Медвєдєв та Путін зіткнулися з великими проблемами країни, в якій зменшується народжуваність, що є проклятою величезними необроблюваними і незаселеними землями, і яка залежить виключно від нафти та газу.

Опис цього місця праці буде найменш привабливим у світі. У ньому йтиме мова приблизно про таке: “Потрібна особа, з багатьма якостями, для управління і реформування організації, утвореної на 17 мільйонах квадратних кілометрів (у своїй більшості незаселених), з населенням, яке швидко зменшується, з ослабленим військом, з великими соціальними та екологічними проблемами, з внутрішніми етнічними суперечками і численними заздрісними сусідами”. З вирішенням цих проблем не поспішають. Серед необхідних якостей точно має бути особиста величезна впертість і відсутність уяви (або ж її надмір). Бо ця праця – це керівництво Росією.

Цілком ймовірно, що у багато-кого зі спостерігачів, які прочитали повідомлення про отримання 9 травня повноважень президента Росії Дмітрієм Медвєдєвим, не виникло таких песимістичних думок. Московський натовп, велика кількість засобів масової інформації та різноманітні, добре організовані, патріотичні групи вітали цю подію, що супроводжувалася невідкладним призначенням Владіміра Путіна на посаду (супер)-прем’єр-міністра Росії і закінчилася традиційним парадом на Червоній Площі.

Цей вибух довіри став можливим не тільки завдяки політичним успіхам Путіна, внутрішні показники популярності якого присоромлять таких західних лідерів, як Буш, Браун чи Саркозі. Нова сила Росії також базується на незліченних запасах нафти і природного газу, що, після того як вартість сирої нафти перевищила 120 доларів за барель, дали їй велику перевагу у переговорах не тільки з країнами, безпосередньо залежними від російських поставок, такими як Україна, Німеччина і Угорщина, а й, загалом, завдяки такому припливу капіталу, збільшили можливості її впливу. У питаннях міжнародної політики, будуть це Іран, Північна Корея чи Балкани, Росія має багато чого сказати. Москва повернулася.

Але чому, за таких обставин, ще чути песимістів щодо майбутнього Росії? Відповідь у “далекоглядних” перспективах цієї країни. Станом на 2008 рік загальне становище Росії, зважаючи на всі викладені причини, видається досить сприятливим. Але існує небезпека, що наша журналістська звичка зосереджуватися на останніх повідомленнях із Москви чи Кавказу, не дозволяє нам бачити величезні структурні недоліки, притаманні цій великій нації.

Два недоліки повинні потрапити у поле зору будь-якого дослідника геополітичних змін. Перший із них, що вже згадувався автором в інших статтях, – це вражаюча демографічна криза російського суспільства. Хоча мало-хто із зовнішніх спостерігачів зважив на той факт, що мало-по-малу, місяць за місяцем, рік за роком Росія зменшується.

На симптоми цієї хвороби звернув увагу вже майже 30 років тому знаний спеціаліст із демографії СРСР Мюррей Фешбах (Murray Feshbach), з Джорджтаунського університету, але до сьогоднішнього дня ми все ще не зрозуміли її. Минулого місяця Ніколас Еберштадт (Nicholas Eberstadt), з Американського Інституту Підприємництва (American Enterprise Institute), і Ганс Ґрот (Hans Groth), генеральний директор компанії Pfizer (Pfizer, Inc. – транснаціональна хіміко-фармацевтична компанія – Б.Ч.) у Швейцарії, вирішили у доступнішій формі передати цю інформацію, опублікувавши у The Wall Street Journal статтю під назвою “Вмираюча Росія”.

Як на мій обмежений досвід читача у цій галузі, згадані демографи виявилися дуже далекоглядними спеціалістами, бо причини, які визначають показники народжуваності та смертності, – а це дві основи, які впливають на чисельність населення країни у майбутньому, – дуже складно розрізнити. Незважаючи на це, мова, яку використовують Еберштадт і Ґрот, навіює жах: “справді зловісний вибух захворювань і смертності”, “неймовірне зростання смертності внаслідок серцево-судинних хвороб”. Кількість померлих серед чоловіків працездатного віку сьогодні на 100% більша, ніж у 1965 році. Як наслідок, росіяни неминуче зникають; сьогодні їх значно менше мільйонів, ніж у час падіння Радянського Союзу.

