18 березня 2014 року в Москві було остаточно зірвано маски так званих “зелених чоловічків” і прямо оголошено приєднання Криму та Севастополя до складу РФ, що безповоротно змінило російсько-українські відносини та всю архітектуру світового порядку.

Удар у спину

Анексія українського півострова відбувалася за вже традиційною гітлерівською схемою “аншлюсу” Австрії та захоплення чехословацьких Судетів у 1938 році, та сталінською окупацією країн Балтії 1939 року. Спочатку задіяли російські війська, потім за допомогою місцевих зрадників та колабораціоністів почали валити місцеву владу і зрештою – оголосили “незалежність” з подальшим зверненням до Москви “ввесті вайска для защіти мірнава насілєнія”. Звісно ж на прохання місцевих жителів”, яке російський диктатор Путін одразу ж “задовольнив”. Підлість росіян, які лицемірно почали блокувати українські кораблі та захоплювати об’єкти інфраструктури тоді шокували навіть багатьох кримчан, які за об’єктивними даними у більшості витупали проти прямого приєднання півострова до складу РФ. Кількість ж активних адептів “русскава міра” в Криму не перевищувала  насправді 30 %, однак, коли озброєні автоматами російські чеченці захопили всі адміністративні будівлі – думки більшості кримчан вже ніхто не питав. Однак анексія Криму стала тим ударом у спину, який у багатьох остаточно розвіяв сумніви у “братських почуттях” росіян.

Показово, що розгублена та безпорадна українська влада в особі Арсенія Яценюка та Олександра Турчинова навіть не розуміла, що відбувається в Криму й спочатку вважала, що Кремль не зважиться на пряму анексію, а домагатиметься лише ширшої автономії півострова на федеральних засадах. Можливо через десятиліття світ ще дізнається всю правду про те, чому тогочасна українська влада не застосувала зброю, чим її залякали і що запропонували за “не піддавання на провокації”, і якою була справжня роль “західних союзників”, які де-факто дозволили Росії розпочати агресію у Європі.

Російська анексія українського півострова не була безкровною, а загалом під час захоплення Криму загинуло двоє військових, двоє цивільних і ще дві людини було поранено. З окупацією півострова Україна втратила 85% свого військово-морського флоту та численні військові об’єкти. А також зазнала втрат 3,6% ВВП, 1,5% експорту, 80% нафтогазових покладів (1,62 трлн кубометрів) на чорноморському шельфі, які оцінюються у $30-40 млрд, 10% портової інфраструктури, включаючи 4 млн. тон зерна. Загальні економічні втрати України від анексії Росією Криму склали разом щонайменше $27 млрд. А втрата вільного проходу для суден через Керченську протоку призвела до стагнації торгівлі та промислового комплексу всього українського Донбасу та Приазов’я.

Забутий півострів

За шість років анексії, Україна, поглинута проблемами війни на Донбасі, економічною кризою та боротьбою політиків за владу, поступово почала забувати про Крим, про який переважно почали говорити лише на рівні риторики. Неможливість воєнного повернення Криму за наявних умов та внутрішні кризи в самій українській державі призвели до перетворення образу Криму в далеку міфічну мрію, яку прийнято виголошувати як мантру “Крим це Україна”, не вживаючи дієвих заходів щодо втілення цих слів у життя.

Українська влада дуже небагато зробила для допомоги вимушеним переселенцям з анексованого українського півострова, більшість з яких, були змушені покладатися лише самі на себе та розпочинати заново будувати життя в українських містах. Україна де-факто капітулювала й на інформаційному фронті півострова, а владою майже нічого не було зроблено для інформаційного охоплення мешканців Криму, які опинилися під тиском російської пропаганди. Українські телеканали почали частково транслюватися на півострові лише через три роки після окупації, коли у 2017 році було збудовано телевізійну вишку для охоплення півострова. Однак вже у 2020 році влада припинила фінансування та підтримку кримськотатарського телеканалу ATR, який був найпотужнішим проукраїнським мовником у Криму.

Якщо попередній президент лише говорив про повернення Криму, нічого не роблячи для створення хоча б умов такого повернення, то діючий президент Зеленський припинив навіть згадувати про Крим, і чимало експертів вважають, що Зе-команда надіється обміняти Крим на припинення вогню на Донбасі. А новообраний український прем’єр-міністр Денис Шмигаль навіть озвучив шокуючу заяву про необхідність подачі української води в анексований Крим, економіка якого почала занепадати. Хоча під тиском суспільного обурення та прямих звинувачень у національній зраді Шмигаль заявив, що “його не так зрозуміли”, загальна риторика діючої влади щодо Криму виглядає готовністю до поступок на умовах Кремля та морально-психологічною капітуляцію.

Якщо Україна погодиться на поставки води на окупований півострів – для міжнародної спільноти це означатиме юридичну згоду України з втратою Криму

Якщо Україна зрештою, погодиться на поставки води на окупований півострів – для міжнародної спільноти це означатиме юридичну згоду України з втратою Криму на користь РФ, і після цього, будь-які підстави для антиросійських санкцій зникнуть. Берлін та Париж будуть дуже раді відновити вже не приховану, а повноцінну економічну співпрацю з РФ та зможуть приступити до побудови економічного простору Європи від “Лісабона до Владивостока”, як нещодавно висловився на зустрічі з Путіним французький президент Емманюель Макрон.

“Татарський похід на Крим”

Єдиною силою, яка не полишає організованих спроб повернення Криму є кримські татари, які нещодавно анонсували грандіозний “татарський похід на Крим”. На 2 травня 2020 року голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров анонсував “мирний марш на Крим”, який має відбутися у вигляді масового перетину адміністративної межі з анексованим Кримом тисячами кримських татар.

