В минулу п’ятницю львівська філармонія перетворилась на дешифрувальну машинку. Група адептів криптографії та енігмофілів вирішила розшифрувати „Код Шевченка” під радісною лупою сучасності. Це мало стати ноу-хау в українському мистецтві. Ще ніхто з живих, мертвих і ненароджених не додумався назвати Шевченка розвідником. Український Штірліц в тилу ворога.

Афіш майже не було. В залі чоловік 50. темно. 2 вишитих рушника. Один з них на пюпітрі, прикріплений великими жабками, інший, о, Боже, на сходах. Свічка. І це називається Шевченко – веселий поет. Солянка європейської якості: музика, вірші, картина „Катерина”, символічно-поетична доповідь, цитування Біблії.

За 5 годин до моменту XYQ відбулась пресуха, на якій організатори законспірованого перформенсу вирішили вилити крапаль світла на пертурбації вечірньої оргії духу та орального мистецтва. У своїх світлоносних промовах, ангели ранкової зорі розповіли про їдею шовнути Шевченка не традиційним макаром, а сучасним ленгдоном.

Головний носій авангардних ідей, резонансний бунтівник, заслужений артист України Тарас Жирко, захотів показати ТГШ не з похиленою головою, а оптимістичним та сповнений життєвих сил амбалом 007. Шевченко. Тарас Шевченко. Змішаний, але не збовтаний. Яблука таких ідей, впали на голову нового Адама після рідінгу брошури Василя Іванишина „Непрочитаний Шевченко”.

Опосередкований носій піаніно в райських кущах Йожеф Єрмінь, розповів про нетрадиційну орієнтацію свого інструменту щодо творів Кобзаря: „Сьогодні, ми спробували підібрати музику, яка самого Шевченка зробить не виключно трагічною, а дуже світлою, дуже європейською постаттю.”

Рекламне речення: спонсором даного виставону була Львівська міська рада, яка виділила на це know-how-show 20 штук гривень.

У темній, темній залі філармонії витає веселий, веселий дух Фройда. Саме він зробив підніжку Жирку і той, сказав сакраментальну фразу: „На Катерині ми бачимо, ой, вибачте, на картині”. На Катерині, окрім одягу, ми нічого не бачимо. Той, кого ми могли там побачити, стовбичить на коні у лівому верхньому кутку картини.

Сподівання на щось нове, вічне, добре, світле і мудре в проповіді Жирка завалюється похоронним каменем вже на перших хвилинах матчу. Єрмінь, який у вищих абзацах говорив про якусь світлу європейськість Шевченка, з такою запеклістю давить на клавіші, ніби він запихає у пеклі найгірших грішників до казанів зі смолою. Він якось неприродно надуває губи, ніби несе на собі усі гріхи людства і до того ж, змушений ще й грати на піаніно. Сурма 7 ангела – дитячий пищик у порівнянні з його світлими мелодіями.

У той час, коли ліва половина „Леополісу” радісно виводить фуги смерті, права – стібеться з них в темряві.

Жирко починає порівняльно-символічно-сопливий аналіз картини „Катерина”, за інерцією доводячи усім присутнім, що Шевченко – веселий поет і що, він був розвідником у Росії, і тому змушений був писати на Україну зашифровані вірші та малювати відповідні картини. Зрозуміло, це все робилось через радистку Кет, яка через нелегальні стосунки з москалем вивідувала усю потрібну інформацію.

Розповідаючи про усі жахи анонімної вагітності, Жирко не забуває попередити усіх присутніх про гріховність дошлюбного сексу. Що це має до Катерини – невідомо.

Він продовжує художнє самобичування і залітає на висоти опускання москаля, який, сука така, так надув целочку Катерину, що та на 7 місяці від щастя. Актор так безперестанно шмагає себе арапником, що в його очах виростають крила входження в образ стражденного Йова, чи юродивого, в якого забрали капєєчку. Його очі викочуються з орбіт Молочного шляху і закочуються у сузір’я Гончих Псів. А що, якщо москаль був німцем? Як це тоді інтерпретувати у світлі наших стосунків з Євросоюзом? Жирку це невідомо.

Він чеше про маленьку шавку на картині і про українських степових вовкодавів, які з’являться через 100 років. Це він про УПА? Чеше про похилений вітряк життя, який розмелює людські долі у іскри з яких розгориться полум’я. Про стовпи Катерини 2 в серцях українців. Про впалу гілку дуба. Про діда, якому 40 років і який робить ложки та скоса поглядає на чужі жінки.

У творчому злеті Жирко підливає олії у полум’я власної побожності та спрямовує свій лет на вершини Нагірної проповіді, Христових заповідей, цитат Павла і теде. Це така фішка акторів нацдрам. театрів, передавати радість Шевченка через порнушний хардкор з садомазним нахилом. Ісусики в шкірі, з кайданками та арапниками в руках. Тільки в болі і самопринижені вони отримують найбільшу радість. Але до чого тут Шевченко?

