Чи буває щось добре з Назарету? Львівський муніципальний театр (найвідоміша загалу назва до «шлюбу з розрахунку» з містом та бюджетом Мінкультури – театр Прикордонного військового округу – ПрикВО) уважаний театральним Назаретом, провінцією в кульмінації, не належною до левової частки окрас міста – великої та славної.

Це ганебне місце насильно насаджуваної російської культури (у приміщення колишнього Католицького дому водворився свого часу театр російської драми), яке за незалежності передали чомусь військовому округу (видно, армія нагально потребувала русифікації). У боротьбі за збереження театру, який займає жирненьку та пишненьку «центрову» земельку, актори тодішнього Театру Західного військового округу позиціонували себе обслугою потреб російської діаспори у Львові. 

В результаті довгого пошуку господаря театр на папері належить саме місту: були часи, коли місто його пожаліло, не віддало під казино чи інший прекрасний розважальний заклад, натомість узяло під своє місцями облізле крильце. Тепер це наш міський театр.

Наш міський театр асоціюється з низькою якістю. Облізлі стіни, облізлий зал, що поєднує декор польських католицьких часів з чарівними інтерпретаціями радянської символіки (герб Союзу на стіні біля сцени радше нагадує облізлий листок марихуани – це дуже мило виглядає в паттерні з заокругленим молотом). Дермантинові витерті крісла.

Я б не зайшла туди за жодні гонорари: трата часу, плюс благородно терпіти водевільну якість протягом двох годин. Проте бажаючи здатися дуже чемною, вирішила прийняти запрошення. Театр починався зі сходів, найрозкішніших сходів Львова, сконструйованих хіба для демонстрації дружин офіцерського складу. Там можна робити покази мод. Тільки килимочок змінити.

Нагорі намагання бідної господині прикрасити пусту вітальню: дивацької конфігурації хол заповнений неясними інсталяціями, що їх повергає у тінь новий килим а-ля краківський базар. Пробачте за масу безладних деталей: я безсило намагаюся описати відчуття старенького будинку культури, в якому були мої шкільні гуртки, вічно бальзаківського віку викладачку з гніздом-бабеттою на голові, витертий паркет і решту красот мого пострадянського школярства. Приміщення тепер муніципального театру саме таке: випускниця консерваторії, що веде гурток у колишньому Домі піонерів десь у середині 90-х. Ностальгія.

Вистава, яку мене приречено відвідати, – «Лісова пісня» – у перші хвилин 10 викликає ностальгію за піонертабором. Остання вистава на честь кінця заїзду. Убогі декорації, балет тодішніх десятикласниць без дискотечного досвіду, колготки зі «штанцями», що виповзають з-під спідничок зі штори… Плоско, але ностальгійно.

Декорації: шматок човна, з якого через городній шланг витікає «струмочок». На сцені старі пошарпані канати виконують обов’язки дерев. Пізніше актори бігатимуть зі старим бумом з містичними знаками, нанесеними маркером, який виконуватиме роль не то зрубаного дуба, не то вмерлого дядька Лева. Це можна би уважати зашибісь крутою режисерською задумкою …якби не такий очевидний брак коштів.

Надалі алюзії до організованого дитячого відпочинку виникатимуть не раз та будитимуть солодкі спогади про чутки, що в новоохрещеному Муніципальному театрі будуть адекватні режисери, з театру Курбаса, наприклад. Однак режисер, шановна пані Колосович працює цілком у дусі інтер’єру: який режисер міг так бездарно запороти монолог Мавки? Це була навіть не декламація вище згаданих десятикласниць: ті хоч паузи роблять у місцях, де романтично прагнуть вразити однокласників. І це не вина акторки.

Виконавиця ролі Мавки у тому складі, який бачила я, – Галина Харків – примудрилася незважаючи на режисерську опіку практично бездоганно передати те, що згідно з сучасними критичними інтерпретаціями Леся Українка мала на увазі. Чесно кажучи, адекватно до балету, костюмів і декорацій Мавка би мала у другій дії безперестанку лупитися головою об підлогу. Я на цей перформенс чекала перші півгодини першої дії, але сюрпрайз: драйв актора не може убити жоден режисер.

