The Whitest Boy Alive "Rules" (2009)

За перманентного відтягування нового альбому Kings Of Convenience, один норвег з дуету – Erlend Øye, встиг побавитись діджейством і зібрати банду The Whitest Boy Alive. В 2006 альбомчик "Dreams" радував своїм рульним інді-попом з нью-вейвними інфлюенсами.

За 3-ри роки, за перманентного відтягування нового альбому Kings Of Convenience, з’являється і 2-й альбом з вже відомим рецептом норвежсько-берлінського інді-попу з нью-вейвними кольорами, які зараз якраз в моді. Саунд першого альбому крапаль ще розбавлений кислотними клавішними, спейсовою атмосферкою і відчутно-розмитою концепцією.

З одного боку "Rules" – це фанти з цукерок "Dreams". Хітів в розумінні дебютника ("Burning" і "Don’t Give Up") – можна написати, що немає. Але треків рівня "Inflation", "Done With You" і "Above You" – тут навалом.

З іншого боку "Rules" – це фоновий альбомчик, який й чіпляє своєю безпретензійністю і розмитістю, незважаючи на вилизаний саунд. Інколи проскакує й чудна шершавість.

Загалом "Rules" – це безвиїбонна рамантіка ранкової прогулянки замороженим повітрям. Найбільшу відстороненість Erlend Øye малює в "Rollercoaster Ride" і "Gravity". Цілеспрямовані тихість та стримання, як результат видають теплість прикольних рукавичок (щось схоже на метовість альбому "The Crying Light" Antony And The Johnsons). Релаксин процвітає на зимову сонці крізь бурульки дитячої радості ("Intentions").

Для втечі від повного відморозу використовуються бадьорі біти метрономічної перкусії, висунута басуха і кислотні клавішні ("Courage", "High On The Heels", "Dead End"). Танці ніг перебігають дорогу морозу в "1517" і свінгуючому "Island". Прикалує концепція та її реалізація "Timebomb".

Радість урбаністичного щастя на засніжених дорогах пробивається на зустріч першим проліскам. Шпаціровочна рамантіка з скандінавським відморозом. Тепло і камінно.

1. Keep A Secret
2. Intentions
3. Courage
4. Timebomb
5. Rollercoaster Ride
6. High On The Heels
7. 1517
8. Gravity
9. Promise Less Or Do More
10. Dead End
11. Island

White Lies "To Lose My Life" (2009)

Ще одна нова надія британської сцени з Лондона – White Lies на ниві пост-панк рівайвлу. У більшості випадків, єдина користь з таких банд в тому, що взнаєш про старі групи, якими надихаються стручки і про які раніше, ще не чув.

80-ті багато чого дали музиці й тому до вже відомих імен: Joy Division (тут вокальні реверанси фронтмена White LiesHarry McVeigh), Magazine, Echo & The Bunnymen, New Order, The Dukes Of Stratosphear ітеде додались й невідомі, але від того ще прикольніші: The Psychedelic Furs, OMD, Kissing The Pink і The Teardrop Explodes. На славі ціх банд й шариться White Lies забігаючи ненадовго й на сінті-попну територію Depeche Mode. З останніх братів за гітаркою можна приписати Editors, Stereophonics (в контексті "Dakota") і навіть Kings Of Leon. І навіть Glasvegas. І навіть останніх кінів.

Останні банди об’єднує возвишена радість в квадраті приправлена атмосферними гітарами та пафосно-виїбонним проривом в космос закоханого по самісінькі гланди серця. Пацанва ще писала про інфлюенси Talking Heads, але ці інфлюенси в прольоті, бо в токінгів суцільно-фанковий прикалізм, а в White Lies – касміческій героїзм одухотворений до безбашених вершин. Хіба що, це все не стьоб. Навіть в Editors – воно якесь скромніше (але цікавіше), оте все радісно-стрибаюче. В торжестві духа – навіть Glasvegas в прольоті. Екстазіки надлюдей в героїчних запливах на скрипочках перетворюються на марші піонерів-сьорфінгістів далекого космосу.

