Про Гуляйгород більше заговорили, коли вони записали спільний альбом з групою Тартак. Свого часу цей альбом знаходився на вершинах всеукраїнських музичних рейтингів. Але виконання народних пісень – це тільки одна сторона діяльності Гуляйгорода. Ці люди шукають, записують і досліджують оригінальний український фольклор Центральної України. Дорогою до до Любліна, де Гуляйгород мав виступати цими вихідними, їм вдалось кілька годин провести у Львові, а нам записати це інтерву.

Оселедчик: Недавно ми були у с. Легедзине Черкаської області.

Вишня: Чабанюк, директор Трипільського заповідника приїжджав з виставкою до Львова кілька місяців тому…

Оселедчик: Чабанюк нас у кіно зве. Сашко Лірник і Чабанюк – оця компашка. Просто Сашко Лірник має звідти також коріння. З Уманського району.

Оленка: У нього всі казки про Черкащину.

Оселедчик: Це Східне Поділля, хоча вони говорять, що є наддніпрянцями. Але у нас не говорять так як наддніпрянці, і вишивка не така і ментальність інша, зразу відчуваєш, що вони не такі. Але в Легедзине ми поїхали трохи помісити глину.

Вишня: Щось знайшли цікаве?

Оселедчик: Там дві хати розкопували.

Оленка: Знайшли глечики, на який видно трипільський розпис.

Іра: Але багато землі хочуть під поля списати, тому дослідники трохи з місцевою владою воюють.

Вишня: Де в основному збираєте фольклор?

Оселедчик: Основний регіон, з яким ми працюємо – це район Кременчуцького водосховища, територія Черкаської, Полтавської та Кіровоградської областей. Саме там знаходиться найбільше гниле море, в довжину близько 180 км і в ширину – 40-50км. Там дуже багато цікавого матеріалу лишилося.

Юрко Вовкогон: Людей з тих затоплених територій переселили. Де Ви їх шукаєте?

Оселедчик: Відкриваєш карту і дивишся, де є квадрати. Квадратиками позначають переселене населення. У багатьох селах є кутки переселенців. Але є села, куди поселяли сім’ї одночасно з різних затоплених сіл. Ми були в такому селі, куди переселили людей з сіл Самовичі, Більки і Мотики, воно тепер називається Ленінське, але колись називалось Самбільмуки, тобто абревіатура від назви трьох сіл. Тиждень проіснувала ця назва, а потім прийшла рознарядка змінити її на теперішню.

Іра: Раніше можна було по кутках записать, а зараз люди розкидані по всіх селах. В одному селі колись були всі згуртовані, але всі вимерли і тепер, щоб нам записати трьох бабусь, треба їх звозити з трьох сіл.

Юрко Вовкогон: Нових пісень багато знайшли?

Оселедчик: Багато знайшли. Ті бабці пам’ятають багато пісень ще від своїх батьків, бабусь, дуже є багато архаїчного матеріалу. Є такі пісні, що ніде їх вже нема, а там є і наспів такий, що хочеться сидіть і плакать. А колядки і щедрівки у них дуже специфічні. Всюди – "Нова радість стала", стандартні, а тут, то на хлопця, то на дівчину, то на вдову, то на господаря... Звісно, що на Заході календарні пісні багатші, купа колядок, веснівок, гаївок, а тут, на Центральній Україні, все піддалося ще й письменним впливам, впливам мандрівних дяків, козацький час багато чого залишив (багатоголосся, наприклад).

Вишня: Яким чином будете представляти зібраний матеріал?

Оселедчик: Будемо видавати диск. Але треба ще добити три-чотири села і власне Лівий берег затопленців ми закриємо. І тоді вже можна буде видавати шось. Нас вже давно питають, просять видати хоча б автентику.

Вишня: Власне самі будете переспівувати матеріал?

