Це сила, набагато потужніша за фізичну. Унікальність та сила нації захована глибоко в духовності кожної людини. Тому всі свої сили комуністична влада свого часу скеровувала на те, щоб зламати дух українства. Так простіше підкорити чужий народ. Але духовність та віру людини неможливо знищити, так як не можна витерти її ім’я.

Відродження нації розпочинається з підвалин фізично зруйнованої святині. Важливим внеском у відродження українського народу відіграло зведення в другій половині минулого століття Патріархом Йосифом Сліпим храму Святої Софії в Римі. Сьогодні – це місце куди з 13 по 15 жовтня цього року до столиці Італії з’їдуться українці з цілого світу, щоб разом у молитві просити у Бога сил та ласки для своєї Батьківщини. Це реальне втілення мрії Патріарха Йосифа, який колись прорік, що святиня у Римі буде збирати «у розсіяні сущих».

Передісторія створення храму

Історія становлення собору Святої Софі була знаком для сучасників, оскільки саме тоді розпочався етап відродження Української Греко-Католицької Церкви. Передісторія, яка передувада славнозвісним подіям сорокової давнини у Римі, безпосередньо пов’язана з післявоєнними реаліями в Україні у середині ХХ століття.

Тоді Україна входила до складу Радянського Союзу. Геополітична та антирелігійна експансія радянської влади була скерована здебільшого на територію сучасної України, оскільки вона з поміж усіх держав пострадянської групи займала найбільш вигідне географічне положення. Україна межувала з сучасною Європи і завдяки цьому можна було залишатись впливовим гравцем на геополітичній мапі після 2-ї Світової Війни.

Для реалізації своєї мети комуністичий режим прагнув отримати людський ресурс, який не мав би власної ідентичності та національної свідомості. Тому комуністи вважали, що потрібно найперше побороти культурний та духовний розвиток українців, насаджуючи їм ідеали фіктивної радянської ментальності та рівності між усіма народами, які на той час входили до Радянського Союзу. Одним з головних прагнень комуністичної системи – була спроба розмити природні кордони між націями. Відповідно використовували різні партійні інструменти для того, щоб зламати хребет національного духу та ідентичності. Перед народностями вимальовувався штучний образ єдиної держави, єдиного народу, з однією мовою, культурою та світоглядом. В таких умовах меншинам важко було зберегти національну ідентичність та духовність.

Саме в цей нелегкий період головним хранителем національного духу була Церква. Для радянської влади в Україні – це був «ідеологічний конкурент»: цілком інший, він противився ідеям соціальної рівності. Власне, щоб зламати її хребет і остаточно маніпулювати свідомістю людей, радянська влада вирішила позбутись клиру, як головних керманичів та «противників ідеології» Відбувались масові арешти та заслання священиків на примусові роботи до Сибіру. Це був метод, який на думку комуністичної влади, мав би повністю ліквідувати відчуття духовної близкості людини до Бога та власної ідентичності. Натомість на порожнє місце насадити ідею соціальної рівності та «радянського дива».

Під час репресій проти Церкви, які виливались в масові арешти священиків та єпископів, люди в своїх душах зберегли паросток духовності та любові до Церкви. Оскільки саме вона була джерелом культури та духовного зросту.

Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Йосип Сліпий теж потрапив під арешт та змушений був провести 17 років на засланні. Але протягом цього часу він не втрачав зв’язок з вірними. Частими пастирськими листами Йосип Сліпий скріплював людей у вірі, що колись Церква в Україні воскресне. Його сучасники згадують, що Владика бачив світлим майбутнє Церкви поряд з богословськими навчальними закладами, в яких би виховувалась нова еліта теологів та культурних діячів. Вони, за задумом Патріарха, мали стати двигуном української держави.

Третя Софія у Римі

Несподівано для греко-католиків з’явилось світло в кінці тунелю. В часі ІІ Ватиканського Собору (1962-1965), за сприянням Папи Римського Івана 23 та президента США Джона Кенеді, після довгих років заслання Патріарха Йосифа Сліпого було звільнено. Він урочисто прибув на ІІ Ватиканський Собор, де його зустрічали оплесками. Власне ця подія стала поворотним моментом для Греко-Католицької Церкви, вона почала виходити з тіні, розпочався ріст, повернення до витоків. Хоча Патріарх не міг керувати Церквою на Батьківщині, він це робив з Апостольської столиці. Рим став центром де в другій половині ХХ століття відроджувалась Українська Греко-Католицька Церква. З цього міста Патріарх Йосип розпочав розбудову, яка мала стати, поштовхом до відродження Церкви в Україні.

В 60-70-х роках минулого століття, комуністичний режим на Україні трохи послабив свій тиск, порівняно зі сталінськими часами, хоча інтелігенція все ж таки відчувала утиски та переслідування. Це був час змаганнь шістдесятників за українську державність, культуру та слово. В унісон з цими стремліннями зводився у Римі український духовно-культурний центр, який мав стати духовним осередком для для тисячі українців, котрих доля закинула далеко від рідної землі і вони проживали в різних країнах Європи та за океанами. За задумом Патріарха, Свята Софія мала стати осередком відродження української культури та богословської науки.

Поряд з собором Патріарх Йосип звів Український Католицький Університет, який став послідовником Львівської Богословської Академії, яка в першій половині ХХ століття була ліквідована радянським режимом. Щоб вдихнути дух науки до університету, Йосип Сліпий постійно запрошував професорів з різних країн світу, щоб вони читали лекції для української молоді. Переважно це була молодь з діаспори, бо на цей час з України важко було виїхати. Університет часто організовував школи для богословів, митців та науковців. Але, на жаль, виш так і не виріс до омріяних патріархом висот.

Вагомий внесок у збереження українства внесла діаспра з-за кордону. Пані Ярослава Гудзяк, мати єпископа Бориса Гудзяка, згадує момент коли вона зустріла Патріарха Йосипа після заслання. «Це був змучений та хворий чоловік, але в його очах я побачила сильну віру. І ми горнулись до нього, хотіли матеріально підтримати, щоб він мав можливість для розгону та старту», – розповідає вона.

Урочисте посвячення собору відбулось 1969 року. Очевидці згадують, що це був особливий момент, оскільки наочно бачили, як Церква «росте», воскрешає з руїн. Патріарх Йосип мріяв, щоб Свята Софія в Римі стала третьою Софією після Константинопольської, яка перебувала у власності мусульманської Туреччини, та Софії Київської, яка була реорганізована радянською владою на музей. Софія в Римі мала перейняти центр української духовності від Києва, але митрополит Йосип сподівався, що на зорі незалежності української держави його Софія римська духовно повернеться до Києва.

Сьогодні біля храму розташований також Католицький університет. Головним завданням для сучасників університету є розширити та продовжити розпочате Патріархом Йосипом. Голова «Товариства Свята Софія» о. Іван Дацько наголошує, що «в університеті вже відновлюють богословські та світські студії, міжнародні конференції, літні школи для молодих дослідників із України та діаспори». Інституція має стати об’єднуючим місцем для українських заробітчан та молоді, яка розпорошена по цілій Італії.

Фото: rome.ucu.edu.ua