29 березня о 16:00 – “Білі мотилі, плетені ланцюги…”, моновистава за мотивами листів та новел Василя Стефаника

Режисер - Ірина Волицька
Художник з костюмів - Дарія Зав’ялова
Виконавиця - Лідія Данильчук
Прем’єра - 1997 р.
Тривалість вистави - 1 год. 5 хв.
 
Вистава не має конкретного сюжету. Вона складається з галереї жіночих образів, поданих у різних іпостасях, що разом узяті відтворюють життя Людини, яка проходить усі випробування долі. У важку хвилину Вона намагається згадати мамину пісню, повернутися до втраченого дитинства, до своїх джерел.
 
Але повернутися можна лише до могил, над якими вітер навесні розносить білий вишневий цвіт. Це театральна рефлексія на тему любові і страждання, гріха і покути, зневіри і надії, з ритмом і ритуальними піснями Карпатського регіону. Лаконізм Василя Стефаника – це уникнення багатослів’я та описовості, це передача психології персонажів через жест, рух, яскраву деталь, що тонко відчула режисер цієї вистави.
 
Всі етнографічні атрибути, використовуються у “Білих мотилях…” (дримба, дзвіночки, сопілка, іграшка-“коник”, вишита сорочка тощо), – функціонують і як реквізит, і як наочні метафори того, про що розповідає актриса. Теми дитинства, старості і смерті у цій виставі наскрізні.  
 
“Щодо Стефаника, ми можемо говорити не про "психологізм", а про екзистенціалізм, – переконана І. Волицька. – Новели Стефаника не піддаються конгеніальній тексту психологічній грі. Ми шукали в ньому умовності, метафоричності для того, щоб уникнути і побутовізму, і “чистої” психології (а по суті – клініки)”.
 

джерело: Палац Мистецтв