Оселедчик: Гуляйгород не зацікавлений у тому, щоб самим видавати пісні, тому що вони не є наші. Ці пісні, які нам проспівали люди, як ми їх називаємо "затопленці", ми їх хочемо видавати. Так як ми співаємо їхні пісні народу може і цікаво, але нам особисто це не цікаво, тому що ми так як вони співать не будемо. Це називається ксерокопія, знаєш, краще побачити оригінал, ніж репродукцію.

Вишня: А Гуляйгород не хоче робити щось своє?

Оселедчик: Є цілий пласт пісень, які ми називаємо «реконструйовані», це від одної виконавці було записано два три голоси однієї пісні. Видати її ми не можемо, технічні проблеми і т. д., але зрозуміти, що малось на увазі, як вона подала цей матеріал ми це робимо. Ми вже записали один диск, "Тиха, тиха надворі погода", тільки проблема, що ми ніяк не можемо його видати.

Вишня: Де ви виступали цього літа, на яких етно-фестивалях?

Оселедчик: "Країна мрій", "Трипільське коло". На "Підкамінь" мали їхати, але не вийшло, тепер їдемо на ярмарок в Люблін. Це свято організовують українці. Був фестиваль в Любліні в травні, також в листопаді ми виступали там. Ми їздили туди хлопчачим складом, інструментальним, Полтавщину грали, якраз ту, що існувала до 30-х років, яку нам вдалось записати у варіанті реконструкції від одного виконавця.

Він грав на скрипці, скрипці вторі і басу, такий Плескач Петро Якович, з с. Веселівка, Деканського району. Там матеріал – просто жир, дуже цікавий. Власне на Полтавщині збереглось купа козачків, купа гопачків, причому кожен має свою назву , наприклад "Саксаганський козак", "Триколінний гопак", "Малоруський козак"…

Вишня: Що можете сказати про щораз більшу кількість етно-фестивалів в Україні, про їхній рівень?

Оселедчик: Я скажу останню мульку, яка мені в голові просто засіла, я не знаю чи зможу колись її зреалізувати. Ми з Сашком і Северином були колись в Полтавській області, Полтавському район, в с. Загорське. Там був такий скрипаль Михайло Степанович. От я коли з ним працював, а був я у нього третій чи четвертий раз, власне багато він мені чого згадав, то орієнтував його на давній матеріал, який грав його батько, дідо, котрий він в дитинстві чув, а не на цю попсу, типу всіляких яблучок, квадратів тощо. Коли ти про це говориш, відразу вимальовується друга картина.

От я дивлюсь на цього діда і думаю, що було б класно, коли б з цим дідом на якомусь етно-фестивалі представити полтавську картинку, те, що було до того, коли з’явився баян і гармошка і до того, як з’явились балалайки і мандоліни. І власне оця ідея у мене виникла, коли ще в Умані побував. Ми з дідусем на дві скрипки грали, а він мені каже: "Ти лишайся, ми з тобою все згадаємо. Те, що я знав, ти мені поможеш згадати і ми з тобою у дві скрипки будем грать". На жаль я не зміг лишитись. Але він запрошував мене ще раз приїхати.

Іра: Була ще в одному селі Ганна Минівна.

Оселедчик: Бандурка Ганна Минівна.

Іра: Вона подарувала мені спідницю і фартух крашений.

Оселедчик: Вона ще нам капусти натушила. А ми тоді трохи поклювали. Я капусти не люблю.

Іра: Це тоді ми ще не їли. Просто зараз ми знаємо, якщо тобі пропонують в селі їсти – сідай і їж. От вона теж казала: "Лишайтесь у мене, ми такі пісні позгадуємо". Їм інколи не вистачає людей, які б хотіли перейняти від них їхні знання.

Юрко Вовкогон: А внуки як, діти? Цікавляться?

Оселедчик: Ніяк. Вони навіть на них кричать. Я ж кажу, оцей скрипаль з Деканського району, Плескач Петро Якович, у нього син був молодший, то він на батька просто кричав несамовито. А цьому дядькові 80 літ було, і він був інвалідом 2 групи, у нього на ногах ні м’яса, ні кісток не було, ледь ходив, але грав. Він у четвертій годині кожного дня вставав і грав. Він родовий музикант був, його батько, дід, дядько, брат теж грали.