Задепешований "To Lose My Life" своїм готичним плащем на крилах ночі обламує всі надії фердинадів і кіллєрсів. Синтезаторні аеліти штурмують натиск і бурю. Від гарячого сексуля в космосі лопаються вуха. Ранніх депешів добиває ще й "E.S.T".

В "Unfinished Business" більше, ніж Editors, розпускається церковний органчик. Піздєц-піздєц і якби таке грали в костьолах – ціни б тоді Римо-Католицькій Церкві не було. Це навіть не ракенрол – це вже олімпійський вид спорту з абсолютно дозволеним допінгом. Вище-дальше-сильніше в квадраті. А далі може бути тільки передоз.

Галопні оркестровочки "From The Stars" завозяться святим обкуром туди, де неземна радість на землі ніколи не росла. Заспідована басуха, бринькаючі гітари та зазублені рифи денсульки "Farewell To The Fairground" заставляють сінтізатор розливатись горизонтами нездоланної ерекції. А це вже героїзм.

Негероїчно відбувається тільки "Nothing To Give". Традиційно-запрограмований атмосфєрно-релаксійний медляк, як вже фінішували останні альбоми едіторсів та інтерпола.

Старі традиції доведено до більш-менш довершеного вилизона. Так що пацикам можна подякувати принаймні за знайомство з кульними старими бандами.

1. Death
2. To Lose My Life
3. A Place To Hide
4. Fifty On Our Foreheads
5. Unfinished Business
6. E.S.T
7. From The Stars
8. Farewell To The Fairground
9. Nothing To Give
10. The Price Of Love

Harry Manx & Friends "Live At Glenn Gould Studio" (2008)

Живий альбомчик канадця Гаррі Манкса та його друзів. Прикольний мікс кантрі-блюза з психоделією інструментів хіндонстанської класики та вокальних медитацій кобітки Samidha Joglekar.

Чимось таким нещодавно балувались The Amorphous Androgynous, ще раз довівши нерозривність духовних традицій блюзу і психоделії. Блюзові розливи з сітарними (або іншими струнними) берегами – вирулюють на досі невідомі береги самопізнання і нірванного самовтику ("Point Of Purchase", "Samidha’s Tune"). Кантрі-відрив "Take This Hammer" і блюзон "Single Spark" – також на висоті. "Goodtime Charlie" – ще більша вершина, ніж 2-ва попередніх треки разом взяті.

Формат лайвового концерту дозволяє захоплюватись усім, що лежить під рукою. Перетікати в інші формати і зафігачувати такі штуки, які мейбі, були б неможливі в студії. Зафігачитись в повний астрал і довго звідти не виходити. Відкрити двері імпровізації і забахати тусовий джем-сейшн. Через такі заїзди в "Can’t Be Satisfied" Мадді Вотерса можна почути переплетення української пісні "Ой, там на горі в зеленім гаю" з кантрі-стандартом "Oh! Susanna" бай Stephen Foster (і море різного саунду).

"Tijuana" культового Джей Джей Кейла завдяки поєднання протилежностей стає саспесно-зазубреним псіхадєлом з елементами танго. Ефект треку загострює спів Samidha Joglekar і контрабас в стані афекту. Дісторшнута "Voodoo Child" Джимі Хендрікса стає геніальним розпливом блюзону Манкса і вокалу Samidhy Joglekar. Дісторшонує тут лише губна гармоніка.

Для фанатів блюзу і пляжів Гоа – кращої штуки в 2008 році краще не шукати.

1. Point Of Purchase
2. Take This Hammer
3. Single Spark
4. Voodoo Child
5. Goodtime Charlie
6. Can’t Be Satisfied
7. Samidha’s Tune
8. Tijuana

фото: pepinpress.co