Він – син дисидента В'ячеслава Чорновола й одне з облич фракції Партії регіонів, що Е вибуховою сумішшю у свідомості чи не кожного галичанина. Тарас Чорновіл – єдиний політик, який не соромиться говорити, що не має диплома про вищу освіту, але, попри те, вважає себе професіоналом. Він ніколи б не хотів мати посади президента чи прем'єр-міністра. Захоплюється трипільською культурою, гаварецькою керамікою та варінням борщу. Сьогодні Тарас Чорновіл – гість "Експресу".

Цієї осені ви плануєте нарешті здобути диплом про вищу освіту. Недавно ви продовжили навчання в Інституті післядипломної освіти і підвищення кваліфікації при Львівському національному університеті імені Івана Франка. Чому так довго зволікали?

Питання освіти для мене – це довга історія. Почнемо з того, що у радянські часи я, як син дисидента, мав негласну заборону на здобуття вищої освіти. Та це мене не зупиняло. Пробував вступати до Московського університету, але марно. Після армії мої чергові спроби знову ж таки закінчувалися фіаско. Від КДБ мені повідомляли, що вищої освіти я не матиму, хіба можу спробувати за Уралом. 1986 року діти дисидентів уже мали дозвіл на вищу освіту, але не гуманітарну. Технічні й точні науки мене не приваблювали, тому вступив на біологічний факультет, який так і не закінчив. Зрозумів, біологія – не моє покликання.

Потім вступив до інституту на кафедру міжнародного права, але знову не зміг довести справу до кінця. 2004 року я очолив штаб Януковича. Тому просто фізично не мав часу на підготовку до осінньої, останньої сесії. Але були й інші причини – політичні. Багато людей, які в той час ризикнули підтримати "не того, кого потрібно", мали великі проблеми. Дехто з них навіть змушений був виселитися із рідного міста.

Чи роблять викладачі вам поблажки?

Якби я хотів поблажок, то перевівся б в Одесу, Харків чи Донецьк. Гадаю, мої документи прийняли б із радістю. Я збираюся закінчити університет у Львові, а це свідчить про те, що до мене будуть ставитися радше прискіпливо, ніж поблажливо. Думаю, улітку засяду за книги, восени складу сесію та візьмусь за написання дипломної роботи, тема якої буде пов'язана із законодавством СОТ.

Якось Ви сказали, що вважаєте себе єдиним політиком, який не боїться говорити про те, що в нього нема диплома про вищу освіту. Але, попри це, ви досягай неабияких успіхів. То що ж важливо для політика?

Відверто кажучи, мене вже настільки допекли розмовами про відсутність диплома, що я вирішив-таки закінчити університет. Але мені диплом, як папірець, не потрібен. Я знаю свій рівень, можу порівняти його із знаннями одного доктора невідомих наук невстановленого університету, який при тому побував двічі міністром юстиції.

Коли диплом стає головним – це біда, особливо в нашій державі. Бо ми всі добре знаємо, що "липові" дипломи робляться без проблем, уже навіть почали виникати "липові" заклади. За кількістю університетів Україна перегнала всі країни світу, але рівень освіти від цього не поліпшився. Головними повинні бути знання та вміння ними оперувати, швидко оцінювати закони з точки зору конституційності чи адекватності. Мене ніколи не цікавили формальні речі, я повноцінно виконую свою роботу. Для політичної роботи треба мати голову на плечах, а знання можна здобути в університеті й самотужки.

Приміром, я не закінчував духовну семінарію, але свого часу працював головним редактором церковного видавництва й особистим редактором Блаженнійшого кардинала Мирослава Любачівського. Він повністю довіряв мені свої праці. Дуже часто після мого редагування він відправляв їх у друк, навіть не глянувши на правки. Поряд із тим визнаю, що систематизація освіти – річ корисна. Не здобувши системної освіти; я маю проблеми з іноземними мовами.

Тобто, як політика, ви створили себе самі?

Можна сказати, що в політику я влетів дуже різко, але міцно зачепився. Я до всього ставлюся дуже відповідально. Більшість політиків навіть не читає законопроекти, які повинні прийматися. А я ночами перечитував їх від "а" до "я". Ось так вчився на основі живого законодавства. Багатьом політикам виступи пишуть їхні помічники, я ж усе роблю рам.

Ви говорили, що ще кілька років тому не могли приїхати до Львова через особливу настороженість до вашої персони. Як зустрічає вас Львів сьогодні?

Одразу після президентських виборів серця людей заполонила незрозуміла озлобленість до тих, хто думає інакше. Тоді на адресу львів'ян я сказав не одну жорстку фразу. У мене було таке враження, що Львів уже давно розминувся з львів'янами. У їхньому мисленні мене дивувала крайня категоричність, яка створена за принципом: хто не з нами, той проти нас. Найбільш репресивно налаштованою до мене виявилася львівська еліта, серед якої, до речі, багато людей є вихідцями із сімей колишніх донощиків та сексотів.

