Литвинське нензання на вишивку, апріорі, чуже на цьому празнику. Його фейс, перманентно, напружений. Немає м’язової релаксації. Він, напевне, ніколи не слухав реггі і не знає, що таке дабовий вайб. Він, можливо, ніколи не чув фанкове квакання.

Звідси його неконтрольовані (?) сльози на рушничок. Етнографічний момент Литвина ще глибший, ніж в Ющенка. Якщо в того з-під тоги ще стирчать сандалі трипільських горщиків, то в Литвина за пазухою – дрімучий лубок з трешовими візерунками. Немає у нього розпруження. Якщо Кінах – людина-футляр, то Литвин – людина-сухар. Без родзинок, без горішків, без ні фіга. Він, як корега без смаку, яку Ніна Матвієнко рекламує таким ж голосочком, яким співає осанну Богородиці.

Тільки Він врятує країну. Тільки Вона працює. Тільки Він усіх почує. Це як клуб анонімних алкоголіків, де усі вважають себе Богом. В якого Єдиного – немає імені.

Країні потрібен Литвин. Печінці потрібен гепабене. Країні потрібен Грузин.

Литвин занадто серйозний. Литвин – гіперсерйозний. Він звик ходити до церкви у Феофанії, бо там добре думати. На справі Гонгадзе – у нього вигоріло серце. Він з престольних позицій говорить, що не обмежує Божу благодать. Представники районної преси дивляться на нього з веселковим захватом та відзначаються аналогічним метафоризмом у запитаннях.

Литвин робить довгу псевдощиру паузу перед фразою у якій він вірить людям. Говорить її так, ніби він Сізіф, який замість каменюки суне догори буханище хліба, щоб скинути її по той бік – усім голодним і спраглим. Литвин серйозний, як горнятко китайського виробництва.

Фільм Чорний динаміт пародіює таку жанрову штучку 70-х, як blaxploitation. Стилізований закос фільму під славні 70-ті настільки очевидний, що неймовірним чином під його головним героєм суперменом і супермачом Чорним динамітом – оргазмлять одночасно троє тьолок і ще двоє валяються нижче в повному астралі. Чорний динаміт – караюча десниця усіх наркодилерів і одного разу – він звільнить світ від наркотичної зарази з дивним і несподіваним афектом.

Зрозуміло, що фільмова гіперболізація серйозності здійснюється заради пародійного ефекту. Коли в одному епізоді Чорний динаміт дозволяє собі на мить посміхнутись і це фіксує камера крупним планом (майже як в рекламі), він одразу ж закачує в обличчя гіперсерйозної героїчності, майже монументальної пози Герекакала Всесвіту.

На якомусь етапі прес-конференція Володимира Литвина, як кандидата у президенти України досягає свого критичного дна і журналісти починають тупо з нього гнати. Литвин занадто серйозний, щоб з нього не сміятись.

Комусь уже зрозуміло, що наступним президентом України буде Литвин і тому виникає запитання про прізвище майбутнього спікера. Литвин на повному серйозі починає довго абстрагуватись від особистостей.

Когось дістає його повна знеособленість і у повітрі виникає запитання про склад сім’ї Литвина (інформацію яку, до речі, можна відшукати у будь-якій пресі). Пресуха занудить вже майже годину і це вбивче запитання ріже час інших журналістів ножиком Місяця, що вийшов із-за туману.

У Литвина, як виявляється, традиційна сім’я. На цій фамільній ноті зал фугаситься дружнім реготом. Литвин, можливо, не доганяє усю сміхуйочну фішку і тому закопується у ще більші глибини сентиментальної сповідальності. Він починає, ледве не плачучи, розповідати, що шкодує, що у нього так мало дітей. Що він вже хоче онуків, яким він дасть те, що не зміг насипати дітям. Але найбільше він жалкує над долею дочки, яка досягнула кар’єрних висот, але якій, поки що не щастить з особистим життям. І це його приватна мелодрама.

Над цим його філософським причитанням на публіку посміявся б й сам Григорій Сковорода. Виходячи до столику з мікрофонами Литвин сильно сутулився, у профіль косячи під якогось глибокомудрого старця. І хоча літопис ним ще не написаний, але підручник з історії України, яким можна вбити не одну муху, а двадцять одним махом – він вже забабахав.