Перший рік президентства Володимира Зеленського призвів до багатьох втрат у міжнародній, політичній, духовній та воєнно-стратегічній сферах, деякі з яких можуть виявитися неповоротними.

Втрата симпатій міжнародної арени

За останній рік де-факто розпалася міжнародна коаліція на підтримку України, у складі США, Британії, Франції та європейських демократичних держав, які дедалі менше піклуються російсько-українським конфліктом. Ця умовна коаліція і до цього нагадувала більше зборище глядачів гладіаторської арени, які допомагали Україні виключно морально-психологічними проявами підтримки та незначними фінансово-технічними поставками, переважно не летального характеру. Проте за рік президентства Зеленського Україна втратила навіть цю психологічну підтримку, а на міжнародній арені спостерігається явне потепління відносин Заходу з Кремлем.

Якщо раніше світова спільнота хоч і лише морально, але тиснула на РФ, то сьогодні в ЄС вже більше говорять про поступки з боку України задля припинення кровопролиття. За словами українського журналіста Петра Герасименка, “на світових переговорних майданчиках вже давно не йде мова про покарання агресора, про відповідальність за окупацію українських територій. Мова йде про те, що має зробити Україна, щоб Росія припинила стріляти. Яким чином нам слід поводитися, аби Москва змилостивилася і повернула нам Донбас на її умовах. Про Крим ніхто взагалі вже не згадує.

Недарма на зустрічі з Путіним президент Франції Еманнюель Макрон заявив, що “Європа готова до діалогу з Росією, а прихід до влади президента Зеленського – це реальна зміна ситуації”. Для Європи питання миру на Донбасі вже залежить від готовності до компромісу саме України, а не російського агресора. А після скандалу з телефонними розмовами  з Дональдом Трампом, американські політики почали вважати Україну “токсичною темою”, яку краще навіть не те, що не підтримувати, але й взагалі оминати.

Не виключено, що така переорієнтація західної спільноти зумовлена й початково пацифістською позицією самої Зе-команди. Європейський телеглядач насправді співчуває і шанує тих, хто бореться, а не тих, хто прогинається під компроміси з агресором. А якщо Україна більше не бореться, то нехай не заважає робити з Росією бізнес. Дипломатична недосвідченість Зеленського, готовність української влади до компромісів заради припинення вогню, розірваність та непослідовність зовнішньополітичного курсу України,  як і недостатні зусилля української дипломатії, призвели до ситуації, коли питання про існування міжнародної проукраїнської коаліції стало риторичним.

Церква, кинута напризволяще

За останній рік в Україні відбулася втрата державної підтримки Православної Церкви України, яка якраз найбільше її потребує в перший рік свого офіційного існування. Якщо протягом минулого року до ПЦУ приєдналися близько 600 громад з боку РПЦ, то наразі цей процес припинився.

Наприклад в лютому 2019 року до ПЦУ перейшло 234 парафії, а щомісяця такі переходи позначалися сотнями храмів та громад. Але вже в квітні 2019 року, коли суспільству вже був очевидним фаворит президентських перегонів, – кількість переходів впала до 14. А в травні, коли Зеленський прийняв президентську присягу – трапився лише один перехід до ПЦУ. Кожен наступний місяць правління Зеленського до ПЦУ в умовах надзвичайно жорсткої боротьби проти тітушок РПЦ, в середньому приєднувалося одна-дві парафії, проте часто без храмів, передачу яких РПЦ заблокувала силою та судовими позовами. Предстоятель Православної церкви України Епіфаній зазначив, що процес переходу церков Московського патріархату до ПЦУ зупинився через зміну влади в Україні і загрозу “російського реваншу”.

Українська державна влада за цих умов просто самоусунулася, жодним чином не втручаючись у протистояння української церкви з Московським патріархатом. А згодом, окремі українські органи навіть почали виносити рішення на користь РПЦ. Зокрема, весною 2019 року Окружний адміністративний суд Києва призупинив обов’язкове перейменування Української православної церкви Московського патріархату, яка раніше була зобов’язана внести у свою назву зв’язок з Росією. А вже в лютому 2020 року Господарський суд міста Києва визнав незаконним і скасував розпорядження Хмельницької ОДА про перереєстрацію релігійної громади села Ставниця Хмельницької єпархії УПЦ МП до складу ПЦУ. І це не поодинокий випадок за перший рік правління діючого президента.

Питання, чому українські суди вже відверто приймають рішення на користь Московського патріархату навряд чи є прямим доказом проросійської церковної політики Зеленського. Однак це засвідчує, що московські церковники бачать байдужість української влади до конфесійних справ і відсутність симпатій до ПЦУ, як до “спадщини Порошенка”. Тому РПЦ пішла в наступ широким фронтом добре знаючи, що українська держава вже не заважатиме їй атакувати молоду українську церкву.

Втрачені території

Переслідуючи палке бажання довести виборцям свої обіцянки щодо завершення війни на Донбасі, Володимир Зеленський втягнувся у сумнівну переговорну епопею з Кремлем, в якій Україна змушена йти на поступки, відводити війська і здавати території.

