«Вагнер народився у бідній сім’ї. Нестатки довго його переслідували. Проте, вже з юних літ він мав переконання, що є вибраною особистістю. Для пояснення свого таланту він залучив філософію. Кумиром обрав Людвіга Фоєрбаха з його радикальними поглядами.

Перші ідеї Вагнера були ідеями протесту, його ранні герої: Рієнці і Летючий голландець –персонажі, які протистоять суспільному укладу. Летючий голландець – той герой, який ніде не може знайти для себе місця, бо він вибраний. Це наче алюзія на самого Вагнера, який завжди вважав, що людські закони його не торкаються. В цьому контексті красномовним є такий приклад.

У Ризі Вагнер наробив страшенних боргів, за що його мали вкинути до боргової ями. Аби уникнути цього, він потайки з дружиною і велетенським собакою тікає на корабель. Собаці замотали пащу, аби він їх не видав, таким чином подружжя Вагнерів залишило всіх кредиторів при своїх інтересах. Згодом у автобіографії «Моє життя» Вагнер напише про це не з жалем, а з гордістю. Це характерний акцент. Найбільше вражає, що він в собі виробив це ставлення до життя, яке згодом втілив у своїх персонажів. Оскільки він пророк, людські закони і обмеження його не торкаються.

Так само він «відмітає» всі попередні закони й досягнення в музиці, пропонує свою ідею, свій шлях музичної драми. Вагнер нещадно критикує всю італійську музику. Тому, що всі сміють подобатися публіці, працювати їй на догоду. Він же вважає своїм обов’язком дати одкровення, створити щось зовсім нове, чого ніколи не було і повести всіх за собою.

Будучи людиною винятково літературно обдарованою, Вагнер пише чимало теоретичних праць, серед яких «Опера і драма», «Музика і революція». Його праця «Єврейство в музиці» вважається першою теоретичною працею німецького антисемітизму, в ній композитор вщент розбиває Мендельсона, Мейєрбера – представників німецької культури єврейського походження.

Вагнер у житті і в творчості демонструє безоглядність до свого середовища. Він був людиною, яка відверто кажучи, не мала совісті. Можливо, ця його безоглядність була стимулом до геніальних відкриттів, які він здійснив. У кожного митця свій шлях творчості: у когось шляхетність, у когось егоцентризм, який був у Вагнера.

Своєму другові Ференцу Лісту композитор завдячував порятунком в революції у Дрездені в 1848 році, у якій Вагнер був задіяним. Його товаришів розстріляли. Вагнера ж вивіз у своїй кареті з Дрездена Ліст, ризикуючи власним життям.

Вагнер втік до Швейцарії, де користувався великою прихильністю і повною фінансовою підтримкою дуже заможного мецената Отто фон Везендока. В той час композитор працював над оперою «Трістан та Ізольда». Головна сюжетна колізія в тому, що брат короля не може подолати в собі кохання до його дружини і зваблює її. Це образ дуже сильного і гріховного кохання, але оскільки воно сильне і дане виключно людям, людські закони його не торкаються. Для того, аби пережити ці почуття і виразити їх, з якомога більшою силою, він звабив дружину свого мецената, аби уподібнитись до гріхопадіння свого героя.

Другий випадок ще вражаючий. Вже після своєї еміграції у Швейцарію, Вагнер повертається і зустрічається з Лістом (який дуже його підтримує, намагається йому допомогти повернутися в артистичне середовище) та його дочкою Козімою, яка на той час була заміжня за учнем і другом Ліста, диригентом Гансом фон Бюловим, і мала вже двоє дітей в цьому шлюбі. Вагнер вирішує, що Козіма, яка була молодшою від нього на 24 роки, буде для нього найбільш відповідною дружиною. Очевидно це було взаємним почуттям. Вагнер, як людина геніальна, всебічно обдарована, володів колосальною силою особистого впливу. Всі, хто з ним спілкувався, пишуть, що він був магнетичною особою.

Вагнер оголошує Лісту, що збирається одружитися з його дочкою, забрати від її чоловіка. Бюлов на той час був важкохворим. Ліст попросив Вагнера почекати, аби Бюлов чи видужав, чи помер, а тоді вже вирішував це питання. І Вагнер дав своєму найближчому другові, якому був зобов’язаний життям, слово честі. Це зараз ми інакше на це дивимось, але в середині 19 століття слово честі, дійсно було честю. Проте вже на другий день він забрав Козіму і дітей та потайки виїхав. Ліст не розмовляв після цього з ним кілька років. Але пізніше вибачив, бо Козіма була його єдиною донькою, а Вагнер другом».

«Тим не менше Вагнер сформував основу нової елітарної музики, яка мала вплив на всю Європу, всі європейські школи. І якщо ми подивимось, і Лисенко, і Людкевич, і Дворак, і Монашко і багато інших слов’янських композиторів змінили під впливом Вагнера спосіб трактування оркестру, опери, яка стала музичною драмою».

«У всіх його операх присутнє переконання про вищість німецької нації, він про це пише, усіма силами закладає це в драматичні основи опери. Нація, яка є вибрана і він на чолі цієї нації  – це основне посилання, яке він залишає нащадкам.

Він містичним чином передбачив розвиток німецької історії. «Загибель богів» присвячена падінню німецького фашизму. Він це передбачив.

Ще одним містичним моментом у його біографії є те, що у ній закладено число 13. Вагнер народився у 1813 році. Мав 13 опер. 13 років провів в еміграції».

Основне кредо Вагнера висловив Ніцше у своїй статті «Вагнер в Байройті». Це окрема і дуже темна історія Вагнера в Байройті і його відношення з баварським королем Людвігом другим, якого через Вагнера взагалі визнали недієздатним. Але до того Вагнер повністю опустошив баварську казну, що стало національною катастрофою для Баварії. Ніцше писав від імені Вагнера: «Зайдіть в мої печери і погляньте на те, що  я там вибудував, на те, що я там розкрив і тоді ви зрозумієте де тьма, де темрява а де справжнє істинне світло. Відмовтесь від своїх банальних, примітивних бажань і уявлень. Підіть за мною і я покажу вам, де справжнє життя, де справжнє світло і висота».

Вагнер помер у Венеції, куди він поїхав на зустріч з Лістом. В той день 13 березня він писав статтю «Жіноче начало в людині». В нього стався серцевий напад. Остання фраза, яку він сказав: «Покличте мені лікаря і дружину». Він помер на руках у Козіми. Козіма після його смерті не дозволяла нікому зайти в кімнату і сиділа сама. До кінця життя вона опікувалась Вагнерівським фестивалем в Байройті, який пізніше передала сину Зікфріду, якому заборонила писати опери, щоби він не перевершив слави свого батька.