Не вірю нічому, бо можу бачити багато реальностей, багато ідей, речей, людей, які перебувають в абсолютній протилежності один до одного. Єдине, що не викликає у мене сумніву – це твердження: "життя – театр". І як гірко, інколи споглядати цю безглузду пародію на життя із залу.

Красиві порухи, акуратно підібраний лексикон акторів, глибокі пафосні подихи. Що це? Театральне мистецтво?

Це важка стадія хвороби, на якій перебувають режисери та глядачі. І називають ту бацилу: "Тяга до прекрасного". Іншими словами – жагою мистецтва. Хоча насправді, жага мистецтва – це потреба у підтвердженні іншими власних почуттів, які не можеш нікому довірити. А першого може хотіти лише перетравлений кісток гедоніст, який переплутав красу з фальшем.

Тож до чого тут хлопці у білих панталонах, які літають сценою в пуантах? Не розумію, не хочу розуміти тієї тонкої рожевої вуалі, котра зветься класикою. Коли мадами у великих капелюхах, вкотре йдуть дивитись "Лебедине озеро", або ревіти над печальною повістю "Ромео та Джульєти", заздалегідь намалювавши рідкі короткі вії водостійкою тушшю.

Все це постановка, гра у якій присутні лише чорно-білі маски. Посмішка-сум-аплодисменти-інших варіантів не передбачено. Актори у таких театрах кривляються та вимахують руками немов їхня аудиторія глухо-німі інваліди з синдромом Дауна.

Шкода лише, що не існує більше людини,завданням якої було піднімати таблички з надписами вищеперерахованих емоцій, така професія значно спростила б завдання нинішніх "акторів". Хоча куди вже його полегшувати, швидше б звела до мінімуму.

Однак я знаю один Театр. Театр, в якому високу простору сцену проміняли на співіснування з глядачами, театр у якому замість позолочених рам, відблискує матерія прибита цвяхами до стін. Театр у якому немає оркестрової ями і замість оркестрового супроводу співають актори, створюючи незриму симфонію разом із глядачами спектаклю, котра відома тільки їм самим.

У ньому нічого не пояснюють, не розжовують кров'яний стейк до подоби каші. В цьому театрі присутня атмосфера маніакального божевілля, що згущується у повітрі, створюючи ейфорію, зв'язану із протилежних відчуттів. Ці відчуття, плаваючи навіть у смерчі анархічних порухів створюють, щось на правду єдине, щось, що перебуває у гармонії, котру здається неможливо було роз'єднати.

Тут не підносять блювотиння із запахом квітки, не приховують довершеність голого тіла під епатажними костюмами. Тут – справжнє, живе.

Цікаво, як називається цей диво-театр? Що ж – це Академічний театр імені Леся Курбаса, який вже кілька років служить в прямому сенсі слова домівкою акторам і притулком для емоцій прихильників.

Не дивуйтесь, якщо посеред вистави вас виведуть на "сцену", чи коли актори декламуючи свій текст почнуть звертатися до вас із питаннями. Для того цей театр й створено.

фото: birdsnest.com