… Я дуже не любила у школі вивчати напам’ять уривки з описуванням природи. А вони завжди були, коли ми «проходили» Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Пригадуєте ? «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця… По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не огороджені тинами… Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників. кукурудзи та густої осоки».

Так розпочинається повість «Микола Джеря», яку зараз, здається , викинули зі шкільної програми, але старше покоління пам’ятає… Й лише через роки, відвідавши Стеблів під час туристичного туру по Черкащині, зрозуміла душу цього письменника, зрозуміла чому у його творах було так багато описів природи. Навіть зараз, через 175 років після народження Івана Семеновича Нечуя-Левицького ( у листопаді цю дату відзначатимуть навіть на державному рівні) природа Черкащини вражає, а те місце у Стеблеві, де пройшли дитячі роки письменника, на високому березі Росі – просто бомба! Рось тут робить велику петлю, а трохи далі за течією – знамениті стеблівські пороги, описані у творах письменника. З-під води виглядають скелі Нечуя-Левицького, Адама Міцкевича, який гостював у Стеблеві і навіть присвятив йому вірш, скелі Сфінкс, Бурлачка, Козак-Камінь… За радянських часів тут звели Стеблівську ГЕС - найбільшу на Росі, і дві третини кам’яних скель пішло під воду. Сьогодні уже важко уявити якою була долина Росі до будівництва цієї електростанції, але навіть її залишки виглядають так, що «будь-які епітети тут недоречні».

Наш туристичний маршрут пролягав від Моринців до Канева саме через Стеблів, адже неможливо оминути колиску ще одного класика української літератури, якого дала Черкащина. У Стеблеві донині збереглась батьківська хата - сільська плебанія, де жила сім’я священика Семена Левицького і де тепер музей письменника. Плебанія майже не змінилася з тих часів, зберегла свій первозданний вигляд як зовні, так і всередині. Тут усе дихає атмосферою тих часів. Є особисті речі сім’ї Левицьких, які зберіг брат письменника Амврозій. Він був парохом у Стеблеві після батька, а з київської квартири письменника сюди перевезли фортепіано і робочий стіл . Та найголовніше – тут є надійний хранитель усього цього скарбу, засновник і директор-екскурсовод в одній особі пан Сергій Хаврусь.

Мене попередили: якщо пана Сергія вчасно не зупинити, він розповідатиме про Нечуя-Левицького цілий день. Справді, ніхто в Україні сьогодні не знає більше про цього письменника, ніж його земляк, хранитель музею і пам’яті великого письменника. У Стеблеві і в навколишніх селах ще донині живуть Кайдаші, і хресний пана Хавруся теж має прізвище Кайдаш. Це не той, що з повісті, інший… У музеї можна багато дізнатися і про героїв безсмертних творів Нечуя-Левицького і про нього самого – від дитинства до останніх днів життя, які письменник провів у великій нужді і тихо відійшов в потойбічний світ.

Сергій Хаврусь написав не одну книжку про творчість і самого Івана –Семеновича Нечуя-Левицького, його запрошують з головними доповідями на усі наукові конференції, бо ніхто краще і більше про цього письменника не знає. А ще цей чоловік пише краєзнавчі статті, поезію і музику, послухавши яку, виходиш із цієї старої попівської хати якось по-особливому зворушеним.

… У дворі садиби – пам’ятник письменнику, який ніби оперся на книжку, трохи далі у скверику – пам’ятник героїні твору «Микола Джеря» Нимидорі. Внизу обійстя – потічок і криниця. Та сама криниця, з якої пив воду письменник. Вода в ній і зараз смачна і холодна-холодна. П’ємо її жадібно, великими ковтками прямо з відра. А в кількох хвилинах ходьби від цієї хати-музею тихо несе свої води Рось. Виходиш на високий берег - і німієш від чудового краєвиду. Голова крутиться від пахощів розквітлої акації, якої тут сила-силенна. По дорозі сюди ми зустрічали цілі акацієві гаї. Так ось який він, Нечуїв край навіть в наш техногенний час. А яким він був сто, двісті років тому? Мабуть, справді, як писав письменник, гарбузи самі лізли на тин.

Фото Йосипа Марухняка