. Саме такий урок дає нам кавказьке насилля і саме його Європа повинна всерйоз і якнайшвидше взяти до уваги.

Переклад з іспанської Богдана Чуми