Матеріали «круглого столу» політиків та експертів. Львів, 30 січня 2008 року.  Доповідач Володимир Полохало – політолог, нардеп від БЮТ, голова комітету з науки і освіти

Володимир Полохало:

Хотів би почати з деяких методологічних зауважень. Важко проводити розмежування між своєю політологічною позицією, яка визначається певними концептуальними баченнями, методологічною школою, а з іншого боку – моєю причетністю до певної політичної сили.

У даному випадку мені трохи легше, тому що я займався політологією з часу як тільки ця наука виникла в Україні. З першого дня виникнення я нею займався і мене більше знають саме як вченого, а не політика: я викладав, писав, проводив конференції з тих чи інших проблем політології. Усі етапи становлення політології в Україні я переживав з першого дня. Десять років життя, ентузіазму та фанатизму мого і багатьох моїх колег пішли на видання журналу «Політологічна думка». Тоді він видавався українською, російською та англійською мовами. Є офіційні дані, що найбільше передплатників із країн колишнього СРСР як політологічний журнал мала саме «Політологічна думка». Може, тому що був англійський варіант журналу, може тому, що ми друкували тоді тих представників філософії, політології, які важили щось, були авторитетні і знані у світі – великий спектр від Бжезінського до Зінов’єва. Десять років присвячених творенню політології в Україні дають мені право мати якесь своє бачення.

Причетність до політичної сили для політолога явище ситуативне та тимчасове. Те, чим ти займаєшся постійно, є ключовим. У мені весь час домінує політолог чи аналітик, тим більше, що у БЮТі я маю своєрідний «карт-бланш»: мене ніхто не стримує, не говорить мені що я щось не так прокоментував чи сказав, такого ще не було, хоча й не завжди я птрапляв у загальне русло.

Говорячи про програму «Український прорив», я, звісно, не можу виключати, що є тут елементарна, невелика ангажованість. Але хотів би бути об’єктивним. Тому те, що я тут представляю зараз – не означає, що ось так думають у БЮТі чи така позиція БЮТу. Я хочу поглянути на програму саме у політологічно- інформаційному дискурсі.

Перше – це ексклюзивний текст. І в цьому всьому його уразливість. Тому, що потрібно співвідносити його і порівнювати з іншими текстами. А для мене його нема з чим і порівняти. Відсутній такий момент для аналізу. Це з одного боку уразливість, а з іншого боку перевага. Це відразу плюс для коаліції. Тому що така програма була представлена вперше. І це всі критики відзначають.

Другий момент. Як розуміти цей документ? Ми кажемо «в інформаційному дискурсі». От робимо моніторинг в українських виданнях від «Української правди» до «Дзеркала тижня». Відстежив я десь 50 основних коментарів чи спроб аналізу. З них я відразу відкинув більше 30, тому що точно знаю, як політолог, що це є певне політичне замовлення. Позиція автора – це є позиціє не так його, як тієї чи іншої політичної сили. Це вже елемент політичної конкуренції, боротьби, а не науковий аналіз. У Києві на слуху є певна команда, яка займає інформаційний простір – Малінкович, Погребинський, Єрмолаєв, Карасьов, Фесенко – десять чоловік.

Із названих прізвищ тільки двоє мають певний стосунок до політичної науки – десь щось викладали, десь щось написали, десь видрукувалися… Інші ж не мають стосунку: один хімік, один біолог, один лікар... Але річ навить не в тім. Публічний політолог – насправді він не є вченим-політологом. Річ не в тім, що він не викладає, що він в академічному інституті не працює і аспірантів не має. Річ у тім, що в нього крім коментарів немає наукового багажу. Немає наукового тексту. Тим більше, що з цього переліку один з’являється на телебаченні для Льовочкіна, інший – для Балоги. Оскільки це все мені відомо, то мені не цікаво, що вони скажуть, бо я вже це знаю наперед. Тут немає політологічного сенсу, коли вони дають ці коментарі - тільки політична доцільність.

