"Матеріал поезії – слово як таке – підпало під енергійний процес деструкції... Слово розкладене й використане з усіх боків – як поняття, символ, образ, фарбова пляма, тональний звук і, нарешті, як прозаїзм", писав наприкінці 20-х років минулого століття керманич українського футуристичного руху Михайль Семенко.

Ідеолог деструкції, себто розкладу, в мистецтві, автор "Кобзаря" – не пародії на доробок Шевченка, а спроби автономного відтворення своєчасного суспільно-літературного світогляду – далеко не поміркований політик і ревний патріот. Самостійна Україна тільки починає осмислювати могутню постать цього українського Марінетті.

Деструкція – звучить загрозливо і переконливо. Відтак, з поезією самого Семенка далеко не все так однозначно. Хіба можна помітити хоч якісь сліди розкладу в наступних рядках:
 
Ніч сміялася холодними зорями
 
І ждала, коли стовпи зігнуться.
 
Освітляться вечірніми, ляжуть тінями хорими.
 
Здригнуться.
 
("Весна". Поезофільм. 1919)
 
Або:
 
Холонуть будинків лінії,
 
Палаців шпилі сірих
 
І настрій алюмінієвий
 
Душу по краплі мірить.
 
("Ленінград", 1926)
 
Семенкова "деструкція" насправді виявляється у небагатьох віршах-маніфестах, покликана прагненням здійснити велику справу – вивести українську літературу, що загрузла в "селянському дискурсі", на європейський, світовий рівень. Футуризм Семенка переслідує не так мистецькі, як патріотично-просвітницькі цілі – і саме цим він найбільш цінний для вітчизняної літератури, як перша спроба створити щось у першу чергу не "українське", а "літературне".
 
Народився Семенко на Полтавщині, в селі Кибинці, в родині волосного писаря. Батьки були освічені, мати – Марія Степанівна – замолоду цікавилася літературою і навіть мала кілька виданих творів. Тож, після закінчення реального училища в Курську, Семенко вступає до Психоневрологічного інституту. Перші поетичні спроби, датовані 1910-14 рр., відгонили фольклором, Шевченком і Олесем і нічим не відрізнялися від загального поетичного потоку тих років:
 
Лягає сум, і серце б’ється,
 
Згадаю як літа старі.
 
Пусти – і зразу понесеться,
 
Куди – не знаю, а мерщій
 
В глибоке небо серце рветься,
 
В широкий молиться простір.
 
("Серце рветься...", 1910) 
 
Зрештою, традиційно-шевченкові мотиви назавжди залишилися в ліриці Семенка. Звучать вони в багатьох віршах, що увійшли до збірки "Кобзар", епіграфом до якої стали слова Олени Гуро: "Створене вже не належить тобі". Для Семенка це знаковий девіз, адже, незважаючи на досить коротке життя, він пройшов багато різних етапів, що характеризувалися доволі різними творчими поглядами. Період "бунту проти Шевченка", Владивосток, "Нова Генерація", панфутуризм, поезомалярство тощо. І ніколи він не відмовлявся від створеного у попередній період життя.
 
У 1914 році з’являється перша футуристична збірка Семенка – "Дерзання". У передмові до неї він у епатуючій формі зрікається Шевченка (події відбуваються у переддень шевченківського ювілею). Відтоді своєрідний обряд "повалення" Шевченка стає обов’язковим чи для кожного українського футуриста.
 
Але розповсюдження руху ще попереду, а в далекому 1914 році знаменитий маніфест Семенка отримує назву "Сам" – що повністю відповідає зреченості й самоті молодого поета. Як згодом напише його донька, Ірина, "Семенко пішов на хрест, намагаючись вивести українську поезію з-під могутнього впливу, можна сказати – гіпнозу шевченківського стилю" ("Михайль Семенко – основоположник українського футуризму").
 
