Коли ознайомився з назвою сьогоднішньої теми, подумав, що вона уже містить у собі провокацію. Навколо ЗУНРу багато різних історій. Тема досить невивчена українськими істориками із зрозумілих причин і довго залишатиметься такою.

Побудую свій короткий виступ навколо кількох тез. Оскільки назва дискусії «ЗУНР», вона зобов’язує до певних історичних рефлексій – цілі, природа цієї організації, галицько-українська чи перехідна до самостійної держави. Все таки вже початково малось на увазі якусь українсько-галицьку державність та українсько-галицьку ідентичність.

Наголошу на таких основних моментах. Важливо знати, в яких умовах формувалась галицько-українська ідентичність – історичний контекст. Українсько-галицька ідентичність пройшла дуже важкий шлях у своєму формуванні. Галицькі русини стояли перед вибором. У них було чотири шляхи.

Перший – розбудовувати свою руську ідентичність, намагатись розвивати свій національний проект. Ще один був протоукраїнський, протомосквофільський та протопольський. У силу зовнішніх обставин (це не була особиста воля та бажання) перемагає українофільський напрямок. Знаємо, що на Галичині москвофільський напрямок панував практично до 80-х років. Він був домінуючим, найсильнішим.

У зв’язку з тим, що Австро-Угорщина стає першим ворогом Росії, а Росія ворогом Австро-Угорщини, то галичани не можуть більше сповідувати подвійну лояльність. Тобто, бути вірними греко-католиками та династії Габсбургів, а з іншого боку, мати культурні уподобання у бік російської культури.

Це питання вирішилося. Австрійський центральний уряд надає дуже серйозну підтримку українофільському напрямку і помалу народовецький рух починає домінувати. Українська ідентичність виходить назовні.

Назву кілька характерних ознак цієї ідентичності. Неймовірний консерватизм. Надзвичайно важливу роль у формуванні української галицької ідентичності відігравала Греко-католицька церква. Не повторюватимусь у загальних речах, але довгий час українство зводилося до хлопа і попа.

Важливим є при формуванні локальних ідентичностей наявність спільного ворога. Ніщо так не об’єднує та не консолідує ідентичність як спільний ворог. Спільним ворогом на різних етапах галицьких русинів були поляки. Потім побачимо, який злий жарт це зіграло у тих соборних аспіраціях самих галицьких українців.

У галицько-українському русі важливу ідейну роль відігравали радикали. Це були селянські націоналісти і водночас соціалісти. Знаємо, що Франко був засновником цієї партії, ця партія мала виразний антиклерикальний характер. Всередині українського руху існував великий конфлікт, оскільки існувала релігійна греко-католицька свідомість, з іншого ж боку кричали «геть попів».

Наші дослідники не зважають на те, що ідея Русі була для галицьких русинів надзвичайно близькою і рідною. Не тільки русофільський рух сповідував цю ідею, але до цього проекту був вмонтований і Тарас Шевченко.

Не було антиросійської складової в тодішньому українському галицькому русі. Після Другої світової війни бачимо зовсім інше – зміну місць у позиціонуванні.

Що стосується східних українців, то там дуже багато іншого. Перш за все, український рух був не чисельний, слабкий, а в своїй основі соціалістичний. Він розвивався відповідно до тієї соціальної бази, на яку розраховував, з іншого боку він наближався до більшовизму.

Можливо, скажу несподівану тезу, але фактично українські національні соціалістичні партії Східної України готували ґрунт для перемоги більшовицької революції для перемоги більшовиків у Наддніпрянській Україні. Знову ж таки, і галичани і наддніпрянці дотримувались ідеї федералізації.

Тобто, одні бачили себе у складі Російської федерації, інші – у складі Австрійської монархічної Федерації. Ці два проекти були не поєднанні, оскільки між двома частинами, умовно кажучи, однієї нації, яка ніколи спільно не жила, між ними майже не було інтенсивного культурного контакту.

Якщо зважити на те, що після закінчення Російсько-турецької війни 1878 року була запроваджена цензура на кордоні між імперіями, то можете собі уявити, що інформація, яка надходила з Галичини у Наддніпрянську Україну дуже сильно перлюструвалася. Крім того, все що надходило зі Східної України також дуже сильно перлюструвалося.