За увесь цей період, коли була затверджена програма «Український прорив», тільки 7-8 текстів оприлюднено, про які можна сказати, що їх автори вступають у партнерську дискусію і аналізують текст у політологічному вимірі.

Ще однин із важливих моментів. Програма може бути ексклюзивна і цікава, якщо вона не є предметом компромісу. Тоді ми кажемо «ось структура, архітектоніка». Тут працював колектив спочатку експертів, потім колектив тих чи інших міністрів. Візьмімо, наприклад, розділ «Освіта і наука». Я зробив зауваження від свого імені і від комітету, направивши його Юлії Володимирівні у Кабмін. Потім беру інший розділ «Молодь» і знову читаю суперечливі речі, де говориться про ту саму освіту. Бо підхід до роботи був такий, що 2 фракції, 8 груп брали у ній участь, а тому тут є своє корпоративне бачення групи, того чи іншого відомства.

Плюс політична кон’юнктура. Якщо ця програма парламентом ухвалюється, вона дає можливість рік уряду працювати . Ясно, що треба врахувати широке коло інтересів. У європейському вимірі така програма створюється для коаліції на весь період існування самої коаліції. А у нас які є гарантії, що уряд проіснує рівно 5 років? Тому є кон’юнктура. Багато вписувалося кроків, які треба зробити вже сьогодні. А деякі речі вписувалися на 5 років, а деякі – на 10-15 років. Кон’юнктура негативно вплинула на гармонійну логічність, архітектоніку програми. Я просто бачив процес.

Другий момент. Чомусь програму стали тлумачити (не політологи, не науковці) як набір заходів – інструменти, алгоритми, методи досягнення та ін.. Але програма – це не є, як зробити, і в який період. Програма діяльності – це одночасно і дороговказ, і стратегія, пріоритет. Вони не зобов’язують авторів зробити до конкретного часу. Тому тут є до 2009 року оснащення комп’ютерною технікою усіх загальноосвітніх навчальних закладів. Раніше це мало бути зроблене, згідно з законом, до 2008 року. Але це не зробив попередній уряд, тільки 66% шкіл комп’ютеризовано. Ця програма дає можливість для планування діяльності по напрямках. А далі вже підуть конкретні дії

Тому «Український прорив» – це стратегія, тому що у ній чітко говориться: де прорив, в якому сенсі, і в якому напрямку. Тому я цю програму називаю стратегічним документом, який вписується в європейський контекст аналогічних програм. Це ексклюзивний документ, який фіксує, зокрема, що в Україні сформувався конкурентний в політичному сенсі і частково в економічному сенсі, режим. У нас конкурентний політичний режим при абсолютній ігноруванні права.

В Україні сьогодні неформальні інституції домінують над формальним. Українська ситуація унікальна сама по собі. Конкурентний політичний режим – і в цьому сенсі ми можемо говорити про демократію. В кожному разі, можна говорити про електоральну демократію. І абсолютна відсутність верховенства права. Тому в цьому контексті складно говорити про програму взагалі, коли у нас немає правил гри. У нас будь-яка програма вразлива через те, що не може вписатися в логіку, в правила гри. У яку логіку вона може вписатися, коли панують неформальні узгодження.

В такому контексті суспільна, наукова інформаційна значимість вказує на утвердження подальше цього політичного режиму і в політиці, і в економіці. Важливий момент. Вона в цьому сенсі є ексклюзивна, вона вже не є імітаційною і тільки популістичною. Вона частково популістична в контексті цієї кон’юнктури, але вона вже більш реалістична. Це не тільки політичне послання. Вона вже існує не в дискурсі ідей, а в дискурсі реальної повсякденності. Я сказав би, що програма „Український прорив” – вона сама по собі є прорив як програма. В цьому її геніальність.

Як політолог, я можу сказати, що цей текст мене влаштовує Я текстів начитався багато. Цей текст мені цікаво читати цікаво аналізувати, цікаво розбирати. Інші тексти мені було нецікаво читати, Це була або імітація, або щось інше.

Андрій Павлишин: Який все-таки основний месидж цієї програми, основний пріоритет, який ви ставите перед собою?