В перших лавах багатотисячної колони на Крим йтимуть члени Меджлісу, народні депутати та західні партнери з міжнародних організацій. “Ми йдемо до себе додому”, – заявив Чубаров та підкреслив, що метою цієї акції є допомога міжнародним організаціям, включаючи ООН, ОБСЄ, ЄC, Раду Європи, в реалізації та втіленні в життя ними ж задекларованих та прийнятих рішень на підтримку суверенітету і територіальної цілісності України. А також задля актуалізації проблеми забезпечення захисту і дотримання прав і свобод кримськотатарського народу – корінного народу Криму та етнічних українців, які проживають в Криму.

Ініційована кримськими татарами правозахисна акція стала виявом гостроти і нагальності проблеми окупованого Криму та кримськотатарської діаспори, яка втомилася безуспішно очікувати й спостерігати, як питання Криму вже відверто ігнорується як українською владою, так і для міжнародною спільнотою. Наголошуючи в паперових деклараціях про глибоке занепокоєння фактом анексії українського півострова, європейські держави, водночас приймають російську делегацію до ПАРЄ, в яку включені також і “депутати” від окупованого Криму. Натомість українська влада, схоже, більше зайнята проблемою реінтеграції Донбасу і налагодження діалогу з російськими окупантами, повністю забувши про Крим. То ж кримські татари вирішили припинити мовчати і почати нарешті діяти.

Налякані такими заявами російські та кримські окупаційні чиновники вже погрожують учасникам майбутнього кримськотатарського маршу тюрмою та насильством, адже кримські татари сприймаються Кремлем як величезна загроза їхнього правління на півострові. Росіяни дуже бояться кримськотатарської інтифади в Криму та акції мирного спротиву в стилі “оксамитових революцій” та ідей Махатми Ганді, які колись методами масової громадянської непокори, економічних бойкотів та пікетів повалили колоніальну владу у величезних країнах і до яких сьогодні апелюють й кримські татари. Однак очевидно, що анонсована Меджлісом хода на Крим має на меті поки що привернути увагу світу до порушень прав людини на анексованому півострові та нагадати українцям та кримським татарам, що про них ніхто не забув і боротьба триває.

Коли повернеться Крим?

Очевидно, що Крим на десятиліття перетворюється для України на ті самі втрачені території, якими стали Східна Німеччина для ФРН, Абхазія для Грузії, чи Північна Корея для демократичної Республіки Кореї. Українці потроху починають забувати Крим, розуміючи, що наразі в нашої держави немає ні ресурсів, ні можливостей, ні волі для його повернення. А дехто з патріотів сумнівається навіть у доцільності такого кроку – мовляв, нащо нам два мільйони російських “ватників”, які зазомбовані ненавистю до України?

Найкращою стратегією повернення Криму могла б бути успішна економічна еволюція України

Найкращою стратегією повернення Криму могла б бути успішна економічна еволюція України, яка б наочно сама за себе пропагувала всі переваги демократичної та розвиненої європейської держави. За умов правильної стратегії розвитку, Україна могла б стати для мешканців окупованого Криму тим, чим став Західний Берлін для мешканців Східної Німеччини, і кримчани б “голосували ногами”, ігноруючи брехні російської пропаганди. Кримська молодь би навчалася в Україні, виїжджала б в Україну на роботу та навіть сезонні заробітки, а Україна заохочувала б такі ініціативи запровадженням до прикладу “карти українця”, яка б надавала суттєві пільги та можливості для українських патріотів з тимчасово окупованих українських територій.

Однак враховуючи відсутність системних реформ та цілу низку “профанів в економіці” на міністерських та прем’єрських посадах в українських урядах, чимало громадян сумніваються, що Україна сьогодні рухається в правильному економічному напрямку. Не здійснюється й масштабних державних програм щодо підтримки українців окупованих територій та створення програм для їх масового повернення в Україну. Тож ті кримчани, які досі люблять Україну, на разі покладаються лише на самих себе та свій національний ентузіазм.

Історія засвідчує, що повертають своє лише ті держави, які цього справді прагнуть і проводять послідовну міжнародну, економічну, соціальну та гуманітарну політику, спрямовану на реінтеграцію окупованих територій. Наприклад Західна Німеччина десятиліттями впроваджувала різноманітні кроки, такі як доктрина Хальштейна, яка загрожувала розірванням дипломатичних відносин та економічними санкціями країнам, які визнавали комуністичну НДР. Це стимулювало багатьох політиків та керівників корпорацій обирати між демократичними партнерами та комуністичними й не дозволяли окупаційному режимові Східної Німеччини почувати себе занадто комфортно. Подібний курс мала б проводити й українська влада, залучаючи й стимулюючи інших партнерів приймати нашу позицію, якщо повернення Криму досі вважається перспективною темою для Києва.

Сьогоднішня російська влада категорично відкидає навіть натяки на повернення Криму Україні, мотивуючи це тим, що на півострів вже переселено близько 200 тисяч росіян у вигляді окупаційної адміністрації та персоналу. Однак за логікою історичної справедливості, все вкрадене рано чи пізно має повернутися до законного власника. Зрештою, ні Путін, ні Російська Федерація не вічні, тож в майбутньому Україна ще буде свідком внутрішніх криз у РФ, які могли б бути зручною нагодою для відновлення територіальної справедливості. Інша справа, в якому становище перебуватиме Україна, коли Росію поглине криза, і чи буде українська влада готовою до рішучих дій?

Валерій Майданюк, політолог