Натомість лісові емоції передано дуже акуратною акробатикою в повітрі (у прямому значенні терміну, панове) – що взагалі на грані неймовірного, бо на тренера акторці не вистачило коштів і вона мусила сама собі вияснити, як працювати зі складним не снарядом.

Заньковецьких ексцесів я не дочекалася, натомість забула про свої упередження: ця вистава затягує. Терпіти не можу «Лісової пісні», яку майже напам’ять ще зі школи знаю. Чого там можна зробити нового – проте можна. Надзвичайно акуратно і чисто виконано роль Лукаша (Василь Когут). Режисер звела драму Мавки до гіркого самообману лісової інтелігентки: Лукаш Колосович – це хутірський тормоз у пубертатному періоді.

Мавку, одначе, по весні ковбасить, тому вона вплутується у великі страждання на тлі селянського побуту. З цього преться лісоводний секс-символ Водяна русалка (Наталя Скорович), намагається навернути до верби інтелігентку-народницю тато-Лісовик (Василь Сідлецький), чий дідморозівський костур родом из дєтства не псує найцікавіших костюмів вистави… аж виникають думки про заангажованість костюмера, якийяка більшість персонажів не прикрасив.

При цьому всьому акторська гра вражає чистотою та от власне акуратністю, неймовірним драйвом, масою відтінків, які провтикала і, певно, тому не зарубила режисерка. Що несподівано, це молоді актори, хоча якщо виходити зі стереотипу про цей театр, в якому начебто терпимі актори (у сенсі яких можна витерпіти до кінця вистави) – це актори з часів російської драми, то з якісно зіграних ролей насправді такою є роль матері Лукаша у виконанні Тетяни Фролової. Хоча навряд чи актора робить запис у трудовій.

Як на мене, актора робить драйв, що розкриває роль, та вміння тримати увагу публіки незважаючи на цікавинки творчого «лєчууууууу» режисера. І це, як виявилося, не залежить ні від режисера з естетикою піонер табору, ні від холоду в залі, ні від того, що зал цей повний тільки тоді, коли вчителі насильно утримують тут своїх питомців, періодично розстрілюючи їх поглядом, ні від загального забуття про цей театр – муніципальний, тобто міський театр Львова.

Міста, якому байдуже до старої напівказкової будівлі Католицького дому з його малим театриком, який передали військовим для протокольних відвідин закладів культури; до приміщення, яке все ж таки є Театром, незважаючи на кількість його назв і власників. Теперішній його власник - виходить, що львів’яни, як це не тошнотворно пафосно.

Садовому і компанії далеко ходити фотографуватися на тлі, тому їм воно не треба, у тому числі, в планах на реставрацію – а раптом саме завалиться. Світ закладів культури, видно, вважає Муніципальний театр гібридом дому перестарілих та акторської «інтернатури».

Екскурсоводи так далеко не заходять. Окрім учнів з наглядаючим педколективом та спеціально запрошених сородичів акторського складу, туди не приходить практично ніхто. Можна забакланити мене як недобитка убогого та плоского дитинства. Але все-таки підіть потім у цей театр – можливо, з десятикласниками, яким в лом читати «Лісову пісню». Не шукайте можливості знайти запрошення, купіть квиток.  

Нехай це буде внесок у розвиток власного міста, який, можливо, не піде туди, куди ходить більшість податків. Це ваш шанс бути меценатом. Подаруйте Міському театру можливість купити матеріалу на декорації або принаймні акторам обігрівач за куліси. А собі – шанс переглянути стереотипи.

Можливо, для вас вони підтвердяться, і доведеться утішатись статусом мецената зневаженої офіційним Левом частки культурної спадщини, яка намагається розвиватися в нашій убогій реальності.

фото: ex.ua