 

 

 

Володимир Полохало:  Я би його так сформулював так: ми перериваємо інерцію авторитарного шляху розвитку, інерцію неконкурентності і не конкурентоспроможності і переходимо до нового періоду, показуємо можливості і спроможність України в політичному, економічному сенсі. Ми переходимо до розвитку від стагнації. Але розвитку не еволюційного, поступового, а .до розвитку революційного.

Ігор Танчин: Якщо я правильно зрозумів, основні проблеми цієї програми полягають в 3 моментах. Перший – у ній одночасно поєднано і стратегія, і тактика, і і кон’юнктура.

Друге – вона написана і впроваджується в життя з огляду на те, що в країні відсутні чіткі правила гри, що також треба враховувати.

І третє – сама програма, як і країна, перебуває в розвитку, отже, якщо є недоліки, то це слід трактувати лише як недоліки росту, а не якісь принципові помилки, які закладені в її фундаменті.

Але і такому випадку ви зайняли дуже зручну для себе позицію. Ви, фактично, поставили себе поза критикою, тому що будь-яке зауваження до цієї програми можете відкинути, пояснивши його однією з тих причин, про які я щойно сказав… Ви уникаєте критики, а значить і дискусії.

Олександр Старовойт: Для кого ця програма написана? Для уряду, для депутатів, для науковців, для суспільства? Яка цільова група програми «Український прорив»?

Володимир  Полохало: Цільова аудиторія будь-якої коаліції – це основні сегменти електорату. При такій чоціпльній стратифікації, яка у нас є на сьогодні, важко знайти чітко виражену соціально-професійну групу до якої можна чітко звертатися. Тому зрозуміло, програма має бути консолідуючою. Програма мала на меті поставити всіх у більш-менш рівні умови. Пріоритетом сьогодні є середній клас. Хочу сказати, що розмови про середній клас вже викликають алергію. Ми кажемо, що в Україні бракує середнього класу, що насправді його не 15%, а 8%. Ми могли би мати середній клас але він був поглинутий ще до середини 90-х років процесом симбіозу влади і тих, хто потім став олігархами. Я запитував як мінімум 4 олігархів, вони не зацікавлені в існуванні середнього класу. Як мінімум – дрібного бізнесу.

Тому, відповідаючи на ваше питання, кажу, що програма написана для майбутнього, для тих, хто потенційно може стати середнім класом. У нас вбили це бажання і середнього класу дуже мало є. Я років 7 вивчав структуру тих, хто підтримує БЮТ. І виявилося, що 60% - це ті, хто хоче бути середнім класом. Є така ідея – реально створити нарешті середній клас. Це створить конкурентне середовище, дозволить формувати правила гри.
До політичного класу, звичайно, звернена. Коли я кажу політичний клас – це той же таки середній клас і потенційно ті, хто хоче ним бути. Це різні категорії.

До кого вона звернена? Ну, не до журналістів, звичайно. Який сенс до журналістів звертатися, якщо 90% журналістів сьогодні малоосвічені, або виконують замовлення своїх працедавців?

Володимир Подгорнов: Які основні риси середнього класу? Відповідно до наших досліджень, бізнесом на Львівщині з кожним роком хоче займатися все менше і менше людей, все більше людей хочуть бути чиновниками.. З’ясовуючи хто відноситься до середнього класу, ми ставимо питання про дохід, самоідентичність, але охопити середній клас ніяк не вдається. Що аи маєте на увазі говорячи про «середній клас»?

Володимир Полохало:  Є різні методики. За доходами і за статусом. Це в першу чергу. Але є інше питання: до кого ви себе відносите? Цікаво, що часто за загальноприйнятими параметрами люди не є представниками середнього класу, а за самооцінкою завжди більше людей ідентифікують себе як середній клас. Причому є верхній, середній і нижній прошарок середнього класу. Водночас структура дрібного бізнесу у нас інша ніж, скажімо у Франції чи Німеччині. Але там основна частина середнього класу – не дрібний бізнес, як ви кажете, а управлінці, менеджери – високооплачувані наймані працівники.