Дід його в голод помер. Басулю свою за хліб обміняв. Цей Петро Якович розказував, що він був малий, 7 чи 8 літ йому було, дід на хуторі жив, дав йому бас і каже: "Неси вгору, за хліб обміняй". І він ніс той бас, а бас більший за нього. А дід уже опухлий був і він віддав цей бас, щоб на хліб помінять. "А я йду і плачу, бо важко нести бас і дід помирає" – розказував Петро Якимович. Він все це мені розказував, я чуть не плакав. На жаль цей дід швидко пішов з життя, хоча багато чого дав. Справа у тому, що він родовий скрипаль. І там така техніка.

Ми цю музику намагаємось показати і донести людям. На жаль у нас сьогодні вважають, що Західна Україна – це круто. По-перше, у нас все було, але раніше вмерло, так само як і дух, який у бандерівщину ще розкрився, а у нас за Махновщини уже до 30-х років усе знищили.

Нам на Полтавщині розказували, що у одному селі були два сусіда, один за червоних воював, а другий за Петлюру і коли вони на городі зустрічались, то дуже сварились, так вони гуляли до 30-х років, потім одного забрали і другого забрали. Що червоних, що інших, які були за ідею в такому пориві, їх всіх знищили і по барабану їм, що ти петлюрівець, чи ти махновець…

Оселедчик: Ми з Оленкою їхали в експедицію в Полтавську область, Великобагачанський район, с. Довгалівка. Йдемо ми селом, а в дворах – могили, яблучка ростуть і хрести стоять, причому пофарбовані, з квіточками. Селяни нам розказували, що у них не було колись кладовища.

Оленка: Причому по кілька могил на подвір’ї.

Оселедчик: Так, тобто садок такий і пару хрестів.

Юрко Вовкогон: А фольклор Холодного яру не досліджували?

Оселедчик: Є у нас кілька пісень, які відносяться до цього періоду, ми їх виконуємо як стрілецькі пісні. Там є пісні уже Свидницького, які виконанні на народний манір, потім пісні Тичини, наприклад "Як упав же він з коня". Справа в тім, що це не лише Холодний яр, а й навколишні степові землі так само насичені цим. Там така культура, як на Кубані, баби співають з такою шаленою вібрацією, так як дядьки. Чуєш баба співає, а звучить не як баба, а як чоловік. Думаш, що таке, а це бабейка так собі співає.

Оленка: Причому не напружуючись.

Оселедчик: Вони просто фізично на стільки розвинені, працюють в селах зранку до ночі.

Вишня: Більше не хочете співпрацювати з шоу-бізнесом, робити подібні проекти як з Тартаком?

Оселедчик: Ой, ні. Мабуть ми уже напрацювались. Хіба, якщо буде щось над грандіозне, цікаве…

Вишня: Гуляйгород більше музиканти чи етнографи, дослідники?

Оселедчик: Гуляйгород завжди більше були дослідниками. Наша мета – не самореалізація. Співать, грать, ми все це можемо звичайно, але основне для нас – дослідження. От є такий гурт Божичі, вони самореалізовуються, записують уже 8 диск, вони себе, себе, себе. Я кажу їм: "Хлопчички і дівчата, у вас прекрасний матеріал, нащо його переспівувати?"

Власне в цьому і проблема. На відміну від Божичів, з якими ми дружимо, наша мета – не самореалізація, мені особисто важливіше записати фольклорний матеріал, послухати, проаналізувати, подумати. На жаль, ми не видали ще нічого, але очевидно будемо видавати диск, під маркою, Гуляйгород – не співає, а Гуляйгород – збирає.

Юрко Вовкогон: Гуляйгород можна буде розкручувати як бренд…

Оселедчик: Є така ідея, якщо якась умнічка не перехопить, будемо творить.

