Наміри діючої влади змінити мовний закон на користь розширення вживання російської мови засвідчують відірваність “слуг народу” від українських народних інтересів.

Мовний саботаж

Нещодавно Голова Верховної Ради Дмитро Разумков знову порушив тему мовного закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» і заявив, що його положення треба змінювати. Звичайно ж, у бік зменшення квот для української та розширення функціонування російської мови.

“Я всю виборчу кампанію проговорив російською. І це була моя принципова позиція, яку я аргументував. Зараз я є чиновником, головою Верховної Ради, і на роботі спілкуюся виключно українською мовою. На ефірах я теж спілкуюся українською, але, якщо до мене звертається людина російською, я 100% переходжу на російську”, – зазначив Разумков, та наголосив, що вважає за необхідне внести зміни до закону про мову. І чимало експертів вважають, що така публічна заява спікера та одного з найвпливовіших лідерів монобільшості означає, що цю тему вже обговорювали в “Слузі народу” і для торпедування мовного закону у влади є достатня кількість голосів.

Такі заяви спікера українського парламенту є свідченням непослідовності владної політики у мовній сфері і можуть нівелювати всі попередні мовні досягнення. Взагалі вся державна українська мовна політика років незалежності відбувалася за принципом “крок вперед і два назад”. Один президент частково розширить можливості розвитку української мови, але ці зміни не встигали закріпитися, як  вже через кілька років наступний гарант їх відміняє, і російська знову витісняє українську з інформаційного простору України. В результаті такого мовного тупцювання статус української мови в Україні навіть через три десятиліття суверенітету практично не відрізняється від мовної ситуації в УРСР. Навіть існуюча редакція мовного закону, прийнятого за часів правління Порошенка, містила лише символічні санкції щодо порушення мовних квот на користь російської, які до того ж передбачали чимало попереджень та відтермінувань.

В Україні захищати українську мову намагаються так, щоб російськомовні цього навіть не помічали

Внаслідок цього виконання мовного закону ставало де-факто необов’язковим, а порушення не каралися. До прикладу, в часовому періоді прайм-тайм, який припадає на вечірні години, коли перед телевізорами найбільше глядачів, мала б домінувати українська, однак в законодавстві не передбачено використання мови гостей телешоу чи інших коментаторів.  В результаті, популярне вечірнє шоу перетворюється на монологи російськомовних гостей студії, з кількома запитаннями україномовних ведучих. В балтійських державах таку ситуацію виправляють більш демократично: гість студії може говорити будь-якою мовою, але його голос в ефірі просто вимкнуть, а глядачі почують голос перекладача на державній мові. Тож гості балтійського телебачення часто вважають за краще самим розмовляти державною. В Україні ж захищати українську мову намагаються так, щоб російськомовні цього навіть не помічали.

В шоу-бізнесі, музиці, спорті, в закладах харчування мовні права українців продовжують тотально і масово порушуватися. А в радіоефірах ставлення до мовного закону в кращому випадку призводило до його ігнорування, а в гіршому – до мовного саботажу. Приміром, чимало російськомовних радіостанцій в стилі шансон, якщо й згідно закону змушені ставити декілька україномовних пісень, то ставлять найгірші з них, щоб ніхто не хотів слухати україномовного продукту. До прикладу, поміж модних нових англійських та російськомовних пісень можуть поставити “Червону калину” чи навіть сторічні селянські українські пісні. Формально – мовні квоти виконано, комусь сторічні українські пісні навіть до вподоби, але молодь завжди перемкне на іншу радіостанцію.

В результаті ми досі маємо сотні тисяч громадян, які, живучи в Україні, не здатні й фразу вимовити українською, і переходять на російську після перших двох українських слів. Більше того, в Україні мешкають сотні тисяч тих, хто українську відверто зневажає, ненавидить і навіть не приховує цього. Але найгірше навіть не те, що такі люди в країні існують, а те, що вони є депутатами українського парламенту, високопосадовцями престижних галузей, професорами і керівниками університетів, власниками великого бізнесу та займають високе соціальне становище в країні, яку ненавидять.

