З подібною ситуацією керівництву Партії регіонів зіткнулося в багатьох контрольованих територіях, в т. ч. й у м. Києві. А БЮТ має такі ж проблеми на Західній і, частково, у Центральній Україні.

Зрозуміло, що у київських політиків, незалежно від того, яку політичну силу вони представляють, виникає бажання змінити структуру влади в регіонах ще до того моменту, доки в масштабах всієї України не виникла міжрегіональна фронда, яка, спираючись на місцевих бізнесменів почне реально вимагати (а не декларувати, як ПР) федералізації країни.  

Насправді керівництво і БЮТ, і ПР не зацікавлені надавати самостійність регіонам. Тема розширення повноважень регіонів використовувалися цими силами у президентській виборчій кампанії лише для того, щоб залучити до неї регіональні еліти, а не змінити систему «центр-регіони» на користь останніх. Як представники будь-якої центральної влади, київські політики прагнуть не допустити до реальної економічної самостійності окремих регіонів, їх політичної автономії чи тим ільше незалежності. 

Але, незалежно від бажання столичних політиків, в Україні вже кілька років панує політичний напівхаос як у Центрі, так і в регіонах.  

По-перше, немає чітких правил гри. Президент Леонід Кучма, йдучи з посади, порушив їх і після політичної реформи 2004 р. президентська влада втратила ту частку контролю над урядом, яка йому належала. У парламенті (через глибокий етно-культурний розкол і «олігархізацію» влади) протягом останніх кількох років не було стабільно існуючої більшості, спроможної діяти абсолютно узгоджено з урядом. У підсумку реальна влада стала зосереджуватися в руках справжніх керівників партій і блоків -  їхніх спонсорів. Відсутність сильної виконавчої влади призвела до того, що регіони відчули, що можуть претендувати на значнішу роль у загальнонаціональній політиці, ніж це було при Кучмі.  

По-друге, правова система настільки швидко змінюється і так часто Закон порушується якраз тими, хто покликаний його захищати, що на місцях почали чинити так само.  

По-третє, не сформувалися чіткі політичні клани, члени яких були б вірні своєму «патрону». Причина - в швидких змінах політичної ситуації, а також в тому, що реально багатьма політсилами керують крупні бізнесмени, яким за великим рахунком, байдуже, в який проект вкладати гроші, важливо лише, аби він давав політичний «прибуток».  

По-четверте, відсутність у Києва в останні п'ять років довгострокової і системної соціально-економічної політики, що супроводжується перманентними чварами між президентом і прем'єром (від чого страждає вся економічна та політична система), з одного боку, звільнила регіони від постійного контролю, а з іншого  - примусила їх до політичної активності заради захисту своїх економічних інтересів.  

До цього варто додати невдоволення місцевих бізнесменів, які відчувають весь тягар монополістичної економіки, резонно не довіряючи політичним обіцянкам київських політиків «підтримати малий і середній бізнес».  

Якщо Центр звільнив себе від зобов’язань перед регіональними політиками, нічого дивуватися, що місцеві партійні еліти з легкістю міняють своїх партійних «панів», переходячи залежно від ситуації від центристів до лівих, від «помаранчевих» до «синіх» і т. п.. У результаті «горизонтальні» переміщення партійних еліт вкупі з «вертикальними» (до більшої самостійності) прагненнями місцевих політичних та економічних еліт, можуть призвести до масштабної міжрегіональної фронди. Не виключено, що цим може скористатися БЮТ, аби взяти реванш за програні президентські вибори . Але у підсумку він неминуче й сам постраждає від цього руху.

У чому ж вихід? 

Певна фінансова автономія для українських регіонів (наприклад, залишати їм дві третини, або хоча б половину доходів місцевих бюджетів) необхідна. За нинішньої ситуації Київ не здатен ефективно впоратися з розподілом фінансових потоків у країні. У схемі, де грошові потоки проходять через центр, щоб потім знову повернутися в регіони, чітко прослідковується корупційна складова.  

З іншого боку, зростання політичної самостійності регіонів, на даний момент, призведе до такого самого хаосу в регіонах, який зараз існує в Києві. На місцевому рівні діє надто багато місцевих партій і блоків. Політичне узгодження інтересів між ними практично неможливе, відтак досягнення компромісу забезпечується переважно через задіювання корупційних механізмів: «ми – вам, ви – нам».   

Єдиний вихід з цієї ситуації лежить через реформування системи виборів до обласних та місцевих рад, яке би дозволило уникнути «майданного синдрому» - надмірної поляризації місцевої громади. Нині вибори в регіонах відбуваються за пропорційною системою, тобто за закритими партійними списками.  

Головними недоліками цієї системи є те, що вона:

а) не підвищує відповідальності депутатів перед своїми виборцями 

б) переносить протистояння київських «патронів» тих чи інших партій на місцевий рівень.  

Ідеальним виходом була би повна концентрація місцевих депутатів на проблемах своїх міст, сіл, селищ і областей. Не варто публічну політику переносити на регіональний рівень. Цього можна уникнути, реформувавши систему виборів на місцях - повернувши мажоритарний порядок обрання депутатів і ввівши імперативний мандат для них. Тоді кожен депутат буде відповідати перед своїми виборцями. А вони можуть відкликати та замінити його за спрощеною процедурою, якщо його робота виконується незадовільно.  

Однак хронічна непрацездатність Верховної Ради затягує розгляд цього важливого питання, що ще раз свідчить - регіональним проблемам в Україні увага приділяється за залишковим принципом.