Tindersticks "The Something Rain" (2012)

Культові британці Tindersticks знову з новим альбомом і вже майже безсмертними інтонаціями свого лідера Стюарта Стемплза.

Любовні історії Tindersticks незмінно десь в районі глибокого декаденства. Перкусія бароко-попу весела та приречена одночасно. Стемплз своїм голосом вишиває хрестиком іронічність такої психоделічної штуки, як любов.

Характерна для таких історій аристократичність оповідання свінгує з особливою поетичною рухомістю та теплотою. Спогадність крунера кружляє навколо осі до повного забуття ("Show Me Everything", "This Fire Of Autumn", "A Night To Still", "Medicine", "Come Inside").

Втомленість ліниво заграє з атмосферою кабаре ("Slippin’ Shoes") і вже на цьому градусі починає хворобливо свінгувати небезпекою та впадати у шизу згадуючи про Roxy Music ("Frozen").

Тому й не дивно, що приджазована психоделія "Chocolate" так розростається корінням у щось віковічне і вже звідти, разом з веселим закосом під електроніку 70-х, починає прозрівати усі космічні глибини такої утопічної штуки, як любов ("Goodbye Joe").

 

Lambchop "Mr. M" (2012)

Альт-кантрі від Курта Вагнера – це завжди терапевтична дія на межі сліз та екстазу.

На новому альбомі Lambchop перестрибує у популярності диск "OH (Ohio)" (2008) і навіть застрибує у незвичний й ліричний інструментал та кінематографічні алюзії.

При усій патріархальній закоріненості Lambchop, звільняюче блукання та сповідальна непосидючість – особливі звірятка їх незрівнянної атмосфери. Дорога це завжди прозріння і можливість вийти за одомашнену побутовість ("Gone Tomorrow", "The Good Life").

Тремтливе зворушення обережне у кожних рухах пам'яті. Воно вальсує, тобто, майже не торкається землі аби лише не налякати чуттєвість думки ("2B2", "Mr. Met", "Buttons").

Досвідчений розум усвідомлюючи певну карикатурність у постійності такого процесу іронізує (і попереджує) кінематографічними інструменталами ("Gar") та навіть стібеться над побутовою шизою ("Nice Without Mercy"). А це вже ознака звільнення від пут любові.

Здоровий організм знову починає лізти на рожен обожевільненої любові, але вже особливо насміхаючись ("If Not I’ll Just Die") над карикатурністю усіх тих кінематографічних потуг, рухів та фрикцій. Ніжно так привальсовуючи над ними ніби над малими і нерозумними дітьми.