Навіть з поширенням християнства традиція вшановувати Ярилу не зникла, але отримала нове тлумачення: говорили, що в середині літа всі святі міряються силою з язичницьким богом, а перемогти не можуть.

Цікаво, що досі немає єдиної думки про те, ким був Ярило для наших предків. Існують, наприклад, версії про те, що він був богом сонця, богом любові і пристрасті, богом сил природи.

Вважалося, що на Ярила все живе починає плодоносити. «Ярило – добрий молодець, на білому коні роз'їжджає, на русявих кучерях – вінок, у лівій руці – жита пучок, в правій – палиця. Змахне Ярило житом – ниви достигають; змахне палицею – громи гримлять, дощі ллють. Куди кінь ступить, там трава шовкова з блакитними квітами стелиться», – так малювали в давнину образ божества.

Ярилове свято вважали особливим. У цей день чекали надприродних явищ: сонце уповільнювало хід, а на землі утворювалися особливі «дірки», крізь які можна було подивитися на інший край світу, а то й на потойбіччя. Для цього потрібно було в полудень заплести в косу міцні березові вітки і поглянути крізь них з крутого берега річки; вірили, що так можна побачити близьких, про яких давно не було звісток.

У цей день йшли на покоси: набивали в матраци свіжоскошену і висушену траву.

Джерело: Calend.ru