Яка ціль вашого приїзду до Львова? 

Мені здається, що Львів має якийсь неймовірний магнетизм. Я його відчув ще минулого разу, восени, коли мене Андрій Лінік запросив до Львова. Мене цілу зиму мучило бажання приїхати сюди ще раз. І у нас ще досить холодно, а тут уже літо, так що я приїхав подивитись на літо. Але якщо чесно, то я приїхав, щоб просто побачити Львів. Звичайно, що ми плануємо з Андрієм якусь спільну роботу, я хочу показати фільм про Льва Термена, який я переклав на російську мову.  
 
Які враження від участі у МедіаДепо і від самого Тижня актуального мистецтва?  
 
Дуже крутий проект, навіть погода нічого не зіпсувала. Багато хороших, позитивних людей і просто хорошого мистецтва. Перформенси дуже цікаві були, особливо польські перформанси. Я вважаю, що це неодмінно треба повторювати ще раз. Головне, що це абсолютно не провінційний проект, по задумці і виконанню. Якщо б Тиждень актуально мистецтва був невдалим, я б зараз сюди не приїхав.   
 
Яка погода у російському сучасному мистецтві? Що цікавого і важливого?  
 
Зараз в Росії якраз сприятливі часи для розвитку нових медіа. Криза не зашкодила, а навпаки, очистила, облагородила цей процес. По дорозі до Львова я затримався у Москві, там якраз вручали премію Інновація в сучасному мистецтві, на місцевому винзаводі. Це місце справило на мене велике враження. Помітно, що це вже не жарти, що це ціла індустрія сучасного мистецтва, в яку залучене і старе, і молоде покоління митців. 
 
Все це дуже активно розвивається. Але інша справа, що воно розвивається у Москві, там воно вийшло на рівень шоу-бізнеса. В Петербурзі також багато мистецьких центрів, багато виставок, котрі пов’язані з медіа-мистецтвом. Що стосується інших міст, то там ситуація гірша.  
 
Хоча у моєму місті, в Пєрмі, зараз дуже неймовірні речі відбуваються, у нас відкрили Центр сучасного мистецтва. Відомий галерист Марат Гельман продав свою галерею сучасного мистецтва у Москві і став директором Пєрмського центру. Він отримав від нашої влади історичну споруду і там пройшла уже виставка “Русское бедное”, яка заслуговує окремої розмови, можна все почитати на сайті bednoe.ru. Сюди постійно приїжджають діячі московської сцени, відомий письменник Володимир Сорокін часто буває. Тепер у нас маса всіляких подій, стало дуже весело, особливо студентам це цікаво, їх завжди так багато і вони нічого не розуміють, їх викладачі ще менше, але довольні всі такі.   
 
Займатися сучасним мистецтвом в Росії стало досить модно, 5-6 років тому назад все було набагато сумніше. Зараз немає прямої орієнтації на західні фонди, тобто на експортне оформлення робіт. Тепер маємо місця і навіть свої російські спонсори знаходяться. Я не скажу, що сучасні митці живуть як сир в масі, але жити просто стало цікавіше.
 
А якщо конкретніше власне про  відеоарт російський ?  
 
Коли говорити про відеоарт, то він у Росії ще малозрозумілий. Але головне, що він уже є. Також говорять, що у нас стільки відеоартів, скільки художників. Кожен робить все по-своєму і виходить зовсім неочікуваний набір відео. А коли ідете на виставку німецького чи американського відеоару, то там уже є свої канони, там цього вчать. В Росії ніхто не викладає відеоарт і немає критики майже, яка би орієнтувала художників відрізняти хороше від поганого.  
 
Російський відеоарт це завжди рулетка, боротьба таланту з бездарністю, яскравого з неяскравим. З другої сторони це дуже цікаво, що російський відеоарт такий собі балаган, котрий відрізняється від нудного європейського відеоарту, котрий дуже зажатий, одні і ті вчителі, вчать за одними і тими ж правилам робити відеоарт. Коли порівняти програму німецького чи скандинавського відеоарту з російським, то наш легше дивитись, російський відеоарт смішний і веселий.   
 
Але щодо продажів, то тільки зірки продають свій відеоарт, я не думаю, що на такій справі можна заробляти. У мене є колекція відеоарту і я не думаю, що її можна продати, але робимо це, щоб тримати планку.   
 
