Richard Hawley "Standing At The Sky’s Edge" (2012)

Холі закинув крунерську романтику на Місяць і на "Standing At The Sky’s Edge" вдарився у сувору нео-психоделію та спейс-рок.

В орієнтирах переважно Spacemen 3 і звідти уся колючість альбому. Звідти увесь той розлитий блюз з відлітаючими запілонами у повне відсторонення ("She Brings the Sunlight", "Standing at the Sky’s Edge", "Time Will Bring You Winter"), де особливо небезпечно чути класичними суїцидалами Spacemen 3 на "Down in the Woods".

Навіть у темряві Холі виключно елегантний кавалер з усіма необхідними декоративними нюансами 60-х ("The Wood Collier’s Grave", "Leave Your Body Behind You"). Романтика, якщо й з'являється, то ще тихіша, ніж на попередніх альбомах ("Seek It", "Don’t Stare at the Sun").

Якщо обидва компоненти альбому і сходять в одному треці ("Before"), то лише для того, щоб повідомити, що романтика – це ще та психоделія з болючими похміллями та перверсивними ілюзіями. Тому й така несподіванка "Standing At The Sky’s Edge" є давно очікуваною.

 

Polica "Give You the Ghost" (2012)

Жіночий варіант The Weeknd, що особливо вдало тримає марку нового еренбі.

Задрімпоплене (80-ті) і затріпхоплене (90-ті) еренбі розкручує трендові марші бранців любові та її хворобливих наслідків.

Після ранкового пробудження внутрішніх сил у зовнішніх ворогах з'являється традиційне ехо нарцисизму (близьке також і шведам jj), що так буде вигинатись автотюном, наче ліліями на воді, щоб продемонструвати монстрів власної вразливості та чуттєвості.

Сирени небезпеки почнуть переслідувати апеляціями до міфілогічних трагедій ("Amongster", "I See My Mother", "Violent Games") та уповільнено (маніакально) нагадувати про усі можливі травми русалчиних співів ("Lay Your Cards Out").

Сутінки богів затріпочуть втратами і у тому синтетичному параді привидів буде стільки потойбічно недосяжного аж до фолковості ісландців ("Wandering Star"). Болотисте уповільнення їх маршу доходитиме до дабу і за загадковістю саунду даруватиме треки "The Maker" та "Fist, Teeth, Money".

А от вже у іграшковому балеарику "Form" буде зрозуміло, що у всій цій привидній підозрілості за мотивами The Weeknd є місце і пародіюванню над постлюбовними плачами.

 

Garbage "Not Your Kind of People" (2012)

5-й альбом Garbage свідомо передозований іронією над ностальгією за кращими часами та дисками.

Саунд постійно когось нагадує, постійно когось цитує і у тій надмірності більше іронічної гри, ніж на усіх попередніх альбомах.

Вже в стартовому клубняку "Automatic Systematic Habit" стільки манірної оперності (майже порнографічності) навколо статичності поп-музики, що це навіть краще працює, ніж захардований варіант Кайлі чи Брітні у виконанні Ширлі Менсон.

Пост-панкові заначки періодично апелюють до Blondie ("Big Bright World", "Felt"), пародійності особливо добре на "Blood for Poppies".

90-ті іронічно когось згадують ("Control", "Not Your Kind of People", "Battle In Me"), як і розуміють усю підступність такого шляху ("Man on a Wire"). Промовистість "I Hate Love" організовує часові паті, де з ностальгією можна згадати усі-усіх і навіть Texas чи The Cardigans.

Лишається тільки визначитись, яка з балад на "Not Your Kind of People" є кращою: "Sugar" чи "Beloved Freak"?