В червні 2019 року українські військові були змушені розібрати блок-пости і відійти з позицій у Станиці Луганській, хоча в той же час блок-пост російських бойовиків залишився на старих позиціях, а обстріли українських військових та мирних мешканців продовжилися. В жовтні українські війська та добровольці покинули місто Золоте, а в листопаді того ж року ЗСУ залишили свої позиції і відійшли від Петрівського та Богданівки. Показово, що президент анонсував розведення сил у Золотому та Петрівському лише у тому випадку, коли буде сім днів “тиші”, однак українські війська було відведено навіть після щоденних обстрілів та загибелі українських військових.

Окрім населених пунктів з українськими громадянами, влада зуміла втратити навіть міст через річку Сіверський Донець, який у листопаді 2019 року Зеленський відкрив у Станиці Луганській. Стратегічний міст у Станиці Луганській, через який проходить єдиний на Луганщині шлях з невизнаної “ЛНР” до українських територій, де виплачують українські пенсії, Україна відбудувала за власні кошти вартістю 24,5 мільйони гривень. За Мінськими угодами, лінія розмежування тут проходить через середину річки Сіверський Донець, а відповідно – і через середину мосту. Через кілька місяців після відновлення Україною мосту, бойовики “ЛНР”, накинувши на себе форму СЦКК (Спільного центру з контролю та координації припинення вогню та стабілізації лінії розмежування), взяли під контроль міст у Станиці Луганській і вивісили там сепаратистські прапори терористичної організації “ЛНР”. При цьому, зайнявши сотню метрів українського берега в Станиці Луганській. Українське командування залишило ці провокації без належної уваги.

Хоча, зрештою, територіальні втрати були властиві для всіх українських президентів починаючи з Кравчука, за правління якого почалися сепаратистські тенденції в Криму. Кучма втратив частину острова Тузла, який затопили росіяни, Ющенко – акваторію острова Зміїний, яку через міжнародний суд відібрали румуни. Під кінець правління Януковича Крим вже був захоплений росіянами. А Порошенко після Іловайська втратив значну частину визволених територій на Донбасі. Однак Зеленський став чи не першим президентом, який вже у перший рік правління втратив українські населені пункти з громадянами навіть не після боїв чи міжнародних судів, а лише заради здобуття можливості переговорів з Путіним.

Забуті цінності Майдану

Перший рік правління Володимира Зеленського чимало проросійських чиновників Януковича, які до цього були в розшуку, сприйняли як зелене світло для свого повернення до України. Сміливо попіднімали голови проросійські провокатори та “п’яті колони”, які розгорнули найширшу інформаційну кампанію проти України знаючи, що тепер “русскій мір” можна пропагувати безперешкодно.

Президент практично не згадує Майдан та героїв Небесної Сотні, а якщо інколи на офіційних заходах йому доводилося прочитати про них з листочка – це виглядало явною набридливою формальністю. Натомість одіозні прибічники біглого гаранта Андрій Портнов та Олена Лукаш, які вільно повернулися в Україну, відкрито заявляють, що майданівців будуть судити.

Беркутівців, які розстрілювали українців на Майдані влада видала росіянам в рамках обміну, натомість кримінальну справу порушено проти учасниці Євромайдану  Тетяни Чорновол, якій інкримінують підпал офісу Партії регіонів під час революції. Більше того, керівники правоохоронних органів Зе-команди озвучили наміри скасування амністії для учасників Майдану, яким після цього можна буде висунути низку кримінальних статей як учасникам “масових заворушень”. Натомість в квітні цього року Міністерство внутрішніх справ зняло з розшуку проросійського пропагандиста Анатолія Шарія, звинуваченого у кримінальній справі. Український Майдан, який для всього світу став символом свободи, тріумфу демократії та перемоги людської гідності, а символіку та досвід української революції 2013-2014 років переймають навіть протестувальники Гонконгу, в теперішній Україні виявився забутий, а його цінності та ідеали для нової влади стали нецікавими.

Проте мабуть найбільшою втратою для українців за рік правління Зеленського стало стрімке падіння віри у можливість приходу до влади чесних нових облич. Якщо рік тому “незаплямований політикою”, “простий хлопець з народу” Володимир Зеленський здобув колосальну підтримку виборців, то подальші скандали Зе-команди пов’язані з аморальними вчинками “слуг народу”, зокрема, Богдана Яременка, корупційними діями братів Єрмаків та непрозорими і неефективними кадровими призначеннями, поступово підривають надію українців на те, що в цій країні взагалі можливі будь-які системні зміни. В колишніх виборців Зеленського з’явилося все більше розчарування щодо свого минулорічного кумира. А загальне розчарування, зневіра в своїй країні, політична апатія і недовіра до будь-яких нових політиків можуть стати небезпечними симптомами для подальшого існування української демократії і навіть самої держави.

Валерій Майданюк, політолог