Я ніколи не боявся приїжджати до Львова. Якось вперше побачивши мене тут після президентських виборів 2004 року, один із журналістів сфотографував мене, а під фото в газеті написав: "Мужній Чорновіл". Я тоді дуже обурився. Невже це європейська позиція? Сьогодні я дуже охолов до Львова, хоча майже кожен тиждень сюди приїжджаю. Дехто з перехожих підходить, заводить розмову. Хтось критикує, хтось просто питає, як справи, та погоджується з деякими моїми позиціями. Але якогось сильного відчуження я не помічаю. Мені здається, що сьогодні після заряду розчарування люди позбулися деякої категоричності.

Буваючи у Львові, які місця обов'язково відвідуєте?

Колись Європа для мене визначалася Львовом. Тоді тут у мене було багато улюблених місць. Зараз здебільшого навідуюсь у справах. Завжди заїжджаю у село в Городоцькому районі, де проживають батьки моєї дружини. Іноді трохи ремонтую свою львівську квартиру, яка просто в жахливому стані, жити там неможливо, а руки до капітального ремонту не доходять. Я втратив бажання посидіти у львівських кав'ярнях. А якщо мені дуже хочеться Європи, то сідаю за кермо та їду до Відня чи Кракова.

Можливо, категоричність львів'ян не була аж такою безпідставною. Адже ви – їх земляк – вирішили підтримати політичну силу, яка, за своїми принципами, не є прийнятною для заходу країни. Вони питали: "Чому ж галичанин вибрав "не тих"?

Знаєте, мені дуже сумно, що в політичній силі, яку я представляю, є люди, за котрих мені соромно. Зокрема – це Калашников, деякі представники від комуністів. Для мене це також проблема. У Партії регіонів є люди, які відстоюють ідею другої державної мови, я ж проти. Але за це їх не можна називати антиєвропейськими чи антизахідними. Уся Європа живе за принципом Хартії регіональних мов та мов національних меншин, яку Україна також ратифікувала.

Ми не ведемо політики проти заходу країни. Я не розумію тих, хто говорить: Львів – це Європа, Донецьк – Азія. Це – підхід, який базується на основі стереотипів, а не реального осмислення. Так вже склалося, що Партію регіонів більше підтримують на сході, але це не означає, що вона працює на Росію. У нашій партії є досить сильне крило, яке відстоює принципи Західної України. Просто на сьогоднішній момент вони ще не наважилися відкрито говорити про свою позицію. Нині вже дуже важко сказати, хто більш проєвропейський: Ющенко, Тимошенко чи Янукович. Тому я хочу порадити львів'янам позбутися стереотипів і чітко роздивитися, хто є хто.

Чи є у вас хороші друзі серед політиків?

Я відмежовую дружбу від політики, бо кілька разів потрапив у сіті цього сприйняття та добряче попікся. Тут можна наїстися солі. Серед політиків і партійного керівництва в мене є добрі товариші, не більше.

Найвища планка в політиці?

Є дві посади, на які я не погоджуся за жодні гроші, – це крісло президента і прем'єр-міністра. Принаймні двічі в мене була можливість зробити шикарну кар'єру. Перший раз це було як в анекдоті. 2000 року я став депутатом. Наступного дня, одразу після прийняття присяги, я потрапив на зустріч Президента та прем'єр-міністра, яка проходила за неформальних обставин, на дачі одного нашого спільного знайомого. Там я спілкувався з Ющенком, іншими партійними лідерами, олігархами, яких тоді до нього "сватали".

Випадково Ющенко дізнався, що я добре знаюсь на історії Трипілля та займаюся гаварецькою керамікою. Після цього уся його увага була спрямована в мій бік. Один знайомий дорікнув мені, мовляв, чому я не використав цей момент, оскільки мав шанс стати віце-прем'єром із гуманітарних питань. Удруге я міг розраховувати на цю посаду, коли формувався теперішній уряд. Але, як і першого разу, я не хотів просити та щось комусь доводити. Звичайно, я піду на ці дострокові вибори, можливо візьму участь у наступних чергових виборах. А після того думаю прощатись із політикою та іти в аналітику чи журналістику.

Не можу не запитати про гаварецька кераміку. Звідки те захоплення?

У мене було багато захоплень, на які сьогодні не вистачає часу. Ви б знали, який я борщ вмію варити! А керамікою я дуже серйозно захопився під впливом подружжя Мотик, львівських художників-керамістів. Близько 1984 року вони вперше завели мене до майстерні. Раптом, не маючи ніяких мистецьких здібностей, я взяв до рук глину та почав ліпити.

У мене вийшло кілька непоганих речей. Я не міг зрозуміти, як це сталося. Зробив близько десяти робіт, і на цьому всі мої мистецькі досягнення закінчились. Але після того щомісяця їздив до майстрів, вивчав історію гаварецької кераміки. А Трипіллям я захоплююсь уже дуже давно. У цій темі я, мабуть, сильніший за Ющенка.