Насправді, звичайно, Семенко не намірявся "руйнувати" чи "плюндрувати" Шевченка. Він волів змінити ставлення до нього, хотів вивести його з міщанського сприйняття, яке торкалося виключно поверхового шару шевченкової поезії. "Пошана твоя його вбила", звертається Семенко до читача-міщанина у передмові "Сам". Парадоксально, але Семенко, один з проповідників (у майбутньому) пролетарського мистецтва і ворог мистецтва елітного, відбирав тим самим право у пересічного читача тлумачити творчість найбільшого українського письменника, затверджуючи таким чином "елітизм" у мистецтві.
 
Український футуризм – річ взагалі парадоксальна. Футуризм як такий – наслідок урбанізації. Принаймні так було у Європі й Росії. В Україні ж завжди домінувала культура сільська. Навіть такі безперечні новатори, як Українка, Кобилянська, Лепкий, Зеров – всі писали здебільшого про сільське життя і сільських мешканців, хай навіть подекуди не українських і не звичайних селян.
 
Прямо кажучи, урбанізацією у нас ніколи не пахло. "Запахло" хіба що останнім часом, з появою новомодного "сучукрліту" – та це вже тема для окремої статті. Навіть за радянських часів, коли село активно знищувалося, твори, пов’язані з життям міста й будь-якими новинками, видавалися досить кволими й нездатними створити власної мистецької течії.
 
Тим більш дивно, що це вдалося Семенку. Причому він свідомо прагнув європеїзувати й урбанізувати українську літературу. "Нам треба догнати сьогоднішній день. Тому плижкуємо" ("Кверофутуризм", квітень 1914). "Бажаємо штучним рухом наблизити наше мистецтво до тих границь, де у всесвітнім мистецтві починається нова ера" (там само).
 
Того ж таки пам’ятного 1914-го Семенко започатковує новий напрямок мистецтва – кверофутуризм (від італійського quero – шукаю). Це цілком новий напрям, відмінний від європейського й російського футуризму. Основна його ідея: будь-яке мистецтво будь-де є динамічним, себто рухливим, за самою своєю природою. "... Все здійснене", зазначає автор, "не є мистецтво, втрачаючи динамічність шукання... Мистецтво є процес шукання й переживання без здійснення".
 
Таким чином легалізувалися епатажність Артюра Рембо, відрізане вухо Ван Гога, неймовірні виверти Далі, навіть більше – диявольські експерименти філософа де Сада. Хоча сам Семенко не мав нічого спільного з цими персонажами.
 
"Динамізм" мистецтва слід розуміти як вічний рух до оновлення. Художник не повинен стояти на місці, він мусить бути спринтером і ніколи не сходити з дистанції – аж до останнього подиху. Лише такий "марафонський забіг" митців, тотожній самопожертві, рухає вперед життя і суспільство. Адже важко собі уявити соціум без мистецтва. Втім, такий соціум ми бачили, а дехто з нас навіть жив – мається на увазі СРСР. Ще більш конкретне втілення такого "суспільства без духовності" – в романах Орвелла та Гакслі.
 
Митці покоління Семенка зуміли здійснити такий смертельний забіг. І залишились у історії під спільною етикеткою – "Розстріляне Відродження".
 
У передреволюційні роки Семенко зумів налаштувати проти себе всю мистецьку "еліту" тогочасної України. Лише нечисленне коло шанувальників і послідовників оточувало майстра. У своїй відмові від усталеного, традиційного, звичного він послідовний аж до абсурду. Ім’я Михайло змінюється на "Михайль". За цим прикладом найближчий однодумець – Павло Ковжун – перетворює своє ім’я на "Павль".
 
Семенко навмисне протиставляє себе бундючній націоналістичній еліті. Націоналізм до певної міри чужий футуризму. Футуристи – космополіти. І малі, вчені діти:
 
Треба встати постояти на
 
Одній нозі
 
Може збагну тоді тайни
 
І взагалі
 
("Куховарня", 1914)
 
І все ж немає нічого серйознішого за поезію Семенка. Це суцільний експеримент. Це заглиблення у психологічні процеси, нервовість, словесні вправи, розкладання слів на частини, словесна мозаїка. Певною мірою Семенко став українським предтечею постмодернізму, для якого цитатність і мозаїчність є підмурком, основою для подальших інтелектуально-ідеологічних надбудов.
 
