Broken Social Scene "Forgiveness Rock Record" (2010)

Схоже на те, що 4-й альбом канадської комуни миролюбних хобітів, поки що (зі сподіваннями на майбутні успіхи) стає найкращим в їх дискографії. Еклектичність бандової душі фінішує на декілька секунд швидше за "You Forgot it in People" (2002) і однозначно, на цілий корпус випереджує "Broken Social Scene" (2005).

Симбіоз еклектичних рухів радує вухо своєю розою вітрів. Ніколи не соромлячись такої фішки (яку навіть не назвеш всеїдністю), Broken Social Scene можуть дозволити собі застрибнути у широкі ниви фолку (розслабленого художнім свистом), щоб винирнути десь на тойтроніці. Не соромляться вони й викликати духів вже давно увічненого у бронзі пост-року.

Пускаючись у ретро-дріблінг 70-ми, вони не забувають й про Flaming Lips чи Radiohead. Взявши на увагу такі подробиці, можна сказати, що на диску переважає психоделія з різноманітними варіаціями. Зрозуміло, що дають собі раду й інді-рок і пост-панк рівайвл. Космо-тематика не забуває про цілком земні баладки (особливо на фініші). І навіть за таких специфічних розкладів, мажорність світиться на кожному оркестральному обличчі (для кращого сприйняття ощасливленого духовими), а феміни вставляють своїх радісних 5 копійок.

Вуха розбігаються від такого симбіозного розливу, хоча при потребі особливо можна зупинитись на "Chase Scene", "All to All", "Ungrateful Little Father", "Water in Hell", не забуваючи й про інші продукти життєдіяльності Broken Social Scene.

1. World Sick
2. Chase Scene
3. Texico Bitches
4. Forced to Love
5. All to All
6. Art House Director
7. Highway Slipper Jam
8. Ungrateful Little Father
9. Meet Me in the Basement
10. Sentimental X's
11. Sweetest Kill
12. Romance to the Grave
13. Water in Hell
14. Me and My Hand

Gogol Bordello "Transcontinental Hustle" (2010)

5-й диск Gogol Bordello, де джипсі більше, ніж панку – і разом усе це – точно не фонтан.

Gogol Bordello стає все ближчим до народу (в своєрідному сенсі "опопсіння"). Набухана ностальгійність все ще тримає революційний ритм, але все сильніше перебуває в обіймах похмільного синдрому. З'являються нотки Gipsy Kings. Одноманітна акустика душу не гріє, як й вечірні баладки про головне. Панкуха виникає тільки на "Immigraniada", електрогітара – лише на "Break the Spell".

Псевдо-анархічний мультиденсуль з калейдоскопом на різних мовах запливає на територію Чунга-Чанги, або цитатить революційними гаслами з усього білого світу циганським нопасараном. Кружляє седнес-меднес та інша хвостата поїбень, які привозять ще доальбомний ніби-хіт "To Rise Above".

Щось відчутно нове і чи просто цікаве можна почути тільки на афро-територіях "Raise the Knowledge" та совковому простібоні "In the Meantime in Pernambuco" з більш реальною іронією (бо скрізь вона якась притягнута за вуха) та єдиноальбомною зарубкою про те, що Гудзь якийсь час вже карнавалить у Бразилії.

1. Pala Tute
2. My Companjera
3. Sun on My Side
4. Rebellious-Love
5. Immigraniada (We Comin’ Rougher)
6. When Universes Collide
7. Uma Menina Uma Cigana
8. Raise the Knowledge
9. Last One Goes the Hope
10. To Rise Above
11. In the Meantime in Pernambuco
12. Break the Spell
13. Trans-Continental Hustle

65daysofstatic "We Were Exploding Anyway" (2010)

Новий диск шеффілдських багатостаночників з нахилом у пост-рок лише повідомляє ту сумну новину, що нового "One Time For All Time" (2005) – поки що не буде.

Адепти пост-року різними способами переживають його потойбічний відхід. Хтось – впадає у маразм, більшість – закономірно повернулась в батьківські обійми прогу. 65daysofstatic завжди йшли своїм шляхом, тому не дивно, що вони вдарились в індастріал та олдову електроніку.

"We Were Exploding Anyway" світиться шпільковим духом для молодшого компуторного покоління. Рівняння тримається на ранній Autechre та інколи ледве не збивається в степ ЕВМ. Трансформерний секс все ще досягає механічного оргазму, але іскри від нього летять занадто мляво.

