Отче Олеже, хто саме приходить до вашого закладу?

До нас приходять люди з різними долями і проблемами. Це можуть бути, як колишні ув’язнені, яких позбавили житла, так і ті, хто втратив житло через алкоголізм. Також є люди, які постраждали внаслідок квартирних махінацій.

Більшість наших клієнтів – це люди, які мали проблеми із законом, є залежними від алкоголю чи наркотиків. Водночас є такі, які не є ані алкоголіками, ані наркоманами, які не сиділи, але так склалася їхня доля.

Є й такі люди, які в силу обставин чи з «доброї» волі «дорогої» родини все втратили. Таких найбільше шкода.

Яку допомогу може отримати той, хто звертається до вашого центру?

Ми надаємо людині можливість покупатися, попрати речі, повечеряти і переночувати. Ми не дозволяємо їм перебувати в центрі вдень, наш заклад діє виключно як нічліжка.

Ми хочемо, щоб людина, яка до нас приходить, інтегрувалася в суспільство і щось для цього самостійно робила. Бо коли вони зрозуміють, що вони можуть тут собі жити з триразовим харчуванням і ніхто не буде їм за це докоряти, то стимулу міняти життя у них не буде.

Інколи ми закриваємо очі на те, що людина залишається в нас вдень. Це буває у тих випадках, коли наш клієнт хворий, або дуже похилого віку і він не має куди піти чи просто фізично не може цього зробити. Але це не масово.

Чи ночували у вас переселенці, яких зараз активно приймає Львів?

Переселенці у нас ще не ночували, але ми надаємо їм послуги з реєстрації. До прикладу, у Львів переїхало багато ІТ-компаній з Криму, їм потрібна реєстрація і в цьому ми їм допомагаємо. Але, щоб в нас хтось з них ночував, то такого ще не було.

Здебільшого переселенці – це сім’ї, або ж жінки з дітьми. Але я не пригадую, щоб в нас тут були діти. Тай сім'ї в нас ще не ночували і сподіваюся, що ми не докотимося до того, що доведеться приймати цілі родини.

 

Хто переважає у вашому центрі – чоловіки чи жінки?

Домінують чоловіки, їх приблизно 70%. Але є одна негативна тенденція. Я тут працюю вже 5-ий рік, але за цей час я не пригадую такого напливу жінок, як цьогоріч.

Зараз якась аномалія, я не можу просто цього пояснити. В нас було завжди таке співвідношення – 85 чоловіків і 15 жінок, а тепер буває, що жінок є і 25, а буває і більше. Чомусь на вулиці побільшало жінок.

А ці жінки розповідають, чому вони опинилися без житла?

Інколи розказують. Нещодавно ночувала жінка, яку з дому вигнала її ж сестра, бо вона п’є. В нас не обов'язково ночують бомжі. В нас ночувала й жінка з пропискою, але «дорога родина» вигнала її на вулицю.

Тут була кобіта, хай з Богом спочиває, яка в нас жила, хоча її мама мешкала неподалік, на Левандівці. Мати вигнала дочку, бо та пила. Вона день-два поводилась нормально, а потім щось вкраде в хаті, тай біжить міняти на горілку.

Є й багато жінок, які повиходили з в'язниці.

А скільки в середньому приймаєте за ніч людей?

Зараз ночує близько 40 людей, але це забагато як для літа. Ще два роки тому в нас залишалося 20-25 людей, це було так зване залізне ядро. Це були старі мужики, яким просто не було, що робити.

А цього року  не можу зрозуміти, що відбувається, бо і жінок багато, і чоловіків побільшало. Приїжджих немає, то все наші, доморощені.

Взимку в нас буває 70-80 людей, але приходить набагато більше. Ми не всіх пускаємо, бо вони спочатку мають пройти тест на алкоголь. Якщо п’яний, то ночувати в нас не будеш.

Чи є постійні клієнти?

На жаль, є. Вони десь погуляють вдень, а на ніч далі приходять. Є тут такі постояльці, яких я пам’ятаю відколи прийшов сюди на роботу. Щоправда, вже багато нас покинули і відійшли в інший світ.

До речі, а чи хтось помирав безпосередньо у цьому закладі?

Так, був інфаркт, у людини були проблеми зі здоров’ям. Зазвичай, ми викликаємо «швидку», але за всіма не встежиш. Він десь бідолаха харчав-харчав, всі думали хропе, тай хропе. А зранку він вже холодний.

