Над Львівщиною лунають передсмертні зойки поросят, телят та іншої малої і великої рогатої худоби. Гадаєте, що то селяни запасаються на зиму сальцем, смальцем та м’ясом? Помиляєтеся! Просто вони взялися виконувати програмні положення „Стратегії розвитку Львівської області до 2015 року”, документу, яким місцева влада пишається, як надзвичайним надбанням. Хоча насправді його слід було б здати на макулатуру відразу ж після ухвалення на березневій сесії обласної ради. А тепер, коли оприлюднено програму Юліїі Тимошенко „Український прорив” - тим паче.

Одначе на такий крок здатні тільки люди з вогником в очах, із сміливим і масштабним мисленням, з бажанням творити нову реальність. У львівській владі їх сьогодні і зі свічкою не знайдеш.

Керівники області – і голова облдержадміністрації Петро Олійник, і голова обласної ради Мирослав Сеник, по суті, аби приховати відсутність новаторських ідей та бездіяльність влади, розхвалюють так звану „стратегію розвитку” і у Львові, і у Києві перед Кабміном та Президентом. Але чим вони насправді пишаються?

Цими днями управління статистики Львівської області презентувало в обласній раді моніторинг виконання згаданої Стратегії у 2006 році. Отож, журналісти отримали доступ до показників, про які не люблять згадувати у кабінетах високих очільників. Один із них свідчить про те, що селяни масово позбуваються домашньої худоби, а колишні орні землі рясно заростають бур’янами. Бо на Львівщині сьогодні не обробляють третину угідь. І частка запушених земель щороку зростає. Основний виробник сільгосппродукції – населення (понад 87 відсотків). Але дотації від держави, пільгові банківські позики отримують лише „ліцензовані” фермери – 13 відсотків виробників. Усі решта покинуті напризволяще. Ба більше. Керівники області вважають, що майбутнє села – за новими „колгоспами”, бо приватні господарі, мовляв, не виправдовують надій. (Цікаво, щоб їм на це сказав перший „ліквідатор” колгоспів на Львівщині покійний В’ячеслав Чорновіл?).

Далі – не менш цікаво. Число приватних підприємців в області почало скорочуватися, що свідчить про квітучу бюрократію та корупцію на Львівщині. Обсяг інвестицій в капітал на одного мешканця теж відстає від загальноукраїнського показника у півтора рази.

Правда, автори стратегії намагаються мріяти. Зокрема і про прямі іноземні інвестиції. Вони вважають що 2015 року ті складуть 2 мільярди доларів. А наразі цей показник лише перетнув півмільйонну позначку. Тоді як у Києві він більший у 10 разів, у Дніпропетровській області – у 3,4 рази. Як тут не пригадати помпезну презентацію восени 2005 року проекту нового нафтопереробного комплексу на Львівщині за участю Віктора Ющенка. Той проект мав „влити” у регіон кілька мільярдів доларів. Але сьогодні Петро Олійник чомусь соромиться про нього згадувати. Як і про реальні доходи пересічних галичан. Бо ж рівень заробітної плати на Львівщині на 118 гривень менший, аніж в середньому по Україні. А чи знаєте, яку зарплату „мрійники” з Львівської ОДА та облради обіцяють галичанам у 2010 році? Дві тисячі двісті гривень.

До переліченого можна ще додати й те, що за видатками на соціальний захист, освіту, охорону здоров’я Львівщина посіла в 2006 році 26 місце в Україні.

Цікаво, що презентація „досягнень” в економіці Львівщини проходила на фоні бурхливого скандалу. Днем раніше Тендерна палата України повідомила факти, що свідчать про кричущі порушення при проведенні тендерів на Львівщині. До оборудок з державними грошима виявилися причетними підприємці - депутати обласної ради, керівники облдержадміністрації. Усім кагалом їм, мовляв, вдалося перекинути на рахунки „своїх” фірм 16 мільйонів гривень бюджетних коштів.

Хоча особисто я нічого дивного в оприлюднених фактах не бачу. В української влади, як зокрема і у львівської, завжди було дві стратегії. Одна позірна – для „недоумків”-громадян. Друга – для збагачення себе та своїх родин. Бо влада в Україні – то гроші.