Якщо країна переживає зменшення чисельності осіб працездатного віку, вона також проклята володіти величезними необроблюваними і незаселеними землями. Правда у тому, що 142 мільйони росіян, що сьогодні залишилися, і кількість яких продовжує зменшуватися, проживають на п’ятій частині території, яку вони контролюють; інших п’ять частин можуть бути оголошені світовою спадщиною ЮНЕСКО, призначеною для розселення буйволів, яків і степових орлів. Великі російські дослідники XVII–XVIII століть, які відкрили Сибір, не були, на жаль, північноамериканськими колоністами, що у ту ж епоху просувалися на Захід від гір Аппалачі. Північноамериканці сягнули Канзаса і Каліфорнії, росіяни здобули Омськ і Томськ. Нерівнозначні назви.

Перед цими двома величезними обставинами далекоглядної конкурентноздатності Росії, останні прибутки від зростання цін на газ і нафту, є менш вражаючими. Вони, звичайно, дозволили Путіну і Мєдвєдєву профінансувати реконструкцію інфраструктур, освіту і військо, що ніколи не було б можливим без нафтових надходжень.

Але будь-яке суспільство, добробут якого залежить від зростання вартості тільки однієї первинної матерії, стає дуже швидко вразливим перед можливістю, що ця матерія втратить свою ринкову вартість, перед можливістю припинення виробництва і постачання, після того як усі запаси вичерпаються. Так Індонезія і Бразилія продовжують експлуатувати запаси своїх лісів, але вони досить швидко зіткнуться з жорстокою реальністю, подібною до тієї, про яку вже знають рибалки всього світу.

Може так статися, що добування російської нафти ще не досягнуло свого максимум, хоча всі повідомлення про наявність у Росії незліченних родовищ, розміщують їх у кліматичних і топографічних зонах, які потребують дуже великих капіталовкладень. Але за будь-яких обставин, не доцільно ставити на одну карту, тільки на одне, не завжди гарантоване, джерело прибутку. Якщо у путінської Росії забрати прибутки від нафти, то з чим вона залишиться?

Залишиться з тим, що має, з тим, що є безсумнівним, чим володіють Медвєдєв і Путін, – це низка етнічних, геополітичних і внутрішньополітичних проблем, які не зникнуть самі по собі. Демографічне майбутнє Росії є сьогодні ще темнішим, якщо зважати тільки на показники народжуваності росіян, не беручи до уваги національних меншин, які проживають у межах країни. Також потрібно подивитися на те, що відбувається поза її кордонами. Мало-хто чи взагалі ніхто із сусідів Москви, – балтійські країни, Польща, Україна, Грузія, – цінує чи вірить у її майже імперські прагнення. Усі радіють можливості заховатися від її лап і противляться будь-якому тиску, спрямованому на виконання вимог Кремля.

І на останок, існує сусід, що може стати жахіттям для будь-якого росіянина, який мислитиме далекоглядними категоріями. Йдеться про Китай. Усі спільні торговельні угоди, передача технологій і дипломатичні зусилля, спрямовані на протидію політиці США щодо Ірану та інших близькосхідних проблем, не перешкодять Китаю перетворитися у домінуючу потугу у центрі світу; а два століття, упродовж яких Росія відігравала цю роль, добігають кінця.

Отож, відвернувши погляд від помпезності та умовності парадів і передання повноважень на Червоній Площі, не маєш іншого виходу, як запитати себе: якою буде ця країна через 15, 30 чи 50 років?

Я переконаний, що демографічні, економічні та геополітичні тенденції є малообіцяючими. Це великі виклики, з якими зіткнулися Медвєдєв і Путін (для чого втручатися у справи Абхазії?), і я впевнений, що вони обоє достатньо кмітливі, щоб зрозуміти їх.

Тим не менше, якщо згадані лідери спробують повернути ситуацію на користь Росії, їм доведеться пригадати відомий вислів проникливого політичного спостерігача Карла Маркса: “Люди самі роблять свою історію, але роблять її не такою, як їм захочеться; вони не роблять її у відібраних ними ж обставинами, а в тих умовах, в яких вони опинилися, в умовах, які вони отримали з минулого”.

El País

 
 
фото: ljplus.ru

Переклад з іспанської Богдана Чуми