Подгорнов:  Умовно кажучи, 1000 доларів на людину – це середній клас чи ні?

Полохало:  У 2003 році провели дослідження. Ставилося спільне питання для Росії, білорусі, України, Польщі: Який дохід ви вважаєте достатнім для свого нормального життя. Виявилося, що українець, порівняно з поляком, поставив собі втричі нижчу планку. Занижені вимоги, інтенції середньостатистичного українця відносно того, скільки він хоче мати. І не має й цього. По цій структурі у Києві 40% середній клас.

Володимир Квурт:  Повертаючись до програми. На мій поглід, це все таки електорально орієнтований документ. У зв’язку з цим я погоджуюся, що він майже ідеальний. Він дозволяє уряду через кілька років відповісти те саме, що сказала ПОРА після провалених виборів 2006 року: «Ми показали недостатньо блискучий результат».. Уряд також скаже: Ми недостатньо блискуче виконали програму і знайде тисячу причин чому так сталося. Програма дає можливість це зробити.

Ви звернули увагу на дуже важливу річ. Є декларація, є стратегія. Але взаємозв’язок між стратегією і конкретним планом дій, на мій погляд, не прослідковується. Те, що БЮТ декларує бажання створити середній клас, очевидно, позитивно. Але перші кроки уряду сьогодні вже можна оцінювати з точки зору відповідності програмі і стратегії. В мене особисто при цьому  виникає багато запитань. Навіть те, про що ми дискутували на попередній нашій зустрічі стосовно законопроектів Ющенка від 10 січня цього року щодо закону про місцеве самоврядування, посилення вертикалі президентської чи виконавчої державної влади і повне ігнорування місцевого самоврядування. В «Українському прориві» самоврядність якраз на словах підтримується, але є ряд зауваг.

Наприклад, це стосується і вирішення земельних питань, створення відповідного міністерства., яке буде продавати землею, і те, що від місцевого самоврядування планують забрати право на визначення тарифів на послуги ЖКГ. Це те, що з 1 січня вступила в дію державна вертикаль архбудконтролю. Фактично, містобудівні тенденції визначатимуть не тут у нас, а в столиці. Давайте звернемося до питань закупівель. Ми бачимо, що сьогодні медтехніку купують в Києві. Чи це добре? Може все-таки, коли ми говоримо про підтримку малого бізнесу, то центр з одним джерелом не забезпечить конкуренцію.

Центр може сертифікувати світових виробників і дати перелік і в такий спосіб забезпечити конкуренцію і навіть послуги тих самих посередників на місцях. Так що даруйте, він може сформувати певні націнки. Це є обмеження, хоча ринок ніби врегульований. Але це теж крок, який можна зробити. Я боюся, що мине якийсь час і ми не зможемо говорити про «Український прорив» як про якісну ознаку, а виключно будемо говорити як про явищну. Під час виборів багато хто жартував про це. І прорив досить легко переходить в ЖКГ як явище. Я хотів би, щоб ви глибше зупинилися на взаємозв’язку програма – дії уряду. В який спосіб можна буде оцінити зроблене?

Ігор Вдовичин:  В мене, може, занадто різка позиція, але з того, що ми почули і з практичних дій уряду ЮВТ складається враження, що від цієї програми віє духом марксизму. От конкретно, рішення голови уряду дозволити митниці не виконувати рішення суду, які є корупційними. Це ж явний удар по ідеї правової держави.

Володимир Полохало:  Відносно реалістичності виконання. По своїх напрямках я хочу сказати, що існує по науці і освіті втілення в конкретні ухвали і рішення на рівні насамперед виконавчої влади, тому що є пауза законодавчої влади. Але впровадження реального механізму захисту прав власності. Це не гасло, не стратегія. Це цілком реалістично. Це програма уряду. У нас сьогодні в уряді єдності немає. Є Президент, є Балога, є Тимошенко і т.д. ми, на жаль, не можемо сьогодні цей термін в європейському сенсі побачити. У нас немає єдиної виконавчої влади. Немає правила гри. Ні Конституція, ні закон про Кабмін, не визначає чітко прерогатив Кабміну і сферу повноважень .. Президента. Як можна по-іншому зробити, коли відсутнє фундаментальне коріння.