Jopa. Слова подяки. На сцену виходить Іванишин. Радіє малій чисельності вибраних секти „Свідки Шевченка”. Гонить фуфло про присутність у залі філармонії Духів Святого і Шевченка. Хоча, окрім поту і крові маркіза де Сада, Захер-Мазоха та Ганібала Лектора в залі нічим не штиняє.

Питаєш на прес-конференції: „Ви відчуваєте різницю між тим, що було завжди (святкування шевченківських днів) і тим, що ви робите?” На тебе дивляться 2 наївних оченятка і з юродивою посмішкою відповідають: „Так, розумію.” <kznm, і вони ще щодня шукають відповіді в „Кобзарі” на свої життєві ситуації.

Абсурдний локальний апокаліпсис проплачений міською радою. З таким ж успіхом можна було і про психоаналізувати „Катерину” і довести то всьо до абсурду. Хоча Шевченко подає такі деталі в поемі, що якось не віриться в целочку Катерину і те, що вона така бідна наївна дєвочка.

Мейбі. Москаль – перший, хто звернув на неї увагу. Чому Катерина одна в сім’ї? Батько, певне, хотів сина. Тому говорити про якусь його любов до дочки нереально, що і підтверджує сцена вигнання її з дому. „Батько, мати – чужі люде, Тяжко з ними жити!” Конформіст батько повівся на думку людей і говорить своїй, своїй дочці: „Молись Богу та йди собі Мені легше буде.” Круто. Сімейка егоїстів у повному комплекті. У всіх тих сценах батько мовчить, говорить лише мати. Правильно – вона ж її виховувала: „як ягодку, як пташечку, кохала, ростила.”

Мамаша, тоже добра фіфа, проклинає свою дитину і одночасно маніпулює нею з властивим материнським егоїзмом: „А хто ж мою головоньку Без тебе сховає? Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина? Хто посадить на могилі Червону калину? Хто без тебе грішну душу Поминати буде?”

Забите село. Надмірна увага матері і бажання втримати дочку біля себе. Закономірне бажання уваги оточуючих пациків, щоб підтвердити свій рейтинг. Свою потрібність, хоч будь-кому. От і результат.

Тіпа, целочка Катерина знала, що робила. Знала, чого шастала садочками: „Де жартує з москаликом, Там і заночує. Не дві ночі карі очи Любо цілувала”. Це вже якась оргія цілодобова. Називається, дєвушка дорвалась до члена – хочу ще!

Окрім, цих, тіпа, емоційних моментів у творчості Катерини, є, закономірно і прагматичний: „Обіцявся вернутися. Тойді Катерина Буде собі московкою.” Як кажуть москалі, результат на ліцо – стати крутою московкою і з погордою дивитись на цих занюханих хохлів. Фромм це називає авторитарним характером.

А свідома вагітність – вірний шлях забакланити молодця одружитись. Український ж народ не дурний – були різні бабки, трави. Наївна Катерина. В неї усі симптоми неврозу: залежність від оточуючих, нерішучість, низька самооцінка, незадоволеність собою і теде + садомазо.

Батько – урод, тому і пошуки старших за себе пациків. Чому 40-річного чудака на картині називають дідом? Ось він батько в усій красі – моя хата з краю – робить ложки, бо в нього вже не стоїть. От вона, любов дочки до батька. Вона не те, що його не любить – вона його зневажає. Але куди без батька? Усе це спокійно проектується на москаля.

І пішло поїхало. „Люде гнуться, як ті лози, Куди вітер віє” – чому ж вона втопилась, а не проявила бійцівського характеру? Як ноги розсунути, то сміливості вистачило? Як і пише Шевченко: „Чорнобрива Катерина найшла, що шукала.”

А це як розуміти? „Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш В людях сиротою, Безбатченком!” – материнський егоїзм, у цій сімейці Адамсів, типове явище.

То всьо можна розкручувати до безкінечності і доводити до абсурду. Шевченко також, парєнь нє промах: „Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею, Ховрашки гуляють.”

Це що,kz, за стьоб у такій трагічній історії? Ховрашки не панікують, в них то 3-4 рази это дєло на рік і також, невідомо від кого, і де. І нічого, живуть. Життя йде, Катя не сумуй, так сказать. Всьо пройдєт і пєчаль, і радость.

На прес-конференції Жирко не хотів говорити про Бузину, бо в нього прізвище таке. Питаєш: „А ви не думаєте, що своїм пафосом робите ще гріше” – „Ні, не думаю.” В цій qj,yensq країні, вже певне, і мільйон Бузин не допоможе.

І Катерина до Судного дня буде приносити свою утопельну жертву на благо майбутньої незалежності України, як протест проти заскорузлості та байдужості українського селянства.