12-13 червня у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи відбулася міжнародна конференція "Секс у містах: Проституція, сексуальне рабство та сексуальні меншини у Центрально-Східній Європі".

Тільки у Львові, що вважає себе як не столицею, то принаймні мегаполісом християнства й заповідником традиційної української моралі, вибудуваної романтичною фантазією любителів простого народу, настільки приємно відвідати конференцію з історії становлення і розвитку мереж проституції, реакції обивателів на секс-скандали та переслідувань гомосексуалів.

Приємно, що сексуальність привернула увагу Центру міської історії саме як об’єкт наукових розмислів. Приємно, що, либонь, з метою створення поважності цього напрямку гуманітарних наук, запрошено стільки іноземних науковців, що досліджують тематику проблематизованих виявів сексуальності. Приємно, що історичний ракурс не допускає моралізаторських коментарів як за, так і проти.

Хоча дехто зі співгромадян висловлював буремну радість з приводу того, що українські селяни вели дошлюбне статеве життя: чому, цікаво, це їх так подивувало? І чим така реакція сутнісно відрізняється від табуювання сексуальності, адже поневолююче розвішування ярликів "добре-недобре" свідчить про реверс стереотипів, а не про якісну зміну уявлень соціуму про сексуальність.

Особливо мило те, що переважно кількість слухачів-українців не перевищувала десяти (з нечисленними українськими доповідачами включно). Вочевидь, українські науковці усе знають і про секс, і про сучасні методи дослідження комплексних соціальних явищ. Гордість сповнює за українську науку. Напевно, з огляду на таку високу обізнаність наукових кіл Центр міської історії не поспішає видавати збірники своїх конференцій, а його персонал присягається, що ні тез, ні текстів доповідей у них немає і близько, можливо, буде колись потім.

Цікаво, як цю конференцію організовували без текстів доповідей і що використовують перекладачі-синхроністи на засіданнях. Перекладачі, мабуть, наводять підпільні контакти з учасниками конференції, щоб вивідати у них суперсекретну інформацію з історії сексуальності, зашифровану у формі конференційних доповідей.

Приємно, що у нас всі все про секс знають, хі-хі. А проблем у цій сфері нема жодних, усі чемно паруються в райських кущах. Приємно, що нема гомофобії і близько (і ніхто не думає, що гей – не мужик, психічно хворий і стріляти таких треба. Або садити. Шкода, що нема таких, адже дізналися би, скільки однодумців у них було в 19 столітті). Приємно, що проститутками і жертвами торгівлі людьми у нас є тільки дури і бляді (дещо тавтологічно, даруйте). Взагалі замість слова "проститутки" прийнято вживати термін "працівниці секс-бізнесу", але не у нас. Щоб уникнути непорозумінь, мусимо вдатися до негативно забарвленого відповідника.

Приємно жити у таких цивілізованих задвірках Європи, які гості-науковці досі не відрізняють від Росії: один з доповідачів-німців, перераховуючи імена осіб, що брали активну участь у формуванні суспільної думки щодо сексуальності, у його країні, зазначив, що вони такі ж відомі, як у нас Алєксандра Коллонтай та Іґорь Кон. (Для довідки: обидвоє росіяни, Коллонтай виступала за свобідне й активне сексуальне життя, пам’ятна її концепція "склянки води" (тобто що справжньому комуністові/комуністці зайнятися сексом – це все одно, що склянку води випити. Що Коллонтай підтверджувала особистим прикладом.) Іґорь Кон вважається одним з тих, хто започаткував сучасну сексологію в Росії). Хоча імена дослідників сексуального життя суспільства незалежно від національності навряд чи широко відомі на наших продвинутих теренах.

Хіба що застосовуємо прізвище Фройда, коли стидаємося сказати "сексуальне збудження чи бажання". Дуже симпатично, що головний архітектор нашого міста вважає, що жіноче у місті – це підвали і все, що близько до поверхні землі, все решта – чоловіче. Напевно, історичні пам’ятки від другого поверху, ліхтарі та стовпи, а також архітектурні шедеври Сихова та Левандівки. А ще вежі, вочевидь, що і декларує набір архітектурних фалосів на емблемі Львова – відкритого міста.

А варто було б послухати, скажімо, про довгу історію торгівлі жінками, що походять з Галичини – набагато довшу, ніж ми собі уявляємо. Або ж про ставлення до проституток на теренах такої укоханої багатьма патріотами Австро-Угорщини. Про боротьбу жінок за виживання під час Другої світової війни.

Зрештою, навіть цілковито не цікавлячись марґінальними тематиками після того, як переконалися, що "клубнічкі" не буде, варто було б ознайомитися з методологією досліджень науковців з кращих універститетів Штатів, Канади, Німеччини, Чехії, Італії, Румунії, Австрії, Польщі, Бельгії, Туреччини, ба навіть і рідної неньки-України (так-так, навіть ми долучилися). Однак, ми дуже продвинуті і все знаємо без всяких там. Сексу вголос нема і не буде, тільки у формі анекдотів при пиві, домашнього насильства, милого грання і ніжного дівочого хі-хі. Та шо ви, та ми! Християнська високоморальна територія. У нас навіть проституції нема, хіба так трошки – і то виключно з причин бідності. Цікаво, бідність на що стимулює клієнтів проституток до фінансової підтримки цієї індустрії.

Сумно, звичайно, що секс у місті за версією Центру міської історії Центрально-Східної Європи – це лише проституція, гомосексуальність та скандали, пов’язані з позашлюбним сексом. Проте краще все ж говорити про секс принаймні у контекстах, з яких ми самі себе автоматично виключаємо, аніж не говорити взагалі.

Проблематизовані сфери сексуальності, переплетені з вертикалями влади, а відповідно, і насильства – це не все про секс, вочевидь. Однак, для нас сам факт того, що ніхто не зчинив жодних терактів у конференцзалі та не виголосив анафеми організаторам, можна уважати проривом. Хоча, може, просто не помітили...