Блиск і темний бік добровольчих батальйонів

Тепер ми можемо говорити більше правди про себе, ніж тоді, коли 2014 року українці боялися повномасштабного наступу російської армії вглиб країни і кожного, хто тоді виступив на боці України, вважали «героєм», критика якого була «не на часі». Такими «священними коровами» в той складний час були й олігарх Ігор Коломойський, і комбат Семен Семенченко, й інші «герої» телеекранів, в яких ми нині розчаровані.

Зараз виявилося багато непривабливих деталей їхнього патріотизму та реального внеску під час бойових дій, але тоді вони стали для багатьох людей символами героїзму й реальних дій на тлі тотальної зради та бездіяльності. Новопризначена влада в той час панічно шукала людей, готових до участі в бойових діях, але таких явно не вистачало. Ситуацію ускладнювало те, що багато співробітників МВС та військових не хотіли їхати воювати в зону АТО, аргументуючи таку позицію не боягузтвом, а «вошивістю влади», яка, за їхніми словами, «ніколи не захищає тих, кому віддала наказ». Міліціонери, бачачи приклад Майдану, не мали жодних гарантій, що завтра за виконання наказу їх не судитимуть так само, як «беркутівців», адже тоді вважали, що на Донбасі також треба втихомирювати «народні виступи».

Тому в добровольчі батальйони, які направду були єдиними, хто врятував ситуацію на тлі бездіяльності місцевої міліції, довелося набирати всіх, незважаючи на морально-етичні характеристики й минулі проблеми із законом. Влада зуміла домовитися навіть із колишніми «беркутівцями», які отримали фактичну амністію за вбивства людей на Майдані, в обмін на те, що застосовуватимуть свої вміння на Донбасі.

До батальйонів залучили футбольних фанатів, членів правих політичних формувань, яких вважали радикальними, расистськими та шовіністичними, проте вони мали дієву ідеологічну мотивацію та військовий вишкіл. Коли мобілізація цивільних почала давати збої, а патріотів та авантюристів не вистачало, у добровольчі батальйони почали брати людей, які в минулому мали проблеми із законом і навіть по декілька «ходок на зону». Можна припустити, що не всі з них вступили до війська добровільно, і, може, дехто був мотивований порадами слідчих та тюремного керівництва в обмін на закриття кримінальної справи чи зменшення строку ув'язнення. Цими людьми намагалися компенсувати нестачу мобілізованих цивільних, можливо, цілком справедливо вважаючи, що краще воювати колишнім кримінальникам, аніж 18-річним хлопцям із бідних селянських сімей.

«Торнадо» на Донбасі

На тлі цього процесу з патріотів, радикалів, авантюристів, міліціонерів Луганської та Донецької областей і колишніх засуджених у вересні 2014 року в структурі ГУ МВС України в області було створено добровольчу роту патрульної служби міліції особливого призначення «Торнадо». Основне завдання – протидiя сепаратизму на Сході України та виконання завдань розвідувально-диверсійного характеру.

У червні 2015 року співробітники управління внутрішньої безпеки МВС разом зі слідчими військової прокуратури затримали вісьмох бійців роти «Торнадо», у тому числі командира цього підрозділу, лейтенанта міліції Руслана Онищенка, раніше п'ять разів засудженого. За даними Генеральної прокуратури, досудовим розслідуванням встановлено, що командир роти створив злочинну організацію з числа підлеглих. Бійців роти обвинувачують у незаконному позбавленні волі, викраденні й катуванні в підвалі місцевих жителів, убивстві та низці інших тяжких злочинів. Голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Геннадій Москаль тоді заявив, що «воювати підрозділ не бажає і ніколи не брав участь у бойових операціях, а перетворився на організоване злочинне угруповання». Самі ж бійці «Торнадо» заявили, що арешт командира пов'язаний із його боротьбою з контрабандою. Адвокат затриманих Віталій Погосян заявив, що бійців «Торнадо» не звинувачують у скоєнні жодного військового злочину.

Справа «Торнадо» стала резонансною й актуалізувала, особливо серед ліберально-демократичної інтелігенції та пацифістської публіки, питання доцільності перебування таких військових в українських Збройних силах. Неодноразово демократичні журналісти – охайні здорові чоловіки призовного віку, сидячи в презентабельних студіях, ставили запитання: як можуть бути в рядах українських військових, які воюють на Донбасі, націоналістичні радикали, кримінальні злочинці, колишні «беркутівці» та інші брутальні й не толерантні особини? 

Мабуть, багато українців, бачили на вулицях своїх міст п’яних та не дуже охайних людей у військовому камуфляжі, які, особливо на свята, інколи можуть дебоширити в барах та ресторанах з вигуками «Я воював в АТО!». На жаль, армія є продуктом суспільства, особливо його нижніх сегментів, з усіма притаманними їм недоліками. Якщо більшість представників еліти та інтелігенції «закосила» від армії, а під мобілізацію потрапили переважно вихідці з бідних сільських та робітничих родин, то не варто дивуватися, чому армія спивається в окопах і виглядає не надто шляхетно.

