Заідеологізовані марення власної хворої уяви, деякі вітчизняні любителі геїв та дискримінації намагаються видати за стандарти “чесної журналістики”, а всіх, хто відмовляється поділяти їхні погляди – оголошують сексистами.

Чим займаються диванні “медіаексперти” на карантині?

Нещодавно ліберально стурбовані “експерти” з Комісії з журналістської етики заявили, що патріотичне проукраїнське видання “Вголос” публікувало “сексизм та принизливі для жінок сексистські стереотипи”. Такого висновку “медіа-експерти” дійшли, аналізуючи опубліковану у листопаді минулого року (вражаюча швидкість експертизи, правда?) новину «У центрі Львова блондинка на білій “тойоті” не “вписалася” у під’їзд». В Комісії вирішили, що “повідомлення у новині кольору волосся учасниці події не є важливою складовою новини. До того ж це поширює і культивує застарілі уявлення” і вважають, що відбулося кричуще порушення “Кодексу етики журналіста” і в поданому матеріалі наявні “елементи сексизму”. Диванних медіаекспертів у прямому карантинному сенсі цього слова, цілком можна зрозуміти, адже про що, як не про сексизм думати “експертам”, коли третій тиждень сидиш знічев’я вдома?

Тому наші “об’єктивні медіаексперти”, керуючись єдиноправильною ліберально-толерантною ідеологією вирішили, що кореспондент «Вголосу» “безпідставно акцентує увагу на окремих відповідних ознаках людини” і констатували, що “така інформація не несе у собі суспільного інтересу”. Очевидно, на думку ліберальних грантоїдів, для українців несуть суспільний інтерес лише новини про дискримінацію циган українцями в громадському транспорті та на вокзалах, чи факти нетолерантності по відношенню до учасників гей-парадів. Адже ж тепер ліберальні любителі дискримінації взялися визначати, що українцям має бути цікаво, а що слід заборонити публікувати.

Більше того, у “експертному висновку” йдеться про те, що публікація містить “ознаки порушення Кодексу етики українського журналіста, зокрема статті 15, а саме: “ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання”. Бо, як відомо, для лібералів блондинка це вже і політичне вподобання (спитайте нардепа Яременка), і релігія, і національне походження.  Більше того, на думку Комісії, у вживанні слова “блондинка” присутні “недоречні згадки про зовнішність людини, а також вживання образ”, а ще “упередженість чи необґрунтовані звинувачення”. Притому, що окрім явної «упоротості» членів Комісії, жоден пересічний українець скільки б не дивився, не побачив би у слові “блондинка” ні упередженості, ні необґрунтованих звинувачень, ні дискримінації за будь-якою ознакою.

Проте, очевидно, члени та членкині Комісії з журналістської етики, які за барною стійкою в компанії вочевидь вирішили, що можуть себе такими вважати, пішли навіть значно далі, аніж напучували їхні західні грантоїдські фонди: вичитуючи новину “Вголосу” про  блондинку, видали, що всім журналістам “необхідно утримуватися від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики”. Тобто, вигадавши, що вживання слова “блондинка” означає “недоліки чи хворобу людини та образливий вислів”, “медіа-експерти” стверджують, що такого не слід казати. Так брутально блондинок ще ніхто не ображав. Дивно, що українську Комісію з журналістської етики досі не засипали судовими позовами мільйони жінок з усього світу, в тому числі й феміністки та представники ЛГБТ-спільноти. І це при тому, що всі світові жіночі бренди, журнали та модні видання вільно, і навіть з гордістю, використовують слово “блондинка”, не вбачаючи в цьому жодної образи.

Цензура збоченців

Якби новини писалися в категоріях ліберальної “новомови”, українцям слід було б відмовитися від 60-70 % своїх слів, традицій, релігії та культури

Абсурдна й неадекватна заява КЖЕ стала яскравим прикладом не лише смерті вільної журналістики, але й поширення тотальної заідеологізованості преси ліберальними ідеями. Так само, як колись марксизм-ленінізм намагався всім нав’язати погляд на світ з точки зору класової боротьби та інших комуністичних ідеологічних збочень, на думку КЖЕ, українці повинні бачити новини та оточуючу дійсність в ліберальних категоріях. Притому, що якби новини писалися в категоріях ліберальної “новомови”, українцям слід було б відмовитися від 60-70 % своїх слів, традицій, релігії та культури, залишивши переважно прикметники, займенники та частинку недискримінаційних іменників, якщо для лібералів взагалі такі існують. Українці ще пам’ятають, як кілька років тому підручники для українських шкіл віддали на “рецензування” якимось сумнівним феміністичним та ліберальним організаціям, в яких “експерти” з сумнівною освітою, перекреслювали підручники науковців і називали дискримінаційною фразу “українська мова солов’їна”.