Я не знаю, що таке дух марксизму. Якщо йдеться про вертикаль, про демократичний централізм, я можу сказати, хто і як писав ті чи ін.. пункти, але ж авторів є 152. Хто вписав цей дух марксизму? Загальна філософія Юлії Тимошенко – дати дух свободи. А ось тут давай напишемо контрольні функції і обмеження. А це дух марксизму.

Конкретизуємо по тих же тендерах. Сам писав записку в 2005 році з цього приводу. Звісно, тут за багатьма пунктами стояли олігархи. Тому, коли ми критикуємо програми, треба зважати на цю компіляцію інтересів насамперед тих, які при конкурентному політичному режимі зберігають поки що свою монополію на ухвалення рішень, котрі торкаються їх безпосередніх бізнесових інтересів. Ми сьогодні розуміємо, що відбувається консолідація українських олігархів. За всіма методиками, які я бачив, що бодай один олігарх постраждав після Помаранчевої революції. Навпаки, їх капіталізація в середньому склала 2,5-2,7 рази. Тобто, Помаранчева революція відкрила можливості для капіталізації олігархічного класу.. Теза ж про те, що Юлія Тимошенко схильна до більшовизму є для мене індикатором, показником. Він запускається саме тоді, коли треба сформувати певний імідж.

Ігор Танчин: А ким запускається?

Володимир Полохало:  На мій погляд, найбільше зробив для цього Пінчук в США. Ним дуже багато заплачено піар-агентствам, щоб показати Тимошенко в США як більшовичку з духом марксизму, таку радикалу, для якої приватна власність не є священною. Але ж приватна і олігархічна власність – це різні речі. І справді, деякі ліберали у США, начитавшись різних публікацій, гасел, вважають її більшовичкою. Я хотів би сказати, що сьогодні відбувається консолідація не клану, а групи олігархів, які, чесно кажучи, зуміли домовитися. Немає між ним тих суперечностей, які були при Кучмі. Сьогодні вони знайшли консенсус. Сьогодні їхні сфери інтересів фактично розподілені. Сьогодні це дуже небезпечна сила, через те, що вони досягли пакту. При відсутності суспільного пакту і консенсусу в суспільстві.

Юрій Шведа:  Я хотів сказати, що нинішня ситуація в Україні полягає в тому, що формування влади відбувається через механізм політичних партій. Пропорційна виборча система дає таку можливість. Кожна партія виходить на вибори зі своєю програмою і очевидно програма «Український прорив» пройшла якусь еволюцію як програма виборча і тепер політична сила, яка перемогла на виборах, намагається її втілити як урядову програму. І це нормальне явище. Але мені здається, що кожна політична сила, яка виходить на вибори, через програму позиціонує себе. І основний месидж програми, мабуть, не треба шукати як написано, де буде реалізовано і т.д. Для мене, скажімо, цікаво, як себе ця політична сила позиціонує і виходячи з цього, які будуть її пріоритети та інструментарій їх реалізації. Альтернатив в політиці не так вже й багато. Консервативна традиція має свій підхід і свої пріоритети, ліберальна – свої, і т.д. Я і на виборах, і тепер, і читаючи програму «Український прорив», не можу ніяк для себе зорієнтуватися: як себе позиціонує ця політична сила?

Саме поняття «прорив», на мою думку, пов’язане з категорією ліберальною, тобто це реформи, стрибок, якісь зміни і вона передбачає цілу сукупність ліберальних позицій і ліберальних методик. З іншого боку, ми бачимо серйозний соціальний компонент в рамках програми, тобто, навіть в назві, «Український прорив» для людей…» зазначено, що тут є сильний компонент соціальний. Я не можу зрозуміти, яке основне позиціонування БЮТу. Чи він позиціонує себе як сила ліберальна, і тоді, відповідно, є одні пріоритети одні методики і одна реалізація політики. Чи це політична сила, яка говорить про соціальні моменти і ті пріоритети стають для неї соціальними. Мені здається, що в даному випадку поєднане і одне, і друге. А, на мою думку, поєднати і соціальний, і ліберальний компоненти неможливо. Це – нонсенс.