Джангли можуть лише стібатись з назви треку, або банально просто не діставатись до вершин Радіопротектора. Атмосферність традиційно агонізує. Грайливі дзвіночки дрочаться з апокаліптичним глітчем. Але чого не вистачає диску, так це зібраності, а звідси й ювелірності точкових ударів (як це було на "One Time For All Time"). На "We Were Exploding Anyway" – усе тупо випалюють напалмом. Тупіше можуть бути тільки алюзії на трек "Invaders Must Die" The Prodigy в "Go Complex" та епічні гітарки, які ніяк не можуть наздогнати "Await Rescue". Тут вже не допомагають ні дарк-амбієнт з сінті-попом, ні техно.

Загальну аморфність розбавляє лише дрониста симфонічність "Come to Me" з легендарним Смітом, але цього, навіть, як на статус 65daysofstatic – замало.

1. Mountainhead
2. Crash Tactics
3. Dance Dance Dance
4. Piano Fights
5. Weak4
6. Come to Me (feat. Robert Smith of The Cure)
7. Go Complex
8. Debutante
9. Tiger Girl

The Black Keys "Brothers" (2010)

Дует фанатів олдскульного блюз-року після успішної колаборації з реперами у вигляді концепту Blakroc, дає ще більш успішну браззу.

Бразза більш тихоходніша, ніж "The Big Come Up" (2002) і не така драйвовіша, як "Thickfreakness" (2003). Але хітів, аналогічних з "Attack & Release" (2008) – тут вистачає до самої Місcісіпі, а харизми вистачить, щоб перекрити усі проекти Джека Вайта, включно з White Stripes. Альбомні віражі на гаражність стриманіші, саунд більш психоделічного спрямування. Данджер Маус тут майже не відчутний.

Впевнено і чітко The Black Keys дають усім сестрам по кліпсам. На розслабоні підблюзовують і крутять підготичнений органчик (інколи дістаючись прогу), даючи на фініші ще й американу. Єдина проблема тут лише з написанням кращих треків, куди варто заносити увесь треклист. Хоча й переліку: "Next Girl", "Tighten Up", "She's Long Gone", "The Only One", "Ten Cent Pistol", "I'm Not the One", "Never Give You Up" – вистачить для вшанування легендарних блюзменів.

1. Everlasting Light
2. Next Girl
3. Tighten Up
4. Howlin' For You
5. She's Long Gone
6. Black Mud
7. The Only One
8. Too Afraid to Love You
9. Ten Cent Pistol
10. Sinister Kid
11. The Go Getter
12. I'm Not the One
13. Unknown Brother
14. Never Give You Up
15. These Days

Fang Island "Fang Island" (2010)

Прогресивні бруклінці Fang Island дарують ще одне підтвердження "бруклінського феномену", як найцікавішої точки на музичній карті світу.

Зі старту заявляється мажорне трололо, яке м'ясорубить, здавалось, непоєднувані до того елементи. Хорові та хороводні ініціації Animal Collective наелекризовуються феєрверками та рублять опозиційні прог і панк в одну капусту.

Прогу замало веселкового пофігізму і для показу вертикальних перегонів веселих жабок у космосі з'являється симфо-метал, який додає більш монументального обкуру даній ситуації. Поки симфо-метал галопує космічними пейзажами в повному бойовому спорядженні, прог може впасти, як в поп, так й в пост-рок.

Карнавальність ще й встигає заскочити у найближче село за блюзом та олдскульними поскрипуваннями вінілу. Місцями лірична проговість не така аскетична, як в Sigur Ros чи якби того вимагали усі канони, але ще ніхто ніколи не жалівся на сміх. Тим більше, у такому самозаглибленому серйозі, як прог-рок. Симфо-метал, апріорі, це вже смішно. Принаймні, в такому варіанті панк ще не мертвий.

1. Dream of Dreams
2. Careful Crossers
3. Daisy
4. Life Coach
5. Sideswiper
6. The Illinois
7. Treeton
8. Davey Crockett
9. Welcome Wagon
10. Dorian

SunSay "Дайвер" (2010)

Ліричний герой Сана повертається на високий рівень дебютного альбому 5’ниці і такий філософський еклектизм альбому не може не радувати.

Космополіт Сан малює впевнену роботу зі саундом, багаті аранжування та свою неминаючу любов до 70-х. Ця заслужена впевненість Сана дозволяє йому широко цитувати треки того ж першого альбому 5’ниці ("Брат", "Теплая") і ця ж масштабна впевненість дозволяє написати, що "Дайвер" – не тільки етапний альбом для Сана, але й один з найкращих українських альбомів за останні декілька років, після якого творчість деяких українських банд може йти на пенсію, або щось кардинально змінювати.

