Хвилюючись за своє життя та життя дружини і трьох донечок, священик був змушений на певний час переїхати до родичів на Тернопільщину. Так само півострів покинули й інші чотири греко-католицькі священики, які служили в різних містах Криму.

Сьогодні ж отець Богдан знову зі своїми парафіянами. Священик каже, що не повернутись у Крим не міг, бо розуміє, що там він потрібен як ніколи. Про діяльність УГКЦ в Криму після анексії півострова та про настрої тамтешніх жителів – о. Богдан Костецький розповів у інтерв’ю «Вголосу».

Отче Богдане, як Ви наважилися повернутися до Криму і що стало основним поштовхом до цього?

Знаєте, серед семінаристів є така традиція, коли висвячують на священика, коли владика кладе руки на голову – щось просити в Господа. І тоді я попросив в Бога ласки бути добрим священиком.

Коли в Криму сталися всі ці події, то ми, звісно, залишили територію Криму. Але, повернувшись на Галичину, я не зміг там довго перебувати. Я знав, що давав присягу Богові, що без благословення єпископа не покину парафії. Не зважаючи на те, що ніхто із церковної влади нам не боронив залишити парафію, мені було дуже жаль тих людей, які залишилися на півострові в ще гіршому стані, аніж я.

Я їхній пастор, священик. Я сам на собі відчув, що таке страх і що таке паніка. От і подумав – хто як не я мав би якось заспокоювати людей.? Навіть слова зі Святого Письма про те, що пастир має покласти життя своє за своїх овець – були завжди в моїй голові. Тому я відразу вирішив повернутися назад.

Як таке рішення сприйняла Ваша дружина, адже у вас троє дітей?

Коли я сказав дружині, що повертатимусь назад до Криму, до парафіян, то дружина сказала, що її місце поруч із чоловіком. Вона поговорила зі своїми батьками і двох старших дітей ми залишили у  них на Тернопільщині, а з наймолодшою нашою донечкою Анастасією, яка є інвалідом дитинства і потребує постійного догляду, повернулися до Криму.

Чи не було якихось перешкод при в’їзді на територію Криму коли Ви поверталися?

Я не відчув жодних перешкод. Хоча, коли мене перевіряли при в’їзді по комп’ютерній базі, то один чоловік до іншого щось собі сказали, але відпустили мене.

Скільки років Ви вже служите в Євпаторії?

Вперше сюди я приїжджав у 2004 році, коли ще був семінаристом. Але як священик, як адміністратор парафії в Євпаторії я з 2005 року.

Що зараз із вашою парафією, прихожанами? Чи відчуваєте тиск з боку нової влади півострова?

Знаєте, сталося чудо. В нас тут взагалі немає свого храму, ми винаймали приміщення однієї із курортних бібліотек, мали там каплицю. Коли сталися всі ці події, то через переляк дирекція тимчасово заборонила нам там проводити Богослужіння.

Проте, коли я повернувся в Євпаторію, відразу пішов у відділення міліції, у Міжконфесійну раду та сказав, що я є на місці, що багато всього змінилося, що ми вже живемо в іншій державі, тому й запитав – що мені робити? Мені відповіли, що поки нічого не відомо, що жодних інструкцій поки не поступало, чекайте.

Кілька тижнів ми молилися в наших братів римо-католиків, в їхньому костелі. І водночас я піклувався про те, аби ми з парафією могли повернутися до своєї каплиці. Мені вдалось домовитись про продовження оренди до кінця цього року. Дуже-дуже тішуся з цього.

Розповім, що зі всіх священиків, які служили в Криму, я заслужив того, що входив у Міжконфесійну Раду при міськвиконкомі. Там були 7 представників московського патріархату, мусульмани, юдеї, католики, караїми, протестанти. Знаєте, у місті звиклись з тим, що тут є греко-католики. Я завжди був присутнім на різноманітних міських заходах, міський голова Євпаторії часто зі мною радився щодо релігійності та духовності у нашому місті.

Яка загалом ситуація в Криму з УГКЦ? Чи повернулись туди священики, які служили до анексії півострова?

До референдуму у Криму було п’ять греко-католицьких священиків: у Євпаторії, Керчі, Сімферополі, Севастополі та Ялті. Сьогодні всі одружені священики задля безпеки своїх родин повернулися на материкову частину Україну, бо тут було небезпечно, в їхній бік лунали різноманітні погрози.

Те, що я повернувся сюди, не означає, що я є якимось героєм. Я просто собі згадую ті слова, що я хотів бути добрим священиком. Мабуть, сам Господь мене вберіг. Я не знаю, чи буду тут довго, зараз важко щось прогнозувати.

Сьогодні жодна парафія УГКЦ не залишена без опіки. На всіх парафіях працюють монахи студити, редемптористи, василіяни, вони замінили священиків, які були змушені із сім’ями покинути Крим.

Отче, знаю, що серед Ваших парафіян є люди родом із центральної України, західної. Чи хтось із них після анексії Криму Росією повернувся на материк?

Так, є люди, які повернулися додому. Це або військові, або ті, хто мав можливість повернутися до своїх батьків, родичів. Проте, є й люди, які, на превеликий жаль, наприклад, походивши по львівських кабінетах, повернулись сюди і з плачем казали мені, що вони там, в Україні, нікому не потрібні. Їх «футболили», казали, що таких багато, чим ми вам допоможемо…

Проте я щиро вдячний єпископу Самбірсько-Дрогобицької єпархії Ярославу Прирізу за те, що він тоді прийняв цих розгублених людей в себе в єпархії.

Отче, якою загалом нині є ситуація в Криму? Які настрої серед людей?

Серед людей вже є усвідомлення того, що відбулося. Проте воно по-різному проявляється. Ті, хто був  проти анексії – з підсмішкою радіють, тому що відпочинковий сезон не вдався, ціни зросли, а обіцяного блага та добра поки не видно. Ті люди, які дуже сильно прагнули до Росії, – зараз живуть з надією, що все ж щось та й зміниться, що жити буде краще.

Проте тут люди й досі схвильовані. Ця стурбованість помітна у транспорті, під час спілкування. Люди досі бояться, коли бачать когось підозрілого з пакетом, остерігаючись чи раптом то не терористи, чи не несуть вони якусь вибухівку…

Розмовляла Марія Богак, «Вголос»