У 1915 році поет потрапляє на Далекий Схід у якості військового телеграфіста. Владивостоцький період – один з найбільш плідних у творчості Семенка. Він опиняється сам-на-сам з океаном лірики. Мов на безлюдному острові, перед величним видовищем всемогутньої природи постає новий Семенко – нове божество української поезії:
 
Я не згорів в кущі біблійнім
 
Хоч день і ніч горів горів
 
І в пелюстку душі лілейнім
 
Я свою силу схоронив
 
("Море чуже", Владивосток, 1915)
 
На певний час поет відходить від літературної боротьби та епатажу, іронії та позерства. Він переосмислює себе, поезію, її теперішнє і майбутнє:
 
В туманні дні я поклик кинув вам
 
Своєї крові перелив
 
Тепер буя червоним килимом
 
Де так недавно я лиш пив
 
(«Килим», 1915)
 
Колись Тарас Шевченко створив велику – і найкращу – частину своєї поетичної спадщини на спекотному березі Каспію. Найбільш елегантні, чутливі, просякнуті енергією океану і непокірної, шумливої природи вірші вийшли з-під пера Семенка також на чужині, на непривітному, холодному узбережжі Тихого океану.
 
Де, як не тут, майже на краю світу, можна відчути себе громадянином всесвіту, просто людиною – без національних та ідеологічних обмежень? Скинути з себе камзол англійського лорда, як це зробив Байрон у Греції, перетворитися на цілковите «інкогніто», неначе вигнаний із Флоренції Данте, сісти голяка на теплий пісок і занурити ноги в осяяну сонцем каламутну воду, як Шевченко – і на якусь мить стати ніким, нізвідки. Карколомне, ні з чим незрівнянне відчуття! Особливо для поета, який на крихітному клапті землі, званому "Київ", вів запеклу боротьбу з інтелігентними ретроградами і агресивними невігласами.
 
Найвище досягнення владивостоцького періоду – збірка "П’єро кохає". Назвати її "чистою" збіркою не можна – це радше один-єдиний твір, поділений на кілька окремих віршів. Поет створює ліричний, місцями парадоксальний і дуже барвистий автопортрет. Якщо порівнювати з живописом, то це стиль Бурлюка або Матісса.
 
Часто поезія Семенка цього періоду здається напрочуд простою, навіть прозорою. Іноді вона аж надто сумна, трагічна – неначе маска печального клоуна. (Так, саме П’єро! Влучність назви вражає.)
 
Я зникну без зойку як рози в вікні
 
Я зникну без знаку в блакитному сні
 
А згодом воскресну в вертепах не раз
 
Між галасу крику незв’язаних фраз
 
(«У білому савані», 1916)
 
Відтак, незважаючи на весь драматизм зведеного у збірці світу, він опромінений якимсь непоясненним, глибинним щастям. Семенко будує новітній Рай на вісі "природа/музика/любов". Звук, стихія, кохана – три головні засади теперішньої поезії Семенка. На цих "китах" зведено майже всі його вірші. Як приклад – коротенька поезія "Обездушена":
 
Відтак долав безсилим шепотом,
 
Відходячи невчасно, –
 
Хай всі слова гамором-скрежетом
 
Відблискують і гаснуть.
 
 
 
Море – душа – ущерть зворушена,
 
Ховаєсь в пітьмі ночі.
 
Ти у мені вже обездушилась.
 
Ти перепахла конче.
 
(Владивосток, 1917)
 
Україна стає революційною за відсутності Семенка. Лише в листопаді 1917-го він через хаос незрозумілого державного утворення – колишньої імперії, а нині сяк-так зліпленої купи республік – у товарному вагоні з молодою дружиною повертається на батьківщину. Поет був вражений змінами, що відбулися за його відсутності.
 
Колись він виборював "право на деструкцію" – але те, що він побачив на межі 1917-18 рр., було цілковитою деструкцією, нищенням, огульним, безладним, страшним. Щоправда, на початку таким уже страшним усе це не видавалось. Культурне життя у стурбованій революцією країні було надзвичайно бурхливим і вельми цікавим. Тим більше, що сили, з якими Семенко безуспішно змагався у попередні роки, втратили авторитет і владу – і ніші ці ще не були заповнені. Заповнювати їх довелося Семенкові. Звичайно, собою.
 
