«Вголос» вирішив з’ясувати, чому смертей сотень військових на Донбасі, анексії Криму, обстрілу автобусів із цивільними пасажирами біля Волновахи та Донецька українським парламентаріям було недостатньо для того, щоб визнати Росію агресором, державою, «що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН».

Також «Вголос» запитав експертів, які результати матиме ухвалення Верховною Радою Постанови «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором».

Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова:

Це рішення мали ухвалити ще на початку анексії Криму. Всі інші випадки, які ви назвали, могли б бути лише додатковими аргументами для того, щоб визнати Росію агресором. Це рішення мали ухвалити відразу, тільки-но з’явилися перші ознаки військової агресії Росії.

Тепер складно сказати, чому Україна так довго зволікала з ухваленням цього рішення, однак є кілька версій. Перша – анексія Криму була для нас повною несподіванкою, і всім потрібен був якийсь час, щоб осмислити те, що відбулося, усвідомити, що дійсно є агресія з боку країни, яку тривалий час вважали сусідом, другом. Потім упродовж певного часу були сподівання на те, що цей конфлікт можна врегулювати в дипломатичному руслі, шляхом домовленостей. Є ще один варіант, який, на жаль, я не можу ні підтвердити, ні спростувати, про те, що можливі закулісні домовленості між лідерами двох країн.

Заява Верховної Ради зі зверненням до світу про визнання Російської Федерації країною-агресором – це початок нового, серйозного етапу, як у стосунках між двома країнами, так і у врегулюванні конфлікту, який виник.

Однак негайних наслідків від цього рішення не варто очікувати. Далі потрібно вибудувати алгоритм кроків, які призведуть до того, що Росію буде визнано країною-агресором на міжнародному рівні.

Володимир Фесенко, політолог:

Анексія Криму, звичайно, була вагомою підставою, щоб оголосити Росію країною-агресором. Однак тоді, коли відбувалося захоплення Криму, в нас був інший парламент. Це був парламент, в якому формальну більшість мали люди, які були або членами Партії регіонів, або її союзниками. Тому тоді не було політичного рішення Верховної Ради.

Щодо інших випадків, то треба враховувати і кількість, і якість. Утрати мирного населення в Маріуполі були найбільшими за весь час конфлікту. Коли обстріляли автобус біля Волновахи, ще могло виникнути питання, чи не випадково це сталося під час обстрілу блокпоста. А в Маріуполі відбувалися цілеспрямовані ракетні обстріли міста – ринку та житлових кварталів. Саме це обурило українських політиків, які ініціювали позачергове засідання Верховної Ради та згадане рішення. Ідея про визнання Росії державою-агресором з’явилася вже давно, однак обстріл Маріуполя був останньою краплею.

Звернення Верховної Ради про визнання Російської Федерації державою-агресором наразі є політичною декларацією. Її спрямовано більше на зовнішній напрямок, на те, щоб продемонструвати міжнародній громадськості, що Україна знову стала об’єктом агресії з боку Росії і потребує допомоги.

Ігор Козій, військовий експерт Інституту Євро-Атлантичного співробітництва:

Існує певна юридична процедура, яка передбачає, яким чином потрібно визнавати ту чи іншу державу агресором. Радше за все, спочатку в України не було достатньо доказів, щоб довести цей факт. Окрім того, бракувало політичної волі та політичних процедур: не все, що може зробити Президент України, зробить виконувач обов’язків глави держави.

Якщо цю заяву підтримає міжнародне співтовариство, то Україна зможе вимагати міжнародної контрибуції. Тобто ми зможемо заарештовувати літаки Російської Федерації за кордоном, продавати і кошти спрямовувати в бюджет України.

Вадим Карасьов, політолог:

Обстріл Маріуполя – це трагедія, яка сталася у великому місті, а не просто в полі чи в якомусь маленькому населеному пункті. У Маріуполі загинуло дуже багато людей, чимало – поранено. Це ракетний обстріл міста, в якому живуть 500 тисяч громадян. Це – трагедія, яка стала останньою краплею, і Верховна Рада вимушена була відреагувати.

Крім того, такий документ передбачає розрив економічних зв’язків із країною-агресором. Раніше для України було економічно ризиковано йти на такий крок, бо великий обсяг українського експорту було прив’язано до Росії. Але останнім часом цей обсяг постійно падав, тому для нашої країни тепер уже не є критичним розрив торговельних та економічних зв’язків із Російською Федерацією.

Також варто зазначити, що Україна наполягала на нових санкціях від Заходу проти Росії, на більшій політичній солідарності світової громадськості із собою. Тому їй самій потрібно було продемонструвати відповідні кроки, вводити санкції проти РФ. Якщо ми вимагаємо від світу бути жорсткішим до Росії, то маємо також бути такими – хоча б на дипломатичному, стратегічному та політичному рівнях.

Леся Бурбан, «Вголос»