Володимир Полохало:  З одного боку, у вашому запитанні є науковий сенс, а з іншого – немає. Скажу, чому я не бачу наукового сенсу. Коли в Україні конкурентний політичний режим практично склався в політичній сфері, це благо. Але не тільки через конкуренцію політичних програм відбувається боротьба.. Це ще і конкуренція лідерів. Що цікаво у даному випадку, в добу постмодернізму і не тільки в Україні партія перетворюється в політику підприємництва і на політичний ринок виходять не просто ідеї партій, а пропозиції, альтернативи, ідеї їх політичних лідерів. Я би сказав, що політичний ринок – це ринок політичних лідерів і їх пропозицій. А партія – це машина по створенню іміджу. В цьому контексті Януковича тримають тільки тому, що він тримає рейтинг ПР. Це елемент нашої конкуренції. З одного боку, існує конкурентний політичний режим, а з іншого – вся пропагандистська машина працює на лідера з тим, щоб лідер був конкурентоспроможний на цьому політичному ринку. Сьогодні на провідній позиції є лідер, а партія сьогодні поки не стала самодостатнім, самостійним суб’єктом політичного ринку.

Щодо ідеології. У нашому суспільстві сьогодні немає носіїв або споживачів цієї ідеології. В такому суспільстві як наше вона може мати соціокультурний характер, ментальний чи ін., але не той, який складався в європейських країнах. А крім того, сьогодні відбувається цікаве явище практично в усій європейській спільноті – це інтерференція ідеології. Навіть не асиміляція. В даному випадку знайти в чистому вигляді в Європі правлячу політичну партію дуже важко. Мене завжди дивував такий феномен, як ХДС вдалося домовитися з соціал-демократами. Здавалося, на відміну від республіканців і демократів в США, це були справжні ідеологічні опоненти. І раптом ідеологічні опоненти за місяць зробили програму «німецький прорив», умовно кажучи.

Це приклад того, що сьогодні рафінована ідеологічність – це рудимент. Це загальна тенденція. А в українському варіанті ідеології ніколи не сформовувалися, Візьмемо, наприклад, Рух початку 90-х. Як вони себе позиціонували? Можливо, 5-7 осіб якось себе усвідомлювали в певному ідеологічному вимірі. А всі інші себе ніяк не позиціонували. Тобто, це була досить аморфна розпливчата система. Ідеологія руху була антикомуністичною. Яка може бути ідеологія, коли у 2006 році був створений Блок Костенка і Плюща? Як можна було Плюща інкорпорувати в цю ідеологію? Це мало викликати обурення. Плющ і Рух! Типовий, класичний пострадянський апаратний чиновник, без виразної не тільки ідеології, але й світосприйняття, без сприйняття ідентичності української нації, раптом стає спадкоємцем В’ячеслава Чорновола! Рух, який вважався ідеологічною партією, насправді виявився зовсім не ідеологічним.

За світосприйняттям я соціал-демократ, яких у БЮТі більшість. Є в БЮТі явно виражені ліберали. Класичний лідерах – Терьохін. Цей процес не тільки в БЮТ. Я думаю, що БЮТ в ідеологічному сенсі оформиться в ліво-тіберальну партію, йому треба 5-7 років, щоб набути ознак ідеологічних. А от щодо інших партій, деяким треба 10 років, деяким – 15. Деякі просто деградують. Деградація може бути пришвидшена. Ну яка ідеологія в Блоку Литвина. Там немає ідеології ніякої. Яка ідеологія ПР? НУ – це взагалі суміш. Тому можна сказати, що БЮТ на півкроку попереду з точки зору зайняття цієї сучасної постмодерної європейської ідеологічної ніші. Компартія, якщо підняти бар’єр до 5%, щезне з політичної сцени. Тут проблема в іншому.