Футуризм, мов новий Вавилон, постав із владивостоцького попелу. Протягом 1918-19 рр. він видає кілька журналів, щодня пише нові вірші, статті, маніфести, ініціює створення літературних груп. Семенко перетворюється на лідера, навколо якого гуртується і гартується нове покоління літераторів, яке складе кістяк генерації "Розстріляного Відродження".
 
25-річний футурист стає на чолі найвпливовішого художнього часопису тих років – журналу "Мистецтво". Лише перелік співпрацівників видання вказує на його значення: Гнат Михайличенко, Григорій Нарбут, Анатоль Петрицький. "Мистецтво", зрозуміло, не був футуристичним журналом, але він значною мірою сприяв поширенню ідей футуристів як у вузькому колі митців, так і серед широкої публіки читачів.
 
Звичайно, перебрати в свої руки літературне кермо цілої – майже незалежної! – країни було нелегко. Представники традиційно-народницької літератури (Зеров, Филипович, Савченко), користуючись збереженими крихтами авторитету, продовжували жорстоко критикувати Семенка і його прибічників, відмовляючись визнавати його українським поетом, та й поетом узагалі. Молода ж автура заповзято підтримувала свого кумира.
 
"Тільки сліпий", писав Д.Загул, «не добачає тут дійсної поезії; тільки як далека ця поезія од того всього, що ми привикли цим йменням називати!" ("Сучасна українська лірика", ж. "Мистецтво", №4). Схвально ставляться до діяльності Семенка й такі шановані в літературно-мистецьких колах особи, як Сергій Єфремов та Василь Еллан (Блакитний). Інакше кажучи, Семенко та його «кверофутуризм» стали тією роздільною межею, яка дозволила більшій частині української інтелектуальної еліти (ще поки не знищеної) якнайточніше виразити свої уподобання і позицію.
 
 З 1919 року Семенко активно співпрацює з пролеткультівцями, що згодом дозволить йому на деякий час уникнути більшовицьких репресій. Знову ж таки, з іншого боку, це призвело до арешту Семенка німцями та закриття журналу "Мистецтво". У ці часи українська література зазнала принаймні однієї непоправної втрати – загинули, розстріляні денікінцями, молоді, талановиті й безперечно нерозкриті поети Г.Михайличенко та В.Чумак, що активно співпрацювали з Семенком. Без них відкрився у 1920 році його наступний проект – група "Фламінго".
 
Семенко надзвичайно багато пише, працює у десятках видань, заводить нові контакти (Лесь Курбас, Олекса Слісаренко, Микола Бажан, Олександр Довженко), без упину веде агітаційну й організаційну діяльність. Одна людина охоплює собою всю Україну.
 
Я – жертва погасаючого світу.
 
Я – поранений звір.
 
Можливо, що прибув на аероліті
 
І кинув довкола зневажливий зір.
 
 
 
Дух мій в захопленні можливостей футурних,
 
І в крові – безліч архаїчних атавіз.
 
Я – в пестінні хмарок пурпурних,
 
Я – скрізь.
 
("Я", 1919)
 
Тому, хто колись вивчатиме творчий і життєвий шляхи Семенка, доведеться звертатися до спогадів, роздумів, теоретичних і художніх писань сотень митців. У 1921 році реалізувалася мрія поета – він створив потужну футуристичну організацію "Аспанфут" ("Асоціацію панфутуристів"), під знамено якої стали Олекса Слісаренко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол, Марко Терещенко, Юрій Яновський, Микола Бажан та багато інших.
 
Немов потужний пилосос, "Аспанфут" всотує в себе і символістів, і пролеткультівців, і колишніх народників. Група мала кілька програмних видань: "Семафор у майбутнє", "Катафалк мистецтва", "Гольфштром", "Гонг комункульту" тощо. Відбуваються засідання – як заплановані, чергові, так і виїзні, несподівані. Найбільше виступає, зрозуміло, сам Семенко.
 
