Львів. 23 квітня. Понеділок. "Лялька". 17:00. Презентація роману „БЖД” харківського письменника Сашка Ушкалова. Фрагменти роману читайте нижче.

Сашко Ушкалов – український письменник генерації-2000, народився в Харкові 1983 року. Поет, драматург, прозаїк, авантюрний велосипедист-дальнобійник. Автор поезійної книжки „Перипатетика-блюз” (2002), збірки абсурдових п’єс „ESC” (2006) та численних публікацій у таких популярних виданнях, як „Молода Україна”, „Четвер”, „Кальміус”, „Березіль”, „Дикое поле”, „Книжник review” тощо. Упорядник поезійних антологій „Сьоме око” (2003), „Харків forever” (2004), „10 ЄВРОпейців” (2004). Перекладач сучасної німецькомовної поезії та прози.

спілкування:
e-mail: [email protected]
livejournal: http://ushkal-jr.livejournal.com

БЖД – це „безпека життєдіяльності”, нехитра наука про те, як за будь-якої скрутної ситуації вийти сухим із води. І коли у фіналі роману його головний герой, переживши чимало веселих та сумних пригод, раннім ранком стоїть на березі моря, безконечного, прекрасного, грізного, то читач розуміє, що насправді БЖД – це щось куди складніше. Герої роману хочуть не „виживати”, а жити по-справжньому, жити, відчуваючи всім своїм єством повноту цього світу, у закинутому в безвість мегаполісі, котрий був колись символом українського урбанізму. Перед нами – Харків та філософія життя покоління-2000.

„БЖД”
Сашко Ушкалов
БЖД: Crazynovel. – К.: Факт, 2007. — 240 с.
видавництво „ФАКТ” – www.fact.kiev.ua

***
Власне, усю цю метушню Ікарус зчинив недарма. Річ у тому, що кожної суботи о десятій ранку… Одним словом, він має бути виголеним, вбраним у чисті джинси, свіжу сорочку й свіжі шкарпетки. Адже по суботах і по середах він працює репетитором – учить німецької мови одну малолітку. „Хоч, бачить бог, – каже він, – устриця навчилась би говорити німецькою значно швидше за мою ученицю”.

Їй, здається, чотирнадцять, вона розбещена й має чудернацьке ім’я Сабріна. У неї крутий папік. І, зрозуміло, як і всі малолітки, вона пісяється від бойзбендів з підарською зовнішністю…
– Ти слухаєш смеш? – спитала вона в Ікаруса на першому ж занятті.
– Ні, – відповів той, – не слухаю.
– А чого? – здивувалась вона так, наче той сказав, що останні вісім років не приймав душ.
– Та як можна таке слухати? До того ж, вони виглядають як голубі… – Ікарус раптом вирішує змінити тему. – Добре, забули, – каже він, – то ти скажеш, що таке артикль?
– Почекай ти зі своїм артиклем. А сам ти що слухаєш?
– Ну, – знизує він плечима, – ред елвісів. Може, це старомодно, але в них принаймні вигляд нормальний...

– Значить так, – каже Сабріна, – смеш не голубі.
– Гаразд, іменники чоловічого роду мають артикль… – не звертає уваги Ікарус.
– Слухай, – уриває вона його, – ти не зрозумів? Я хочу, щоб ти повторив: смеш не голубі!
– Сабріно, репетитор ніби я… Січеш? Тут я вирішую, хто що має повторювати, золотко.
– Ну, – каже вона, – це ти не січеш. Повтори: смеш не голубі, – інакше мій папа тебе похєрить.
„От сука, от соска, от засранка мала, – лютує про себе він, – 15 баксів на годину, бляха муха, це ж моя стипендія…”

– Ок, ок, смеш не голубі! Задоволена? – доводиться процідити крізь зуби.
– Да, – киває Сабріна, – як ти там казав? Ред елвіси?
– Ну, так, ред елвіси. А вони тут до чого?
– А тепер скажи: ред елвіси го-лу-бі!

