Цьогоріч Українська Греко-Католицька Церква відзначає 30-літній ювілей своєї легалізації в умовах СРСР в 1989 р. За цей час Церква розбудовувалася в якісному і кількісному вимірах, набуваючи ознак планетарної духовно-конфесійної структури (фактор греко-католиків діаспори, яка сьогодні існує на всіх континентах), стала вагомою традицією в духовному житті України. Про певні підсумки ювілею, про завдання і перспективи УГКЦ в сучасності, про світську проблематику з погляду Церкви ми розмовляємо з богословом, багатолітнім редактором журналу «Богослов’я», викладачем Дрогобицької Духовної Семінарії Іваном Гаванем.

Отже, отче, якими Вам бачаться найголовніші результати нинішнього ювілею легалізації УГКЦ?

Весь 2019-й рік проходить під знаком 30-ліття легалізації УГКЦ. Цей процес часто ототожнюють із виходом із підпілля і, справді, це так і є великою мірою. Однак в цих процесах треба розрізняти певні речі. Нагадаю, що на кінець 1980-х рр. велике число громад УГКЦ вже діяли відкрито. Цей процес почався ще на зламі відзначення 1000-ліття Хрещення Русі-України, у 1988 році. Натомість 1989-го року відбулася легалізація структур УГКЦ, коли в СРСР було дозволено на законних підставах реєструвати греко-католицькі громади. Цей дозвіл радянська влада дала після візиту лідера СРСР Ґорбачова до Ватикану у листопаді 1989 р.

Від того часу наша Церква розвивалася в Україні бурхливими темпами. Зараз вона налічує мільйони вірних в Україні й по всьому світу, тисячі парафій і храмів, має розбудовану інфраструктуру, що складається з Київської архієпископії, Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської митрополій; окрім того діють Харківський, Донецький, Одеський і Кримський екзархати. Також засновано низку навчальних закладів: Київську, Львівську, Тернопільську, Дрогобицьку семінарії, Івано-Франківську богословську академію і Український Католицький університет у Львові.

УГКЦ сягнула вселенських вимірів, оскільки її єпархії є на всіх континентах: митрополії у Філадельфії (США), в Канаді, Бразилії, єпархії Аргентині, Австралії, в західноєвропейських країнах – у Франції, Німеччині, Великій Британії, Угорщині, Молдові. Цього року було утворено екзархат в Італії. У найближчих планах – створення екзархатів в Іспанії та Португалії.

Наша Церква розвинула широку місіонерську діяльність у світі: створено численні громади в Росії попри не дуже сприятливу політику щодо УГКЦ з боку влади цієї держави, там є навіть окремий екзарх для всіх греко-католиків – єпископ Вердт (Новосибірськ), створено екзархати в Казахстані, Білорусі. Пастирською опікою охоплені й численні українські заробітчани в країнах Північної Європи, в Північній Африці, на Близькому Сході, зокрема на півострові Аравія.

Окрім того відновлено діяльність Українського Богословського Наукового Товариства (УГНТ), розпочато видання авторитетного журналу «Богослов’я», заснованого ще з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького, наукові видання мають УКУ і більшість семінарій; у Києві засновано «Живе телебачення» на ресурсі інтернету, діє радіо «Воскресіння» (Львів), засновано чимало інтернет-сайтів та інші види ЗМІ. Ці 30 років виявилися для Церкви надзвичайно плідними. Сьогодні УГКЦ наближається організаційно до готовності стати Патріаршою Церквою.

Як би Ви означили головні проблеми і виклики, які об’єктивно виникають перед Церквою?

Основна проблема в житті УГКЦ – це утвердження свідомості помісності нашої Церкви, як на рівні духовенства, так і на рівні мирян. Звідси – важливим питанням є відродження богословської та духовної ідентичності «народу Божого», згідно із традицією Києво-Галицької Митрополії Володимирового Хрещення. Перед Церквою стоїть завдання благотворного впливу на розвиток нації, організації громадянського суспільства, сприяння державотворенню. Це все потребує глобальної богословської рефлексії, організації волонтерських рухів, місіонерської активності. А головне – правдивих відповідей на виклики, які стоять і перед Церквою, і перед народом в сучасну добу. У церковному плані одним з таких викликів є міжконфесійне відчуження українських християн, залежно від різних центрів впливу. Ідеться про стосунки УГКЦ з УПЦ, ПЦУ і навіть із протестантськими деномінаціями.