Розумієте, «водяра» садить все. В більшості випадків «швидка» нам йде на зустріч, але бувають звісно рагулі.

Отче Олеже, як безхатченко може потрапити у ваш заклад?

Якщо людина приходить до нас, то перше, що ми робимо – даємо їй скерування на флюорографію і в шкірвендиспансер, де вже визначають, чи не має туберкульозу і чи не виявлено венеричних хвороб. Бо соціальні місця загального користування, вони все ж таки передбачають такі процедури.

Якщо є ці документи, то заводиться облікова карта клієнта, він підписує угоду з центром, згідно з якою людина забов’язується дотримуватися правил перебування, знайти роботу, відновити соціально-корисні зв’язки, по можливості позбавлятися залежності, відновити документи. На кожного клієнта є така справа.

На жаль, є й такі, хто має по 50-60 років, але нуль років стажу, є люди, які ніколи в житті не працювали.

До мене прийшла кобіта, яка має 37 років, але вона ніколи не мала паспорта. Якщо в людини не має паспорта, стажу роботи, то таку людину оформити в будинок-інтернат для перестарілих – це проблема. А є такі, які просто зловживають нашою добротою, влітку  йдуть, а взимку приходять і назад просяться. І приймаєш, бо ж не залишиш його на вулиці замерзати.

Звідки ви берете гроші для існування?

Гроші надходять виключно з міського бюджету.

Чого найбільше потребує ваш заклад?

Традиційна проблема – взуття, ліки від застуди, шкарпетки. Взимку у нас дуже гостро стоїть проблема з перев’язочними матеріалами – бинтами, марлею, ватою.

Був в нас один чоловік, трошки «посварений» з головою. Він йшов пішки з Ужгорода до Києва, заблукав, тож його привезли до нас. Ми тут його відмили, попрали білизну, яка вже до нього приросла, ноги перебинтували і він взув ґумаки і пішов далі.

Є проблема з нашою «коханою» міліцією, коли відправляєш їм запит, то вони можуть відповідати на нього 2-3 місяці. Наприклад, приходить дядько з довідкою про звільнення з в’язниці, він розповідає, хто він і що він. Ти відправляєш в колонію запит чи справді він там відбував покарання, а міліція так спішиться відповідати, як я зараз буду на столі танцювати. Десь приблизно так: правоохоронні органи відверто «буксують».

Намагаємося зараз запустити кухню, щоб у нас був ще й сніданок, але наразі тільки вечеря. Це «Мівіна», тушонки та консервована квасоля. Але знаєте, багато з наших клієнтів беруть ту саму «Мівіну» і успішно міняють її на сигарети.

Хто тут був наймолодшим і найстаршим клієнтом?

Наймолодшим клієнтом була дівчина, яка має проблеми з розумовим розвитком. Це було взимку, вона сіла в маршрутку і поїхала до Львова, ходила по вокзалу, а добрі люди привезли її сюди. Їй було 21-22 роки.

Найстарші, яких ми мали, їм добігало до 70 років. В нас була така баба Люба, «зечка», їй було 67 років.

Чому ви погодилися піти працювати тут, у нічліжці?

З одного боку, я монах, начальство сказало виконувати і я це роблю. А з другого боку, я не маю проблем у спілкуванні з такими людьми. З тюрмою я вперше зіткнувся у 1994 році, коли пішов працювати дяком туди. Я собі вже приблизно уявляв, коли ти виходиш з тюрми, то там пустота. Це ж не як у фільмах – ти виходиш і тебе «братва» на вході зустрічає. Ті люди досить часто виходять ні з чим. Родина поміняла адресу проживання, всі стороняться, бо в тебе довідка про звільнення. Моя робота є потрібною.

В мене є цілком конкретне усвідомлення того, що якщо тим людям не допомагати, то рано чи пізно вони повертаються до того, що вони робили. А з нас про це будуть питати – спочатку люди, а потім Бог.

Моя позиція є така: я не можу всіх робити щасливими, та й зрештою, це не моє покликання, щоб всіх робити щасливими, але в мене є чітке переконання, що якщо людина хоче вилізти з болота, то їй просто треба подати руку і допомогти. Навіть якщо з тих десятьох двоє поміняли життя, то для мене цього достатньо.

