Меланхолійні завивання на Місяць Святослава Вакарчука замішані на джазових стандартах і поламаних парламентських штандартах.

Переоравши поля The Doors, Queen, The Cure, британських інвазій і ще бог зна кого, Вакарчук після мрій Мартіна Лютера Кінга та парламентських посиденьок вирішив заїхати на блаженні поля джазових імпровізацій, фолкових степів та кінематографічних оркестровок.

Не можна написати, що саундтрековістю Океан Ельзи ніколи не цікавився. Такого добра в океанів завжди вистачало. І от джазові та фолкові моменти в творчості фронтмена ельзових океанів нарешті вилізли боком. Вилізли вночі. Згідно усіх концептуальних орієнтирів Вакарчук продовжує штурмувати страждання молодого Вертера в новому форматі. Тим більше, що теперішній імідж Вакарчука, яко чемного батька сімейства (слова "пальці малої дитини – мудрі як вічні слова" тільки чого варті) і поважного колишнього нардепа змушує його шукати нових форм для вияву свого пієтичного еґа (з голим торсом бігати ж не будеш).

"Вночі" не виявився аж таким бездарним диском, як минулорічна "Міра" (щось все ж можна слухати). Альбом став таким собі середньостатистичним європейським продуктом (як люблять в нас писати деякі ЗМІ). Жодних одкровень від Вакарчука в космос не пішло. Присутні незрозумілі самоповтори і запозичення (якщо їх так можна назвати). Америки він не відкрив, щоб там не писали знову ті ж ЗМІ.

На альбомі процвітають поля пафосних оркестровок з єдиним проханням використати плоди їх існування в якомусь фільмі. Буяють на вітрі джазові стандарти в найкращих своїх традиціях. Місцями проскакують фолькові елементи з українським, тюркським та балканським корінням. Усе штамповано на найкращих лєкалах. Звучок вилизано. Текст кращі, ніж на "Мірі". Всьо пучком, але альбом абсолютно не гріє.

Вторинність відчувається відразу. Тексти не мають звички запам'ятовуватись. Нова іпостась Вакарчука віє якоюсь ангельською відстороненістю: чогось людського, живого і теплого в тому не має. Все рафіновано. Відмірено в дозах. Все прораховано. А чуда не має.

Тотально незрозумілою є наявність в треклисті пісні "Wherever You Are". Вона тут, як не приший кобилі хвіст. Щось більш-менш схоже на пісню (+ саспенс) є в "Пізно вночі". Все інше, можна сміливо закидати в самісіньку ніч.

Жирні контрабасікі аж занадто педалюються в своїй присутності. Фортепіанні імпровізації передбачувані. Фініш "Ой, поперед мене гори сині" чомусь перегукується з кінцем радіохедівської "Karma Police". Акустичні гітарки плачуть, фортепіанка та сакси перестрілюються. Флейти ведуть політ джмеля. Але такого щастя навалом (і в значно кращій якості) на цьогорічному альбомі Jose James "The Dreamer".

"Не йди" виявляється парафразом "Take Five" Дейва Брубека (Dave Brubeck) з фолковими зальотами в дусі "El Condor Pasa". Саундтрековість рулить (і про це крапаль пізніше). Наявні незрозумілі східні мотичики з салютом ворлд-мюзік. "Бути з тобою" відзначається акустичним перебором, якого в Kings Of Convenience та Jose Gonzales (і прочая Йоави) просто навалом. Все це розбавляється алюзіями на 60-ті зі скрипочками та аристократичними фортепіанними запливами.

В "Там, де літо" никаються маленькі ельмаріачікі. Пафосна "Така як ти" з гітарним перебором убітого горем ліричного героя в своїх зупинках відсилає до квінівської парафії "Для тебе" і намагається бавитись з Земфірою в нюансах кабарешної атмосфери. Тільки якщо в Земфіри то стервозно, то у Вакарчука – авітамінозно.

Особлий піздєц приходить на треках "Дзвони" і "Чайка". В 1-му варіанті наявний фолковий варіант турецької неволі. Жалісливі скрипочки та хоровий спів а-ля "гей-гей-гей" дивно схожий з приспівом Чайфівської "В её глазах". Саундом трек можна відсилати до щирої спроби одухотворити народну пісню модерним звучанням. Ще глибші просвітлення можуть знайтись в німців Neun Welten на альбомі "Vergessene Pfade" (2006). І знову ж таки в кращій якості, ніж вакарчукові ночі.

Інтимна лірика виливається "Чайкою", яка банально перекрикується з "Вище неба" у своєму пафосному прагненні стартанутись в далекий космос. Саундтрековий старт (не зважаючи на минулі використання, без прослуховування The Last Shadow Puppets тут не обійшлось) переходить в романс і Вакарчук виявляє себе українським Малініним. А шмат тексту зі словами "ти чекала на весну: сильну, ніжну і ясну" – одним з прикладів частушки.

Слова ж Вакарчука про те, що на цьому треці "вони просто намагались зробити звук в стилі старих фільмів з а-ля Шарль Азнавур" привезли до останнього альбому колдплєй-соплєй, а конкретніше їх треку "42" – в певній своїй частині тупо передертого з пісні Азнавура "Une Vie D`amour" з фільму "Тегеран 43". От і ще одне джерело Вакарчукового натхнення.

От така фігня, малята. А що ще міг написати Вакарчук в нинішній своїй іпостасі доброго боженьки? Абсолютна безпристрасність і безгрішність, незважаючи на його колючий голос. Він модний ангел во плоті. Може вже й йому варто підписатись на рекламку херсонського кетчупу, як це зробив Понамарьов?

1. Ой, поперед мене гори сині
2. Не йди
3. Бути з тобою
4. Колискова
5. Пізно вночі
6. Там, де літо
7. Дзвони
8. Не опускай свої очі
9. Чайка
10. Така, як ти
11. Wherever You Are