Минулого тижня у Пловдиві (Республіка Болгарія) пройшов чемпіонат Європи з велосипедного спорту на треку, на якому збірна України показала найкращий результат в історії, здобувши 6 медалей. Після певного затишшя в кар’єрі, двічі зуміла зійти на п’єдестал пошани 26-річна львів’янка Тетяна Клімченко. Вихованка червоноградської школи велоспорту здобула “бронзу” в скретчі і в командній гонці переслідування.

По приїзді до Львова Тетяна відповіла на запитання сайту відділення НОК України у Львівській області.

– Таню, певне затишшя у твоїй кар’єрі тривало з 2017 року.
– …Так. В 2017 році ще були непогані виступи на етапах Кубку світу, був чемпіонат Європи, на якому я стала срібною призеркою, а після того було, як ви кажете, затишшя.

– Якось в соцмережі ти пообіцяла мені, що невдовзі повернешся.
– Обіцянка виконана (Сміється).

– Чи очікувала, що це повернення виявиться настільки гучним?
– Чесно, ні. Збір у нас був довгий. Змагань практично не було. Тільки всеукраїнські. В мене були старти на шосе. Тільки два старти на треку – на Всеукраїнських змаганнях і чемпіонаті України перед виїздом на збір в Туреччину. Тому чемпіонат Європи – був першим змаганням такого рівня цього року. І, чесно кажучи, я задоволена.

Збори “зайшли” тяжко. В мене була в Туреччині невелика травма – я розтягнула зв’язки. Через це тиждень вийшов без нормальних тренувань. Я каталася, але нормального, робочого навантаження не могла дати. Тому мене навіть трохи “накрило” – менше місяця до чемпіонату Європи, а я через травму на тиждень випадаю. Зараз все нормально, заживає. Травма ще трошки дається взнаки, але вже йду на поправку.

В перший змагальний день ми приїхали командну гонку – результат був не дуже. І ввечері я стартувала у скретчі, а після того мала ще один командний заїзд. Я не була впевнена, що зможу добре приїхати. В самій гонці все вирішилося.

– У скретчі важливий і тактичний план на гонку, і правильні дії та реагування на ситуацію?
– Можна мати загальний план на гонку. Але я ніколи його не дотримувалась. Чесно, в скретчі воно не працює. Спершу ми їхали з хорошою швидкістю, але як на тренуванні. А ближче до фінішу почалася боротьба – то одна “рве”, то друга. Ловлять, не ловлять. І ти просто реагуєш на ситуацію. І тут важлива “чуйка”, за ким поїхати, коли рвонути.

Першою атакувала білоруска, я за нею зреагувала, але запізно. Побачила, що за нею ніхто не їде, вирішила я поїхати. Мене група трішки відпустила – білоруску в результаті я не догнала, а група ззаду мене не відпустила. А так їхати і себе “годувати” – це не працює, тому що на фініш не вистачить сил. Група мене догнала врешті. Пізніше почалась одна атака, друга. Росіянка атакувала. Поки я вибралася з групи, італійка ще опинилася переді мною. За коло до фінішу італійка почала фінішувати – а вона це робить дуже потужно – догнала білоруску і виграла. Я буквально за останні пів кола почала доганяти росіянку, перед самим фінішом пройшла її. І як тільки доїхала до фінішу, помітила, що попри мене буквально пролетіла британка. Була б на метр далі фінішна лінія – все, я би третьою не була. Мені пощастило. Британка залетіла між мною і росіянкою. Нас буквально трішки розділило. Таки удача посміхнулася мені. Коли побачила повтор на відео, зрозуміла, що була на волоску від четвертого місця. Тому була дуже задоволена. Але, знаєте, бурхливої реакції не було. Була спокійною. Каталася ще декілька кіл, але на табло не висвітлювали результати. Виявляється, ще був фотофініш. Але я була впевнена, що стала третьою.

– Ти вдруге стала призеркою чемпіонату Європи у скретчі. В Німеччині у 2017 році виграла “срібло” після успішних стартів на етапах Кубка світу. Цього разу після великої паузи. Відчуття відрізнялися тоді і тепер? Стоячи на п’єдесталі, порівнювали з відчуттями трирічної давності?
– Ні, не порівнювала. Однозначно, тепер в емоційному плані було спокійніше сприйняття. А тоді було набагато більше емоцій, тому що тоді була жорсткіша боротьба. Тоді нас було четверо у відриві. Мало того, що треба було відірватись від основної групи, так ще треба було фінішувати. Тоді було набагато емоційніше наповнення від запеклої боротьби. А тут я якось впевненіше йшла до фінішу.

Зрештою, тоді в Берліні в мене була перша елітна медаль на чемпіонаті Європи, тому і більш радісно сприймалась. Не скажу, що звикла до медалей на такому рівні, але я вже просто знаю, як то (Посміхається).

– І в той же вечір ти їхала перший тур командної гонки переслідування, а наступного дня ви виграли “бронзу” в ній. Як змогла налаштуватись і добре від’їздити два дні поспіль?
– Команд було не багато в цій дисципліні – чотири. Перші дві – італійки і британки – нам до них далеко. А нам у бронзовму фіналі попалися суперниці – іспанки – нашого рівня і тому ми були в однакових умовах. Ми боролися. Іспанки вигравали першу половину гонки, але потім вони “розвалилися”, “злетіли” зі свого темпу, почали показувати гірший час, а ми все-таки витримали темп. Хоча в нас були втрати. В нас одна дівчина (Вікторія Бондар – Авт.), яка розганяла, провела всього-навсього дві зміни. Їй важко далася командна гонга. Вона провела другу зміну, ще “сіла”, а потім крикнула, що нас троє. І нам більше половини гонки довелося їхати втрьох. Але ми старалися, втримали свій темп, намагалися максимально рівно приїхати і ми це зробили. Навіть змогли покращити свій результат.