Ми нікого не можемо змусити змінити свій стиль життя. Але людям, які хочуть піднятися,  ми мусимо відкрити двері і мати що їм запропонувати. Інакше про яке соціальне суспільство ми можемо говорити?

Чи бували у центрі для безхатченків якісь соціальні конфлікти чи бійки?

Була поножовщина, тут кидалися один на одного з ножами. Медсестра і соціальний працівник ходили втихомирювати клієнтів, бо охоронець «облажався».

Ще розповім вам про одного діда, який в нас тут жив. Зараз він вже мешкає з однією жінкою, вона його адаптувала. Якось нас викликали забрати одну безпритульну жінку, вона сиділа біля 5-ої лікарні, а я дивлюся йде той дідо,  інтелігент, в окулярах, волосся назад зачесане, я йому кажу: «Хлопе, то ти чи ні?», а він мені «Та я, я». Він розказав, що якась бабця полюбила його гарячою любов’ю  і він, судячи зі всього, стане єдиним спадкоємцем квартири. А раніше ми з ним познайомилися в нашому центрі.

У нього було дві чи три «ходки» за холодну зброю. От стоїть він у нашому притулку, ріже якийсь там хліб чи що, а в нас був один клієнт, такий собі амбал, який ніколи в житті фізично не працював. Ну і той амбал зайшов і почав матюкатися. А людьми, які були на «зоні», це дуже засуджується: там, де ти живеш, там не можна матюкатися. Дідок зробив йому зауваження, той його «послав», а в дєда в рукаві була «заточка», і він того амбала порізав по руці.

Та дитина двометрова прибігає і ричить на весь центр: «Меня порезали, меня порезали!». Я кличу дєда до себе і питаю: «Що ти то робиш?», а він мені каже: «Та я хліб різав, а він на мене так замахнувся, а я злякався і підняв той ніж». В того амбала було 6 порізів. От таке буває.

Чи були клієнти, які поверталися у нормальне життя, не пили, мали роботу і де жити, а потім приходили і дякували вам?

Щоб приходили і дякували нам, ще такого не було, але ми чекаємо. Бувало таке, що людина трохи вибивається в люди, знімає квартиру, має зарплату. Але таких мало.

Але є й такі, що сам взяв би якусь ломаку і понадавав їм по вухах. В нас є два молодих пацана, я знаю чим вони промишляють по трамваях. Мають такого собі злодія і він залучає їх до того «ремесла». А сам ходить то синім, то червоним, десь його ловлять,  накостиляють по шиї... Молоді пацани, обом ще тридцяти нема. Їх так «блатная жизнь» покосила.

Чи є охочі йти на роботу?

Ми даємо скерування в службу зайнятості. І таку можливість використовують. Якщо я бачу, що молодий хлопака з інтернату старається шукати якусь роботу, то ми по можливості питаємо по знайомих. Мені ж руки не відпадуть. Найбільше стараємося помогти молодим, в яких ще все попереду.

Є люди, які відбули по 5-6 «ходок», вони є виваженішими і спокійнішими, і самі щось шукають, аніж якийсь «фраєрок» з вулиці.

Вам тут складно працювати?

Мені не складно. Спочатку мені було незвично через те, що ніколи не мав справу з керуванням колективу, а тут тільки персоналу 19 людей. Умовно кажучи, з безпритульними я зустрічався, і з «зеками» теж.

Для мене було складно керувати людьми. Звісно, було по-різному. Час від часу траплялися такі випадки, коли ти знав, що в людині багато лайна, але не думав, що настільки. Наприклад, мама примушує свою доньку до проституції тільки через те, що вона не має за що пити.

Я завжди собі кажу: головне пам’ятати, що ти можеш зробити тільки те, що можеш, і не треба перейматися долею всесвіту. Треба перейматися долею конкретних людей, а не придумувати собі проблем на голову.

Чи ведуться у цьому притулку Богослужіння?

Я виступаю категорично проти того, щоб тут велися служби Божі, бо це державна установа. Як ви думаєте, якщо я греко-католицький священик, то що всі мають стати греко-католиками? А нащо мені така любов, за зайву порцію каші?

Розумієте, в нас тут були і протестанти, і мусульмани, їх всіх не можна рівняти під одну мірку і заставляти змінювати віросповідання. Наше завдання – нагодувати, зігріти і показати людям куди рухатися далі.

 

Розмовляла Ольга Куровець, «Вголос»