Відрадно, що в середовищі УГКЦ плекалася ідея-пропозиція щодо розв’язування церковного питання в Україні, щодо проблеми церковної розгалуженості. Ця ідея озвучена бл. пам’яті Патріархом Любомиром: інклюзивного Патріархату. Ідеться про те, що українські конфесії, церковні організації входять між собою в сопричастя на основі спадщини єдиної Києво-Галицької Митрополії Володимирового Хрещення, не пориваючи сопричастя із своїми традиційними центрами. На сьогодні є три основні духовні центри поза Україною: Рим (для УГКЦ), Москва (для УПЦ МП) і Константинополь (для ПЦУ).

Зрозуміло, що ця ідея поки що є для нас спонукою «на виріст», це своєрідна «зірка надії» на шляхах Господніх, але, однозначно, що, наближаючись до неї, українські християни будуть зближатися між собою.

Другим великим викликом є труднощі всеукраїнського значення, насамперед війна на Донбасі. Для Церкви це не лише підтримка держави й армії, волонтерська й благодійницька діяльність на користь біженців, поранених тощо. А передусім це наші зусилля, скеровані на консолідацію нації перед загрозами й небезпеками.

Інклюзивність стану української нації випливає з того, що в Україні живуть разом, і цього не відміниш жодним рішенням, як самі українці, так і нащадки колонізаторів. Це тверда об’єктивність. А  тому всі намагання через державні важелі й інститути уніфікувати суспільство будуть безплідними, а навіть можуть поглибити прірву.

Як би це не виглядало парадоксально, сьогодні на допомогу Сходові України, який найбільше піддавався комунікації, приходить Степан Бандера

Як би це не виглядало парадоксально, сьогодні на допомогу Сходові України, який найбільше піддавався комунікації, приходить Степан Бандера: саме він сформулював тезу про ставлення до національних меншин, носіїв неукраїнської культурної ідентичності. Нагадаємо цю тезу: «Усі не українці, які беруть участь у створенні української держави, є побратимами націоналістів; усі, хто не заважає цьому, будуть толеровані націоналістами; усі ж, хто виступає проти української державності, є ворогами українства».

Церква завжди реагує на те, яким є морально-духовний стан суспільства. Якими є головні тенденції в Цьому плані, на Вашу думку?

Україна після двох ейфорійних виборів президентських і парламентських має ситуацію електоральної революції, внаслідок якої цілковито змінилося політичне поле країни. З філософської точки зору відбулася зміна поколінь, коли відходить покоління пострадянських людей і до сили приходить нове покоління, яке творить кардинально нове суспільне обличчя країни. Це постколоніальне покоління, безсумнівно, а, отже, покоління, відкрите на новітні впливи, як корисні, так і такі, що сприймаються кальково, як певні «віруси». Це більше відкрите покоління, на щастя, не на цінності «скрєп» та примари «русского мира», а більше на західні віяння, які воно сприймає вільно і широко, надто довірливо. Ці люди вже несуть в собі риси постмодерної епохи з її глобалізмом, технологічним мисленням, сильними тенденціями до споживацької свідомості, до віртуального спілкування та гри.

Також для багатьох стало очевидним, що сьогодні український народ не є уніфікованою нацією, ані в етнічному, ані в культурному й релігійному вимірах. Це все є потужним викликом як для традиційного нашого політичного націонал-демократичного табору, так і для націоналістичного. Дотеперішні політичні гасла, сформовані за канонами традиційного патріотизму, виявилися неуспішними в ході виборчих змагань. Адже їхні первісний мотив мав полемічний, захисний характер, тобто був лише реакцією на російську загрозу. Ця мотивація колись вміщалася в знаменитій тезі Л.Кучми: «Україна – не Росія». Насправді зараз настає час будувати парадигму національного поступу, виходячи з ідеї, що «Україна – це Україна!» Тобто не Західна Європа і не Росія.