Загальновідомо, що в країнах, де неолібералам вдалося добитися часткового втілення своїх ідей, а суспільні норми почали диктувати геї, схиблені еко-активісти та феміністки, вже не лише цензурують Біблію на предмет гомофобії та викидають з творів Марка Твена “расистські фрази і терміни”, але й дійшло до заборони вживання слів “батько” і “мати” – щоб не дискримінувати ЛГБТ-сім’ї. До прикладу, американські феміністки, проаналізувавши діснеївські мультфільми,  виявили “страшенний сексизм”,  бо наприклад в “Білосніжці”, майже 60 % фраз говорили чоловічі персонажі, і лише 40 % – жіночі, а в деяких мультиках жіночим ролям дісталося лише 38 %, а то й 37% озвучки. Ліберали вже забороняють своїм дітям дивитися такі дискримінаційні мультики, а їхні українські колеги з так званої Комісії журналістської етики намагаються не відставати у пошуку уявних ворогів.

Невідомими шляхами, заангажовані ліберальними теоріями “медіа-експерти” пролізли в Комісію журналістської етики, й намагаються всі українські медіа підганяти під свої неадекватні стандарти. Для цього панства чомусь не є проблемою збільшення ролі проросійських ЗМІ в Україні, зростаюча русифікація інформаційного простору, всупереч закону про мову, фактична ліквідація збереження анонімності в Інтернеті, де чотири найбільші Інтернет-гіганти збирають всю інформацію про користувачів, маючи більше досьє на кожну людину, аніж будь-коли снилося КДБ чи Штазі. Найбільшими загрозами для українців вони називають вживання слова “блондинка” у пресі.

Абсурди хворої уяви

Хвора неоліберальна уява сьогодні здатна побачити ціле гроно дискримінацій навіть у безневинній фразі “Діти, переходьте дорогу на зелене світло”. Адже слово “діти” – це страшний ейджизм, тобто дискримінація людини за ознакою віку, яка безпідставно “акцентує увагу на окремих ознаках людини”. “Переходити дорогу” – це дискримінація, булінг та “мова ненависті” щодо осіб з інвалідністю, адже вони не можуть ходити. То ж для чого вживати слова, які можуть когось образити? Ліберали радять уникати взагалі всіх слів, які можуть когось зачепити за живе і засмутити. Тобто – хочуть взагалі закрити всім рота. А словосполучення “зелене світло” ображає не лише дальтоніків, які не розрізняють кольорів, але й насправді є латентним расизмом. Адже “світло” та похідний від нього прикметник “світлий”, можуть стосуватися кольору шкіри, на противагу” темному”. А всі ліберали знають, що ні раси, ні кольорів шкіри насправді не існує, і все це є лише расистськими реліктами, які “культивують застарілі уявлення”.

Показово, що вважаючи свою антидискримінаційну маячню істинною в останній інстанції, неоліберали відмовляються усвідомлювати тимчасовість не лише суспільних, але й їхніх власних поглядів на світ. Наприклад, американський економіст і соціальний теоретик зі Стенфордського університету Томас Соуел слушно зазначив, що якщо ви вважаєте, що кожен повинен грати за тими самими правилами і бути оціненим за тими ж самими стандартами, тоді ви будете тавровані як “радикал” 60 років тому, як “ліберал” 30 років тому і як “расист” сьогодні. Так, якщо ліберал в середині ХХ століття міг сказати, що “негр – це також людина і має право пити із загального крана”, то сучасні ліберали ХХІ століття за цю фразу затягали б людину по судах, домоглися звільнення і навісили б ярлик “расиста”. Це яскраво демонструє всю суперечливість неадекватних поглядів лібералів, які за власними ж критеріями завтра будуть виглядати нетолерантними злочинцями.

Якщо для засновників лібералізму з Вікторіанської Англії було цілком звичною справою одружитися з 14-річною дівчинкою, навіть не питаючи її згоди, а лише залагодивши питання з її батьком, то сьогодні такі речі Кримінальний кодекс називає педофілією. Проте, зважаючи на дедалі більшу медійну активність ЛГБТ та ліберальних організацій, які почали виправдовувати педофілію як орієнтацію, а не злочин, то завдяки лібералам погляди на педофілію через 30 років напевно будуть вже іншими.

Проте, найгірше для України навіть не те, що купка меншин намагається нав’язати своє, маргінальне розуміння нормальності всьому суспільству. Адже по правді кажучи, без ліберально стурбованих журналістів-грантоїдів, більшість громадян України і не додумалися б вважати слово “блондинка” образливим. Найгірше, що люди з відверто хворобливими ідеологічними поглядами взялися визначати стандарти чесної та об’єктивної журналістики, і вішають ярлик “сексизму” на всіх, хто відмовляється дивитися на світ у їхніх наскрізь дискримінаційних категоріях.

Василь Серпень