Нерівна конкуренція

Найгірше, що правлячі українські еліти, більшість з яких російськомовні, так досі й не бажають розуміти справжнього призначення закону про захист та розвиток української мови. Чимало представників еліти, і серед них, очевидно, найвищі очільники української держави, вважають цей закон примусом громадян до чогось непотрібного, такого що лише заважає їхньому бізнесу чи роботі, де вони роками обходилися без української мови. А самі наміри розширити вживання української, користуючись демократичною модою, вважають дискримінацією.

Чимало з таких російськомовних українців, сучасним рупором яких виступає “слуга” Максим Бужанський, апелюють до створення рівних умов для української та російської, в яких обидві мови мають функціонувати на засадах конкуренції. Мовляв – створюйте якісне українське, і українською будуть розмовляти. Не можете переважити “вєлікій і магучій” – така воля народу, сидіть тоді в селі. Така формула є завідомо програшною для української мови, адже вона не враховує і навіть замовчує нерівні історичні обставини.

Якщо б російська, так само як українська, 300 років була забороненою, якщо б росіян кидали в тюрми за вживання російської і виморювали голодом, насильно депортували, а на етнічні російські землі заселяли інші народи, тоді б можна було говорити про рівні можливості для конкуренції. Російська розвивалася як імперська мова, придушуючи військовою силою та насильством розвиток інших мов та культур. І сьогодні гуманітарна експансія російської опирається насамперед на російську зброю. Тож говорити про рівні конкурентні умови для обох мов це те саме, що всадити ножа в спину боксерові, і спливаючого кров’ю випустити на ринг проти здорового бійця, пропонуючи йти битися на рівних умовах.

Деколонізація, а не дискримінація

На жаль, чимало українських патріотів теж користуються термінологією російськомовних пропагандистів і намагаються спростовувати їхні завідомо маніпулятивні тези про дискримінацію російської в Україні,  в той час, як насправді  треба говорити про деколонізацію.

Адже не менш улюбленою темою демократичних лібералів, які диктують політичну моду на Заході, окрім дискримінації, є боротьба з колоніалізмом. Саме колоніальне минуле є сьогодні чи не найголовнішим козирем мігрантів та расових меншин у західних країнах, які, культивуючи почуття вини та спокути білих європейців за події півтисячолітньої давнини, сьогодні хочуть здобути фінансові та статусні преференції. Натомість українська мова мабуть чи не найбільше в світі постраждала від російського колоніалізму, наслідків якого досі не може позбутися.

Коли українці прагнуть позбутися наслідків колоніалізму – нам рекомендують відмовитися від “дискримінації” мови колишнього колонізатора

Чомусь такі європейські демократичні інституції як Венеціанська комісія з розумінням сприймають спроби подолання африканцями наслідків колоніального минулого та утвердження своєї мови та культури. А коли українці прагнуть позбутися наслідків колоніалізму – нам рекомендують відмовитися від “дискримінації” мови колишнього колонізатора. Хоча українцям саме на боротьбі з російським колоніалізмом, який століттями дискримінував українську мову та культуру, потрібно будувати інформаційну кампанію захисту власної мови. Українцям слід йти в наступ на західному інформаційному полі, апелювати до свого статусу жертви, а не займати позицію захисту й спростовувати російські пропагандистські байки про дискримінацію колишніх катів та колонізаторів.

Ідея мовного закону в Україні полягає не в обмежені прав російської, а в намаганні повернути мовну справедливість. Адже до “возз’єднання” України з Росією, 100 % українців розмовляли українською мовою. А через триста років російського колоніалізму носіїв української залишилася заледве половина. Не може в нормальній країні бути сотень тисяч громадян, які не знають державної мови, як і не можна намагання держави вести логічну мовну політику спекулятивно називати “дискримінацією”.

Проте, схоже, діюча влада “слуг народу” цього не усвідомлює, і сприймає спроби української мови зайняти в Україні місце під сонцем, як “дискримінацію російськомовних”. Тоді в українців може виникнути резонне запитання: а якого тоді народу вони “слуги”?

На фото: Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II від 30 (за новим стилем) травня 1876, підписане в Бад-Емсі і спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери.

Валерій Майданюк, політолог