 Як і багато хто з тодішньої української інтелігенції, Семенко фатально помилився стосовно характеру та цілей нової революційної влади. Його захопили ідеї революційності, модернізації, перебудови. Він не помітив, яким хижим стає вищир влади, яка, утверджуючись, з кожним роком ставало все менш лояльною до вивертів панфутуристів. Семенко проповідував повну свободу – але не анархію, а свободу осмислену, вивчену, систематизовану.
 
Його хуліганство в поезії – не більш ніж позирне. "Футуризм", писав він, "не є щось певне і окреслене. Футуризм є акція. Футуризм є напружений розмах, без суцільності й однорідності. Футуризм – то є легіон. Футуризм являє собою революцію, цебто відштовхнення від себе грунту й гарматні вибрики в повітрі (доки не створиться новий побут, який знищить футуризм, віднявши у нього повітря)" ("Мистецтво переходової доби", Мистецтво", 1919, №2). Пророчі слова. Не новий побут – новий диявольський лад, страхітлива тоталітарна машина смерті знищила футуризм разом з усіма (!) його носіями. Не залишилося нікого. П’єро – віртуальний образ, який, мов маску, Семенко любив на себе вдягати – "домертвопетлював" до летального кінця.
 
"Аспанфут" проіснував до 1925 року. Апофеозом діяльності гуртка став вихід у світ збірки його очільника під промовистою назвою – "Кобзар". У натурі, у поезії Семенка відбуваються дивні метаморфози. Він очевидно передбачає катастрофу.
 
1925-26 роки він з сім’єю проводить у Одесі, де очолює літературну редакцію Одеської кіностудії. Повернувшись згодом до Києва, він пише набагато менше, ніж раніше. Він утратив позиції лідера. Його гостро критикують. Сміх у опонентів викликають і його спроби об’єднати розрізнених по протилежним літературним групам колишніх членів "Аспанфуту". Те, що писав Семенко тепер, викликало відверте роздратування влади. І не дарма:
 
Не будьте мертвими археологами,
 
Минуле не розкладайте
 
Номенклатурою
 
Механістично!
 
Гляньте:
 
В гробниці лежить мумія фараона,
 
І біля неї – його
 
Зубочистка.
 
("Мій рейд у вічність", 1928) 
 
Останні роки життя Семенко очолював створену ним футуристичну організацію "Нова генерація" (1927-30 рр.) і видавав однойменний футуристичний журнал. З всеукраїнського літературного "наркома" він перетворився на активного просвітника: через нього вітчизняний читач знайомився з діяльність Баухаусу, театр Піскатора, живопис Брака, Леже, Гроса, конструктивістською фотографією, з творчістю Лорбера та Мерінга тощо.
 
Це позначається і на творчості поета. Одна з останніх збірок – "Європа і ми" – пронизана тривожними передчуттями, відчуттям хисткості добра, а інша – "Міжнародні діла" – побудована навколо демонічної постаті Гітлера.
 
Останньою справою Семенка була недописана поема "Німеччина". Напередодні свого арешту (за три дні) він читав її перед враженою аудиторією. Це дійсно був твір неймовірної сили – про це свідчить хоча б висловлена в "Літературній газеті" думка його друга, неокласика Максима Рильського. Відтак, ми не маємо змоги в цьому переконатися наочно – більша частина поеми втрачена.
 
Присвячений Семенкові вечір відбувся 23 квітня 1937 року. 26 квітня він був заарештований. За півроку – розстріляний...
 
Як і більшості українських поетів 1920-х років, Семенку не допомогли його тісні контакти з більшовиками на світанні тоталітарної ери. Не допомогли і такі знайомі, як Рильський, Бажан, Яновський. Не допоміг ніхто. Він лишився нерозвінчаною легендою української культури – легендою, якій заздрять, яку намагаються витерти з пам’яті нащадків, як витирали пам’ять про Осьмачку і Бурлюка, Архипенка і Бойчука і ще багатьох геніальних синів України. Шкода, якщо ми втратимо пам’ять про Семенка – другого за значенням Кобзаря в українській літературі.
 
artvertep.dp.ua