– Збірна України показала найкращий результат в своїй історії, здобувши 6 медалей на чемпіонаті Європи і до всіх причетні львів’яни.
– Це класно (Посміхається). Лєнка (Олена Старікова – Авт.) в нас просто молодець! Справжній двигун!

– На чемпіонаті Європи були відсутні кілька потужних команд. Як це вплинуло на конкуренцію?
– Так, можливо у зв’язку з цим в команді нам пощастило. Але в групових видах я б не сказала, що це нам дало багато плюсів, тому що все одно були сильні команди, все одно була швидкість, робота, переживання. Так, може не 20 було учасників, а 14. Та все одно ти не можеш розслабитись. Але найсильніші були! Були британки, італійки… Вони нікому не давали розслабитись. Були й інші команди, які можуть добре проїхати і показати хороший результат. Тому медалі наші заслужені.

– Як взагалі змагатися у коронавірусний час, коли є чимало обмежень, відсутні глядачі?
– Відсутність глядачів – це як чемпіонат України (Сміється). В нас їх не було, то особливо і не переживали. Але, звичайно, класно, коли є публіка і ти можеш підняти руки для глядачів, а не тільки для камери. В плані тренувань нічого не мінялося. Ми їздимо без масок – на дорозі людей немає, тільки всі свої. На змаганнях перевіряли температуру, коли ми вперше приїхали на трек. Потім перестали. Ми, коли виїжджали з Туреччини зробили тест – все було добре. Потім нас ще раз тестували в Болгарії перед самим стартом. Всі були здорові. Цікаво вийшло на нагородженні. Ніхто до нас не підходив нагороджувати. Ми одягнули самі на себе медалі. Квіти і іграшка стояли на п’єдесталі. Дистанційно все було.

– Медалісток чемпіонату Європи вже привітав голова облдержадміністрації і міський голова Львова. Не знаю, чи мала таку можливість, але якби мала: що би попросила у керівництва області, міста – для себе, для розвитку велоспорту? На що влада би мала звернути особливу увагу?
– Важливе фінансування. Не тоді, коли ти здобув медаль і тобі дають премію. Важливо підвести до тої медалі. Треба колеса, щоб було на чому тренуватися, їздити, щоб були змінні деталі. А в нас з тим трошки тяжко. Також було б варто звернути увагу на підвищення кваліфікації тренерів – щоб вони взнавали щось нове, можливо, якісь деталі з інших видів спорту, щоб були якісь лекції. Тому що велоспорт не стоїть на місці, треба новинки взнавати, треба щоб хтось за тим всім стежив.

Для переїздів нам потрібен більший бус, бо в тому, що ми їдемо, не зручно їздити на гонку. А результат то треба! А як після важкої дороги можна добре виступати? Там треба відходити два дні. А ще було б класно, якби у Львові побудували новий трек – було б просто бомба!

– Ти сама з Червонограда, мешкаєш у Львові. Хтось звертає увагу на твоє “квартирне питання”?
– Ніхто і не заїкається. Всі розуміють, що для цього треба здобути олімпійську медаль.

– Ти представляєш Збройні сили України. Там теж тобі не “світить” квартира?
– Стою в черзі. Але в нас АТО. Можливо, я би просувалася в черзі за свої досягнення, але є люди, які більш пріоритетні. Тому не факт, що я скоро отримаю квартиру.

– Які подальші плани?
– В нас буде ще один чемпіонат Європи. Попередньо він мала бути в лютому. Але в Болгарії нам повідомили, що, можливо, його перенесуть на червень – ще розглядають це питання.

– Ти не відібралась на Олімпійські ігри в Токіо. Засмучена?
– А я і не відбиралась по суті на Олімпіаду. Я себе зловила на думці, що виграти Олімпіаду чи в призи заїхати – це не моє бажання, це більше загальне спортивне бажання. І я думала, що теж цього хочу. Але зараз, завдяки карантину, я усвідомила, що мені достатньо і чемпіонату світу, чемпіонату Європи. Олімпіада – не моя мета.

– Крім спорту, можливо, ще щось цікавого в твоєму житті відбувається останнім часом?
– Все стабільно, нормально розвивається. Ходжу в походи. Є така група людей “Похід 100”. Вони організовують в Києві походи на 100 км, на 50 км. І, до речі, буде у Львові такий похід 28-29 листопада – вперше. Я дуже рада цьому і планую пройти 50 км. Як це відбувається? Збираються люди і просто йдуть 100 км в середньому темпі. Привали відбуваються кожні 5 км, а в другій половині дистанції по часу розподіляються. Мета людей – знайти щось нове в собі, нове джерело енергії, нове натхнення. Я одного разу пройшла 50 км десь за 12 годин. Це так заряджає енергією, що тиждень ходила на позитиві.

До сотні треба тренуватися, готуватися, як до змагань. Там понад добу треба йти – більше 30 годин. Додам, що ці походи відбуваються без їжі і сну. Я ще не готова до сотні, та й не маю часу готуватись. Поєднувати велосипедну підготовку і ходьбу – трохи важко. В перспективі, можливо, замахнуся і на сотню, але не зараз. Так що я зараз займаюся таким набором енергії, новим для себе. І воно мені подобається.