Зокрема Парламентська асамблея ОБСЄ визнала дії Російської Федерації актом військової агресії проти України. На цьому наголошено в резолюції «Очевидні, грубі і невиправлені порушення РФ зобов'язань у рамках ОБСЄ і міжнародних норм». Також 25 червня Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, у якій Росію назвала окупантом. У документі наголошено, що конфлікт в Україні насправді є російською агресією, а щодо Криму впроваджено термін «окупований». 

Напередодні, 24 червня, ПАРЄ ухвалила іншу резолюцію, в якій визнала присутність на Донбасі підрозділів регулярної російської армії, а зону АТО названо «територією під контролем проросійських сепаратистів та російських військ».

Крім того, маємо безліч заяв інших міжнародних організацій та впливових світових осіб, які наголошують, що дії Росії в Україні є злочинними та мають бути покарані.

«Вголос» запитав в експертів та політологів, чи такі кроки світової спільноти та стійка позиція міжнародних організацій продемонструють Путіну, що Україна має підтримку у світі, і допоможуть зупинити насильницьку політику Росії на Донбасі та в Криму.

Володимир Фесенко, політолог:

Відповідь дуже проста – ні. Путін не визнає і не визнаватиме жодні заяви згаданих організацій. Зараз у Росії відбувається засідання тих міжнародних організацій, які Російська Федерація поважає більше, вважає своїми союзниками. І Путін, і Лавров заявляють, що Крим – російський і всі це мають визнати. Тому очікувати, що такі символічні акції якось вплинуть на керівника Кремля, не варто.

Однак це не означає, що такі рішення не треба ухвалювати. Всі розуміють, що це методи дипломатичного тиску, спільна позиція, яка спрацює згодом. Такі рішення потрібно ухвалювати, щоб не лише Путін, а й увесь світ розумів: усе, що накоїла путінська Росія, засуджують, і буде продовження санкцій та інші механізми тиску на РФ.

Ці дії, безперечно, не дадуть негайного ефекту, але вони дають ефект стримування від подальшої агресії. Спільна позиція світу щодо конфлікту в Україні змушує Путіна сідати до переговорів, і це також важливо. Водночас очікувати, що Путін одумається і піде нам назустріч, на жаль, не варто.

Конфлікт в Україні, судячи з досвіду інших держав, може тривати роками. Але це не означає, що треба просто з цим змиритися. Для нас принципово важливо, що більшість цивілізованого світу нас підтримує. Однак мусимо готуватися до тривалої та наполегливої боротьби за свої інтереси.

Військовий експерт Інституту Євроатлантичного співробітництва Ігор Козій:

Вважаю, що такі декларації світової спільноти щодо Росії мають не лише символічний характер. На відміну від того середовища, де працює Путін, середовище західне є законослухняним. Воно виконує ті політичні заяви, які роблять його керівники, зокрема в галузі економіки. До прикладу, якщо якусь країну оголошено державою-небезпекою, то бізнес туди не піде. Якщо політичне керівництво ухвалило рішення, що Росія є агресором, то інвестори туди не підуть і санкції буде вживати легше. Так, це не настільки ефективний шлях, як хірургічний, однак він дає можливість мирним способом прийти до поразки Російської Федерації.

Зрозуміло, що доки існує арсенал, який починається зі Смоленська та закінчується біля Владивостока, боєприпаси на Донбас поставлятимуть систематично. Однак є й інший компонент, який називається людським фактором, – російський народ. Рано чи пізно росіяни зрозуміють, чим насправді є їхня держава.

Бачимо, що ефект від позиції світової спільноти щодо Росії є і набиратиме обертів. Проте питання у тому, скільки часу потрібно, щоб був очевидний результат – звільнення Донецька, Луганська та Криму?

Ще одним цікавим фактом останніх днів є те, що обвалився китайський фондовий ринок. Росія робила ставку в боротьбі із санкціями, пробуючи вийти на китайський ринок. У Китаї серйозні проблеми, тож що буде далі?

Безперечно, надалі Європа, Захід та світове товариство, а бажано, щоб і Генеральна Асамблея Ради Організації Об’єднаних Націй, примушуватимуть Росію мирним шляхом піти з України. Однак це потребує багато часу й людських жертв.

Олег Рибачук, політолог:

Дії європейських організацій – ніби цеглинки, які допоможуть збудувати саркофаг відповідальності Росії. Тобто ці заяви є ланками логічного ланцюжка, який будують для того, щоб Росія й особисто Путін відповідали перед судом за те, що відбувається в Україні. Хоча зараз суд над Путіним здається чимось неймовірним, як колись були санкції проти режиму Януковича, однак він можливий.

На прикладі України бачимо, що світ знайшов відповідь на дії таких безвідповідальних політиків, які ще мають ядерну кнопку. За все доведеться платити. З цього приводу скажу, що читав інформацію про те, що нідерландський уряд підготував на осінь матеріали і має стовідсоткову інформацію про те, хто і як збив малайзійський боїнг. Це надзвичайно серйозна заява. Я також бачив інформацію про те, що нафтова компанія ЮКОС через суди вимагає в Росії виплатити їй компенсацію, а банки України звертаються в міжнародні суди, де виставляють Російській Федерації рахунки за анексію Криму та втрату бізнесу. Так само й держава Україна може подати багатомільярдний позов до Росії за анексію Криму та захоплені терористами нафтові та газові родовища і підприємства на Донбасі. Усе те, що я назвав, є логічними кроками, які демонструють російським агресорам, що так, як вони, поводитися не можна.

Саме так повинні діяти цивілізовані країни з державою, яка кидає виклик усьому світові й веде гібридну війну. Росію зараз «ведуть», як рибу, яку підсікли на гачку, до берега відповідальності. У результаті світ зробить Росію класичним прикладом того, що країна – велика за розмірами, але дуже маленька економічно – буде змушена зважати на світові правила. Не може Росія, економіка якої у світі становить 1,5%, диктувати умови іншим майже 99%.

Це дає шанс Україні бути частиною світу і не намагатися грати за путінськими правилами. До прикладу, господар Кремля створює «міністерство Кісільова», а ми маємо воювати такими ж методами, створювати аналогічні міністерства. Ні, світ демонструє, що до агресора можна застосовувати, може, асиметричну відповідь, але не менш болючу і дошкульну, ніж його дії.

Леся Бурбан, «Вголос»