Рудьковський так хоче говорити, як і я його слухати, після 2 годин чекання. Українські, тіпа, політики, навчились, від нашого підкаблучного гаранта Конституції, вмінню смачно забивати на вчасний початок прес-конференцій.

Журналісти собі сидять, чекають. Нє, звалити нафіг, чи показати нормальний фак тупому очікуванню. Якийсь млявий, придверний тіпок з прислуги ваджєй, рипається щось сказати, на відкриті мною двері в зал засідань. Та швидко попускається, після пари лагідних слів.

З величезної любові до журналістів, Рудьковський милостиво дає журналістам 5 хв., щоб вони розставили свою апаратуру. Ні вибачень, ні фіга. Пресуха, мала початись в 14:00, а почалась в 16:00.

Мачо в бідончику заходить до кабінету зі словами: „Так, народ, дивіться сюди”, і показує на стенди львівського аеропорту. Добрий вечір, я диспетчер. Ще не вистачило сказати: „Йо, браzzzzzа” і повипендрюватись розпальцьовкою.

Периметром висять стенди з проектами нових переходів, доріг та іншої легковідмивної чухні. Дорогі нам потрібні, бо нас чекають в Європу і щоб легше добратись до Києва.

Він говорить якусь муть. Мачо в бідончику, бере для прикладу один з плакатів, ставить на свій стілець і показує журналістам план роботи. Після показу, йому впадло сунути плакат назад. Замість нього, це робить його секретарка, довго не знаючи, яким боком його поставити.

Наслідуючи великого поета-афориста сучасності В.Ф. Януковича, він пропонує помаранчевим прихильникам львівського аеропорту не ловити рибу в темній воді. Не літати в Тмутаракань і не продавати квитки вартістю 220 за 150 у.є. Їх час вже минув і тепер, за чутками, за якими, як вважає сам Рудьковський все-таки, щось стоїть, аеропортом керує теперішній ставленик львівських соціалістів, а колишній франківський регіонал. Але його партійні питання не цікавлять, його цікавить совість людини.

Бо в такий важливий для нашої Батьківщини час, коли економіка піднімається, зарплати ростуть, пенсії злітають у космос, Україні потрібна стабільність і мир, а не помаранчеві протести і походи на мать міст Руських.

Про мать, він згадав, наслідуючи іншого великого поета-спікериста сучасності О. О Мороза. Рудьковський відкидає усі звинувачення бютівців у блокуванні мінтранспортому походу на Київ 31 березня, однією фразою свого геніального вождя: „Про жінку говорити або добре, або ніяк”. Наскільки, я знаю, ця фраза використовується лише в одному контексті, похоронно-панахидному.

Нелюбов кавалєра Мороза до мами Юлі, вилазить йому боком, у таких інтересних мовних зворотах власника машини Джеймса Бонда. І це не ребра Адама. Це вже таке жорстоке мочілово. М’ясо. Хоча і сказане у приспаному тоні з думками про Гаваї, тьолок і бухло.

Всі ці його розповіді про аеропорти, дороги, автобани, турецькі фірми, переходи, то всьо цікаво, але якось нудно. Ніхто не лізе далі окресленої межі.

Рудьковський вже хоче експресуватись нафіг з цієї нудоти, викидаючи різні коники на стільці: то так ногу виставить, то так, то манірно відставить її в бік. Йому б ще на голову лавровий вінок і тогу. Вилитий грек. Але не Алік.

Його пальці, взагалі, чудотворці – права рука лежить на лівій, перманентно погладжуючи її. Він намагається себе заспокоїти, триматись в руках, йому бракує уваги? Йому пофіг на це все. Він нудиться. Безсилим, зефірним голосом говорячи про набридлі йому дороги і теде.

 На тому все і закінчується. Надто сонний Рудьковський помачав посмішкою всім присутнім, закрив люк свого аеродинамічного бідончика і пішов побалакати англійською мовою. Потрібно ж тренуватись перед канікулами на Гаваях.