В Ікаруса починає потроху зривати дах. „Усе, піду охороняти автостоянку, – думає він, – вантажити вагони, носити цеглу, грабувати перехожих – але ця малолітка мені казатиме, що ред елвіси голубі?! Вона хоч чула їх коли-небудь?”
– Слухай, соска, затям… По-перше, смеш голубі, а ред елвіси – червоні, хоч ти все одно цього не втямиш. По-друге, я зараз сам піду до твого папіка й скажу, щоб він мене звільнив, бо устрицю, чуєш, устрицю легше вивчити німецькій, ніж тебе! По-третє, не дратуй мене, бо педагог з мене хріновий, а авторитетом для мене є МАКАРЕНКО…
– Знаєш що, – каже вона, – пішов ти в жопу зі своїм Макарєнкой. Будеш вимахуватись, мій папік завалить і тебе, і твого Макаренка разом з тобою.
– Ти що, з головою не дружиш? Та Макаренко був найкрутішим у всьому Союзі, під ним 12 колоній ходило. Можеш собі уявити?
– 12 колоній? – перепитує вона.
– 12, – киває він.
– Гаразд, – якось ураз втухає Сабріна. – Що ти там втирав про артиклі?

Як казав пізніше Ікарус: це була моя перша й, сподіваюсь, остання педагогічна перемога, хоч на тому історія з Макаренком не закінчилась. Перед наступним заняттям папік Сабріни добрі півгодини випитував у мого кумпля, що за братуха такий Макаренко і чого це він нічого про нього не чув. Ікарус, звісно, відморожувався як міг, але її папік заспокоївся тільки тоді, коли він сказав, що Макаренка вже нема.
– Завалили? – спитав папік Сабріни напівпошепки.
– Завалили, – кивнув Ікарус, – з третьої спроби.
– З третьої? – не повірив папік Сабріни.
– Да, – кивнув Ікарус, – двох кілерів він сам удєлав…

Почувши це, крутелик ще довго чухав потилицю, але врешті-решт відчепився.
Саме до Сабріни Ікарус і збирався, безладно стрибаючи по квартирі на одній нозі й намагаючись знайти свій парадний одяг. Хвилин за десять його наче вітром здуло.

***
А я от уявляю собі справжнє кохання десь так: ніч, темрява, одна з центральних вулиць міста, вільна від машин, самотні таксомотори із заспаними водіями, про чиї існування ти здогадуєшся тільки по вогнику сигарети... І ось, по узбіччю йдуть вони... Він у потягнутій футболці, під однією рукою в нього мирно висить старий облізлий кіт. Вільною рукою він тримає за руку її, а вона йде по бордюру, йде в халатику фіалкового кольору, в шльопках і махрових теплих шкарпетках.

Що в неї під халатиком – лишається загадкою. Потім вони зупиняються й довго-довго цілуються, котові при цьому трохи ніяково, бо, як не крути, він третій, тобто зайвий, проте дітися йому особливо нікуди... Вони можуть дозволити собі цілуватися посеред нічної вулиці, прямо посеред широкої шестисмугової траси, прямо на розподільній лінії, яка, правду кажучи, їм до дупи, бо хоч вона й розподільна, але спробуй, роз’єднай їх зараз, забери в них одне одного.

Вони цілуються з півгодини, аж доки не починають боліти губи, і їм глибоко начхати, хто й що про них думає... Хоча, якщо тверезо розібратись, хто тут зараз може думати? Хіба що Кришна або, на крайняк, невдаха Біл Даун, або таксисти, якщо останні, звісна річ, уміють думати... І їм, цим шалено закоханим істотам, глибоко до дупи навіть те, що вони наразі думають самі про себе... Бо зараз, у принципі, не треба думати. Бо втрачати їм, у принципі, нічого... Та й що то буде за любов, коли ти думаєш? Сука-любов буде...