Робимо європейські стандарти – 5% бар’єр для партій і 7% - для блоків. Тоді а парламенті буде 3 політичні сили. Ось це є проблема для України: сьогодні. Україна ще не готова до існування 3 політичних сил. У нас відразу щезають 2 випадкові політичні сили – комуністи і Блок Литвина. Це ситуативні суб’єкти парламентського життя. Якби не було заборони НУ на дострокових виборах 2007 року вести контрроботу проти Литвина, він не взяв би 4%. Але все робилося для того, аби він тільки потрапив в парламент. Залишається ПР і БЮТ. Якщо НУ не зробить необхідні кроки...

Андрій Павлишин: А чи зацікавлений БЮТ, щоб НУ робила ці кроки?

Володимир Полохало: Що значить чи зацікавлений БЮТ? Якщо ми говоримо про конкуренцію, то яка може бути конкуренція без конкурентів? Ми не хочемо, щоб у нас встановився такий режим, як у Росії. Я ніяк не можу зрозуміти Путіна. Не було ж ніяеогосенсу не пускати Явлінського в думу минулого скликання, чи Касянова тепер на президентські вибори. Тобто не треба було знищувати конкуренцію в основі. Але навіть думка про можливість конкуренції сьогодні виглядає як інакодумство, як загроза Росії.

Тарас Возняк:  Я хотів ви вернутися до програми. Я думаю, що програма «Український прорив» має дуже багато напрямків. Не можна здійснювати прорив по всьому фронту. Подивіться, наприклад, Росія будує свою стратегію на декількох моментах – газ, нафта, військовий вплив. У Фінляндії – «Нокія», суднобудування, ліс. Є тільки декілька позицій, які середньостатистичний громадянин може запам’ятати.  А «Український прорив» заявляє: зробимо абсолютно все! Але це неможливо, тим більше з українськими ресурсами... Ми не маємо таких ресурсів, щоб відразу і освіту підняти і охорону здоров’я і все інше. Наша економіка – це сталь, вугілля, коксохімія. Подивіться тверезо. Це якщо говорити про лозунг.

По-друге, постійна мішанина між програмою і планом заходів. І виникає недовіра, що так воно і залишиться провисати. А плану конкретного забезпечення немає. Я на своєму, обласному, рівні презентував депутатам облради Програму про міжнародну діяльність Львівської області. І можу сказати, що тут я маю більший ресурс, ніж уряд Тимошенко. Я маю надію, що ради будуть ще 4 роки. А щодо нового уряду, то ми не маємо гарантії, що через півроку уряд не впаде. І навіть не тому, що вороги постараються, а може просто сама Тимошенко вирішить, що з політичної точки зору їй так вигідно.

Володимир Полохало: Я висловлював думку, що в ситуації, коли ти не впевнений в партнерах, дуже важко будувати плани. Я пропонував ЮВТ не брати на себе тягар відповідальності через одну річ – оскільки не впевнені в партнерах. Вона довго розмірковувала, але не сприйняла цього. Вона готова була йти на будь-які компроміси, причому вони суспільству не відомі. Але ніхто не скаже БЮТу, що БЮТ за цей період створив привід сказати, що він ненадійний партнер. А я можу назвати десятки речей, коли можна було сказати так про наших партнерів. Тому я не можу сказати про вигоду в такому цинічному значенні. Тому я знімаю питання відносно вигоди. В моральному сенсі.

А відносно ресурсів, я не згоден, Тарасе. Я сам писав подібне. Я говорив Юлії Володимирівні у 2001 році, що нема середнього класу, нема громадянського суспільства, нема ресурсів. Сьогодні немає ресурсів природних, але по напрямках науки є ресурси зробити економіку конкурентоспроможною. Тут можливий прорив. Як приклад: у нас 25 тис кібернетиків створюють ідеальні продукти, які стають власністю закордонних фірм. Багато чого у нас знищили, розпалося, але наука, освіта – це ще те, що збереглося. Це наші переваги. Польща, Чехія в цьому сенсі нам не конкуренти. Тобто, ресурси – це потенціал нації. Це дуже конкретне поняття, яке може зробити економіку більш конкурентоспроможною. Це ресурс для прориву.