Северин: Пиво "Гуляйгород".

Оселедчик: Так, пиво "Гуляйгород".

Вишня: До речі, не розказували вам рецепти пива чи горілки?

Іра: Я колись слухала експедицію Олега Бута. Всі кажуть, що Бут (з гурт Буття) дуже крутий етнограф, записав 20 дисків. От я слухаю, а там Бут півгодини розказує діду про те, як його мама гонить горілку.

Вишня: Чи є у планах проїхати по всій Україні з етнографічними експедиціями?

Оселедчик: По цілій ні. Але ми знаємо, що з нашим походженням, з нашими темпами дослідження Центральну Україну нам ще копать і копать. Ми і так не встигаємо, тому що стільки народу вже вимерло, скрипалів багато вимерло. Я просто більше інструменталістами цікавлюсь, а дівчата більше пісні збирають, це їм рідніше. Я теж люблю пісні…

Іра: І ми теж любимо хороших інструменталістів.

Оселедчик: А Оленка у нас цікавиться вишивкою, танцями, ткацтвом плахти…

Юрко Вовкогон: Бабусі, дідусі на конфлікт ідуть?

Оселедчик: У нас з цим взагалі проблем немає. Наш регіон – це дуже класні і вдячні люди. От в Уманському районі, село Танське – така специфічна штука була, я йшов по селу, а старі баби одвертають обличчя, взагалі не вітаються. Я був у шоці, бо перед тим я у Великобагачанському районі був і там діти ще за метрів 20 кричать: "Здрастє!"

Але правда є в тому селі скрипаль, то у нього зовсім інший темперамент, абсолютно інше ставлення до людей. І баба все, що знала по польках, всі приспівки розказала, нагодувала. Я дуже поспішав, а вони кажуть: "Сідай з нами їсти борщ". "Я не маю часу, тільки дайте мені зарядити свій телефон" – кажу. І тут дід каже: "Раз ти не хочеш борщу, я зараз принесу тобі щось інше". Дід приносить велику чашку холодного кисляка і здоровенний, як лапоть, пиріжок з яблуками.

Я пройшов фактично через два села і ніхто зі мною не привітався. Оце єдині люди, котрі привіталися. Була одна бабейка, до якої я привітався, кажу їй: "Доброго дня!", а вона мені "Доброго здоров’я!" Я підійшов і вона почала розказувати, що сюди вже приїжджали колись, відразу сорочку вишиту мені винесла показати. Ця бабка каже мені: "Іди до того скрипаля. Жінка у нього хороша, він хороший". Я вертаюсь від скрипаля, а ця бабка уже на дворі і питає як там? Я їй подякував.

Вишня: Чому все ж таки виникла у вас така велика зацікавленість українським фольклором?

Оселедчик: Це дуже довга історія.

Іра: Познайомились ми у 1998 році. Я, Настя і Шура навчались разом у Кіровоградському музичному училищі, на відділі теорії музики, а сусідня будівля з нашим училищем – будівельний технікум, де навчався Оселедець.

Оселедчик: Я взагалі не думав, що колись буду цим займатись.

Іра: А він також Насті (Настя Філатова – Гуляйгород) однокласник.

Оселедчик: Я з Настею в школі перед тим навчався і зустрів цю женщіну на зупинці.

Оселедчик: Я зустрів Настю, звісно, не без всяких інтімних намьоков, вот. Думаю, яка інтірєсная женщіна, пісні співає, цікаво. Думаю, треба і самому поспівать. Я був балбєс балбєсом, музичної освіти нуль, але включився в процес і мене зацікавило найперше не спів, а те, що цим ніхто не займається. Мене всередині переклинило. Справа у тому, що є купа матеріалу цікавого, унікального і нікому він нафіг не потрібний. Взагалі фольклористів на цілу Україну, не більше 20 штук.

Іра: Я думаю більше, ніж 20 чоловік.

Оселедчик: Ну нехай 50, але для 47 мільйонів – це замало.