Переходячи до саунду альбому, варто зазначити, що й досконала п’ятнична робота зі словом та уся ця еквілібристика парадоксальних образів – також повернулась на своє законне місце. Вокал Сана – знову іронічний, вільний і необмежений жодними доказами собі, фанатам чи ще комусь. Цю реінкарнація голосу Сана ще більше підкріплює наявність флейти (у такій к-ті) між якими часто виникають закономірні паралелі ("Будь слабей меня", "Сонин сон", "Дайвер").

На "Дайвері" майже немає попередньоальбомної альтернативи (хіба що свінгувальний "Все равно", де алюзійність гуляє від Хенсонівського "MMMBop" до Шізгари та ще, бог зна яких джазових територій). Скрізь простежується філософська розслабленість, до якої, як найкраще підходить соул, джаз, фанк, софт-рок, фолк чи психоделік. Альбом вмощується гнучкими хвилями в теплих тонах і споглядає навколишній космос у супроводі аналогового саунду.

Впевнено і розумно на диску поводиться цитатність. Так вибудовуючи "Відчувай" на декаденстві Грейс Джонс в "I've Seen That Face Before (Libertango)", Сан обстьобує не тільки оте знаменне "бульо" Олега Скрипки, але й безповоротно показує усю обмеженість етнографічної лірики, як у варіанті Скрипки, так й у варіанті Вакарчука (що більш відчутно у треці "Воин").

В психоделічності орієнтиром для Сана є останні альбоми Девендри Банхарта. "Море" і особливо "Теплая" зі стартовим салютом Девендриному "Freely" зі "Smokey Rolls Down Thunder Canyon" (2007). Паралелячись з дебютником 5’ниці, цитатність не є для Сана самоціллю, але вказує на його смак, саундовий космополізм і ще більше на його талант вдалого поєднання тих чи інших читат заради необхідного результату.

Сан демонструє на "Дайвері" природню зміїну гнучкість своєго внутрішнього Я і схоже, що на цьому усі намагання Вакарчука косити під Зміїного короля – можуть закінчитись остаточно.

1. Будь слабей меня
2. Брат
3. Сонин сон
4. Дайвер
5. Відчувай
6. Воин
7. Море
8. Теплая
9. Все равно
10. Ни одной

Flying Lotus "Cosmogramma" (2010)

Майстер інструментального хіп-хопу з L.A продовжує свої експерименти і дає звукове життя народній приказці "вода камінь точить".

Приказка точиться з олдскулним саундом 60-х та 70-х на який накладається новомодний саунд, типу дабстепу чи IDM і від того Космограмма сяє новими палітрами. Вловлюється джазова сутність, переглядається її значення шляхом деконструктивності нового саунду і відбувається розчинення-розслаблення (кайфування) в чистоті олдскулу.

Атмосферність розгортається чимось подібним до дисків Merzbow, де нойз стає чілл-аутом. Наждаковість саунду очищає, забирає усе другорядне, непотрібні асоціації та інтепретації і точить (вдосконалює) свідомість. Машини Flying Lotus трансформують усе, що попадає під руку до найменших деталей і тут він, як досвідчений парфумер, здатний витягнути екстракт зі шмату обгорілого зорельота чи забутої радіопередачі і навіть перевести пінкфлойдівський годинник на модерновий час.

Дістатись астралу крізь спотикачний дабстеп в далекому космосі хелпає й Том Йорк, який однозначно своїм вокалом перебуває у тій темі, та й часто любить щось подібне замутити з електронщиками. Звичайно, що в тому контексті розслабленого дзижчання без іронії не залетиш у жодне сузір'я та й який ще настрій може бути від прискореного шурхотіння якогось гризуна у норі? Присвячується небагатьом, але й не вибраним.

1. Clock Catcher
2. Pickled!
3. Nose Art
4. Intro//A Cosmic Drama
5. Zodiac Shit
6. Computer Face//Pure Being
7. ..And The World Laughs With You ft. Thom Yorke
8. Arkestry
9. Mmmhmm ft.Thundercat
10. Do The Astral Plane
11. Satelllliiiiiteee
12. German Haircut
13. Recoiled
14. Dance Of The Pseudo Nymph
15. Drips//Auntie's Harp
16. Table Tennis ft. Laura Darlington
17. Galaxy In Janaki