Єдине, що треба ширше розкрити зміст ідеї «Україна». І тут дозволю собі певний проноз: нам треба поглянути на стан української нації в світлі інклюзивності, ідеї еклезіальної тези про інклюзивний Патріархат. Що це означає? Це означає будувати Україну з усіма її особливостями – культурними, етнічними, віросповідальними, без примушування «до миру» одними інших.

Сьогодні Україна знову отримала лінію водорозділу у тому, що виразно виділилися проукраїнська і проросійська тенденції формування українського політикуму. Як подолати це провалля?

Сучасне суспільно-політичне становище можна охарактеризувати як «поствиборчий синдром». Саме він, здавалось би, чітко окреслив лінію водорозділу між Сходом і Заходом України в електоральному плані. Дехто навіть стверджує, що ситуація нагадує перші президентські вибори в Україні, коли представник національно-демократичних сил, В’ячеслав Чороновіл, набрав до чверті голосів виборців, програвши пост комуністові Л.Кравчуку.

Зараз особливо страждають популярні українські політологи, лідери теоретичної думки. Результат виборів для них – це справжній шок. Адже народ обирав всупереч настановам т. зв. моральних авторитетів, які зараховують себе до еліти нації, яка б мала категорично впливати на погляди пересічного українця. Та цього не сталося. Тож політологи й моральні авторитети виголосили вердикт: «Народ наш – відсталий, нерозумний, загалом – охлос, а не демос. Такій прекрасній еліті так не вдячний народ! Поміняти його б…. Насправді еліта мала б задуматися над власною поставою й риторикою, «одягнутися» в смирення, а не дратуватися в пихатості. До того ж їй, за великим рахунком, особливо пишатися нема чим. Чи в Україні розпрацьована філософія державо- та націобудівництва, чим би мали займатися інтелектуальні лідери нації? Чи риторика наших чільних політологів не визначається умовами західних грантодавців? Чимало «авторитетів» розводять руками, дивуючись, як же то вони опинилися поза політпроцесом, продовжуючи нарікати на нерозумного виборця.

У виборі народу, крім приземлених і прагматичних аргументів, треба шукати й сенси Провидіння

Українські виборці, справді, не завжди «на висоті», але ніхто ще не відміняв давньої мудрості: «Голос народу – голос Божий». З богословської ремінісценції, людина – це слово Боже, а народ – це думка Божа. А тому у виборі народу, крім приземлених і прагматичних аргументів, треба шукати й сенси Провидіння.

Для мене очевидно, що в тих 73% виборців В.Зеленського не відтворено стару електоральну ситуацію змагання між Л.Кравчуком і В.Чорноволом, а, навпаки, закладено нову парадигму ментально-ціннісної та ідейної трансформації України. Адже в цій цифрі містяться наші Схід і Захід країни. І хоча мотивація виборців є відмінною і не завжди благовидною, чи навіть розумною, але результат виборів є, очевидно, провіденційним. Подібно до того, як ось цей водорозділ між Сходом і Заходом заповнювали тіла загиблих на Донбасі представників цих Сходу і Заходу, так і суміш виборців може бути майбутнім помостом для подолання цього водороздолу.

Якщо думати інакше, то доведеться зарахувати до «кремлеботів» і виборців Волині, Галичини, Поділля, які також масово голосували за В.Зеленського та його команду. Гадаю, що в нас на виборах вирішальним імпульсом стала постмодерна свідомість молодого покоління і глибока недовіра більшості виборців до старого політикуму. При чому, як промосковських виборців, так і прозахідних, ліберально налаштованих.

Водночас програв і блок правих партій, тобто об’єднані націоналісти. Чому? Це сталося з двох головних причин: 1) у них майже цілком не велася ефективна просвітницька робота; адже заклики до революційної дії будуть ефективними тільки тоді, коли революцію буде «написано» і вкладено в голови тисяч активних людей у вигляді цілісних ідеологем; 2) Бог провіденційно відвів націоналістів від відповідальності за долю народу у цей складний період, коли Україна перебуває між Сциллою і Харибдою – між імперським тиском зі сходу і угодовсько-космополітичною ідеологією Заходу; якби націоналісти прийшли до влади в Україні, то наша держава опинилась би між молотом і наковальнею глобальних міжнародних сил, які б спробували цілковито розтрощити її через свою органічну ненависть до націоналізму.

Розмовляв Олег Баган, спеціально для “Вголосу”