Який вік російського відеоарту?  
 
Можна говорити про відеоарт, починаючи з 70-80 років, просто тоді це не називалось відеоартом. Експериментальне кіно, яке виходить за рамки традиційного кінематографа у нас уже давно. Давно були художники, котрі старались працювати з відео. Я якраз хочу розширити свою колекцію назад. Часто доводиться відстоювати окремі роботи як роботи відеоарту. Я можу назвати Трікова і Книшова відеохудожниками, вони робили передачу  Веселые ребята на центральному телебаченні. На той час це був якісний відеоарт.   
 
Де сьогодні роблять найкрутіший відеоарт?   
 
Це дуже суб’єктивно.   
 
А ми такі, суб’єктивні. 
 
Все залежить від людини. Я вирішив колекціонувати російський відеоарт, він мені дуже цікавий, бо я ним займаюсь. Хоча завжди заглядаю у європейський і в американський відеоарт.  
 
Мені найбільше подобається відеоарт, зроблений російськомовними художниками закордоном. Так виходить, що найцікавіший відеоарт роблять ті художники, котрі виїхали з Росії в Нью-Йорк, чи росіяни, котрі народились в Литві. У них найкраще все виходить. Найкращий відеоарт – відеоарт росіян в еміграції, ось, щойно сформулював, дякуючи цьому питанню.   
 
Сприйняття відеоарту на Заході і в Росії відрізняється? 
 
У 2007 році я показував свою колекцію відеоарту в Австрії у різних залах, для різної авдиторії. І в багатьох моментах я був дуже здивований, бо думав, що австрійці будуть у захваті, а вони залишились якимись байдужими. Хоча “Сині носи” сподобались всім, як еліті, так і "споживачам фастфуду". Навіть говорили, що це цікавіше, ніж все сучасне австрійське мистецтво. Власне “Сині носи” – найбільш зрозуміла мова для різношерстої авдиторії.   
 
Яке ваше відношення до традиційного кіно?  
 
Я на жаль не Пітер Гріневей, котрий впевнений , що кіно треба на смітник викинути, а нова естетика –  у відеоарті. Я не можу цього сказати, бо чітко бачу, що закони старого кінематографа домінують, це кіно робиться за шалені гроші. Хоча відеохудожни починають знаходити своє місце.  
 
Мені здається, що кінематографісти ідуть до відеохудоників за ідеями, не за естетикою. Відеохудожники не можуть переплюнути кінематографа, але вони можуть створити щось неможливе в кінематографі. Наприклад Енді Ворхол, котрий знімав одну вежу 8-16 годин, а потім показав це як самостійний фільм, чи як людина спить 8 годин. Кінематографіст не стане цього робити.  
 
Яка культурна подія найбільше вразила вас за останній період?  
 
В грудні я був у Відні, там відвідав кілька цікавих виставок. В листопаді був одним з організаторів Кіберфеста в Ермітажі. Це останнє, що справило на мене сильне враження і якось зачепило. Було дуже класно, там були російські і австрійські, американські і англійські художники. Дуже цікава подія, вона буде також в листопаді цього року. Так що рекомендую, буду радий, коли хтось з львів’ян приїде і покаже щось цікаве.    
 
В нас найчастіше самі ж митці займаються організацією окремих мистецьких проектів, а в Росії як подібні речі відбуваються?  
 
Це справа кураторів і менеджерів. Марат Гельман на пєрмський проект знайшов 8 мільйонів доларів. Коли є гроші, можна шукати таланти, тих, хто може робити справжнє цікаве мистецтво. Але не можу сказати, що у Росії багато людей, котрі хочуть спонсорувати мистецтво.   
 
"Медіабутік" – є така група медіа художників, вони одні і продають свої роботи. А віеохудожники найчастіше поєднують свою роботу з іншими, працюють дизайнерами чи програмістами.   
 
Ви показували у Львові кіно через м’ясорубку, щось нове уже придумали?  
 
Так придумав, уже працюю. Хочу закінчити цей проект до своєї поїздки в США, в серпні. Але поки що це секрет. Можу хіба похвалитись, що за час моєї відсутності у Львові, я встиг зробити свою відеогалерею і прийняти рішення займатись колекціонуванням тільки російського відеоарту.  
 
На Трансформаторі ми цей проект уже побачимо?
 
Сподіваюсь.