Очевидно, що бійці «Торнадо» не були взірцем військового статуту та лицарської честі, і, можливо, їх дійсно потрібно судити. Зрештою, недисциплінована армія, яка не боїться відповідальності перед законом, часто буває гіршою за ворога. Проте не можна ігнорувати й того факту, що ці люди, при всіх своїх недоліках, воювали в зоні АТО, захищаючи Батьківщину. Їм інкримінують викрадення людей, мародерство та несанкціоновані допити, проте чи могли б чинити по-іншому бійці підрозділу, який має боротися із сепаратизмом, перебуваючи серед населення, яке співчуває ворогу і серед якого приховуються бойовики-сепаратисти. Скажімо чесно: як змусити заговорити захопленого в полон сепаратиста чи російського найманця, керуючись інструкціями ОБСЄ?

А щодо мародерства, то із застереженнями можна зрозуміти меркантильність бійця добровольчого батальйону – вихідця із бідної сім’ї, який побачив серед руїн у зоні АТО коштовні речі або цінності, які належать сепаратистові. Якщо врахувати, що держава такому бійцеві ніколи не заплатить гідно за його службу, і повернеться він додому покаліченим, і збиратиме кошти по родичах на лікування, і ще й роками оббиватиме пороги чиновницьких кабінетів, домагаючись статусу учасника АТО, – то не дивно, що факти мародерства трапляються серед військових. А беручи до уваги випадки нелюдських катувань у сепаратистських підвалах українських військових, які повертаються з полону скалічені, осліплені чи навіть кастровані, не дивно, що добровольці чинять над ворогом самосуд, не чекаючи, поки українська прокуратура створить полоненим загарбникам тепличні умови, як «грушникам» Алєксандрову та Єрофєєву.

З  іншого боку, хіба українські патріоти воюють за таку Україну, в якій покидьки в армійській формі під виглядом учасників АТО  грабують і вбивають тих місцевих мирних жителів, які їм на п’яну голову видалися сепаратистами? Тому, безперечно, за злочини потрібно відповідати, але судовий процес мав би бути максимально відкритим для суспільства. А, як відомо, суд над «торнадівцями» почався 11 січня в закритому режимі, чим викликав обурення серед інших бійців і навіть сутички в приміщенні суду.

«Погані» солдати

Для світової політики вже є традиційною схема, за якою політики, яким потрібна армія та солдати, готові брати туди всіх й обіцяти все, що завгодно. Але коли небезпека минула, починається «розбір польотів»: скорочують офіцерів, скасовують нагороди, розформовують полки й судять військових злочинців. Коли в Грузії президент М. Саакашвілі реформував армію, з її лав було вигнано тисячі військовослужбовців та командирів, які воювали з абхазькими сепаратистами, проте їх було визнано мародерами й бандитами. У 1937-1938 роках Сталін винищив та викинув з армії більшість героїв громадянської війни, тому що, коли комуністичним вождям треба було рятуватися від наступу білогвардійців та інтервентів, в армію брали навіть махновців. Але в мирний час від усіх ненадійних та бунтівних елементів вирішили позбутися, позаяк такі вояки малопридатні для дисциплінованої армії нового зразка. Так само вчинила й українська влада. Коли не було кому воювати на Донбасі – в армію брали всіх, хто не боявся фронту й міг протистояти ворогу, в тому числі й кримінальників. А коли ситуація стабілізувалася – державно-бюрократична машина, ввійшовши у своє звичне русло, почала розбиратися: прокурорам, чиновникам і генералам – нагороди, а добровольцям – слідство та військова прокуратура. Хоча загальновідомо, що врятували ситуацію на Сході 2014 року не сини Порошенка, Авакова та Пашинського, які, за їхніми словами, теж «воюють» в АТО, а якраз ті, кого влада тепер судить і на кого намагається чинити тиск: інтегральні (дієві, практичні) націоналісти, бійці «Правого сектору», різноманітні авантюристи, в тому числі… з кримінальним минулим.

Отже, українці повинні вирішити: чи потрібні нам покидьки у власній армії, чи для боротьби з ворогом будь-які союзники можуть бути корисними. В оцінці діяльності дуже неоднозначної спецроти «Торнадо» слід враховувати і їхні злочини, і боротьбу проти ворога. Зрештою, війна ще не закінчилася, і, зважаючи на нарощування озброєнь та інтенсифікацію військових навчань РФ, хто знає, чи зможуть завтра сини Порошенка, Авакова та Пашинського знову захистити Україну, якщо всі інші «погані» солдати сидітимуть у тюрмах?

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»