Читав у листах Олександра Кониського, де він скаржиться, що вже два роки не має можливості читати газету «Діло», але все ж дораджує галичанам, як вони мають діяти. Тобто, людина не знає ні галицького, ні австро-угорського контексту , але як «старший брат» дораджує галичанам, як вони мають поступати.

І в одному і в другому випадку, дуже важливу роль відіграє їхня соціальна ідентичність. Мається на увазі, що для східних українців станом на революцію, громадянську війну, центральною фігурою їхньої політики була земля. Вони не думали про Бога, церкву, конфесію та націю, у центрі їхньої політики була земля. Тому їх так легко купили більшовики, бо вони обіцяли все, перш за все землю. Вчергове, українці самі себе обманули.

На Галичині також були популярними соціальні та соціалістичні ідеї, але не у такій мірі. Галичани також пробували бавитися у подібну гру: пробували тиснути на Відень двома чинниками. Вони не мали аристократії, не мали своєї української державної еліти. Їхні противники поляки у Відні сиділи в уряді, були міністрами і могли вирішити будь-яке питання.

Галицькі українці впливали способом погрози: «якщо ви не підете нам на зустріч, ми будемо лояльні до Росії». Це перша форма тиску. Друга – масові селянські страйки. Це закладало ідейну і тактичну основу під український рух – соціалістичний та революційний.

Щодо безпосереднього контакту. Він відбувся, на жаль, у 1914, а потім у 1918 році. Результатом цієї зустрічі – галицьких та наддніпрянських українців – було велике розчарування один в одному. Була мрія та вимишлений ідеальний образ один про других, і при безпосередньому контакті, на жаль, було повне розчарування.

Природа ЗУНРу

Замість слова «Галицька», ми уже зустрічаємо «Західноукраїнська» . Бачимо тут прямі конкретні соборницькі тенденції, але ще у 1918 році після Брестського мирного договору, галичани виходять з великими маніфестаціями на вулиці міст під гаслом «Хай живе українська державність у Габсбурзькій монархії». Вони собі уявляли цю державність як окрему українську федерацію у складі реформованої Австрійської держави.

Вони зайняли таку позицію: «Ми подивимося, що вийде з цього українського експерименту на Сході, тоді побачимо. Якщо цей експеримент буде успішним, тоді ми сповнимо свої віковічні мрії і об’єднаємось разом з ними». Об’єдналися не зі своєї волі, а під примусом – на них тиснули поляки, там – більшовики. Об’єдналися чисто символічно, коли вже не контролювали території.

Це був дійсно символізм, але під тим не було жодного серйозного ґрунту. Тут уже проявилися моменти, які засвідчили, що формування обох ідентичностей відбувалося при наявності різних ворогів. Для одних затятим ворогом залишалися поляки, а для других – росіяни. Петлюра підписує договір з Пілсудським, яким фактично здає Галичину і Західну Волинь.

Галичани на це категорично не погоджуються і продовжують далі війну. Можете уявити, одна частина держави воює з союзником другої частини держави? А галичани у відповідь підписують договір із російським генералом Денікіним. Тут найбільше проявилась різновекторність цих двох ідентичностей.

Чому провалилася УНР?

УНР провалилася тому, що ця держава не контролювала своєї території, не мала достатньо кадрів здійснювати контроль над тою територією. Успішним був проект гетьмана Скоропадського тільки через те, що його держава послуговувалась збройною силою німецьких і австро-угорських військ.

Тобто, коли зникають ці війська, починається анархія і Українська держава починає різко втрачати території, владу, впливи. Потім маргіналізується і взагалі ліквідовується.

Але чому провалилась ЗУНР?

Причин було багато. І несприятлива міжнародна кон’юнктура і військова допомога Францією полякам. Але провалилася ще й тому, що Євген Коновалець уявив себе великим соборником і стратегом.

Із військовополонених австро-угорської армії українців він сформував корпус Січових Стрільців, які довший час були фактично найбільш надійною збройною силою УНР, а потім навіть основою збройних сил гетьмана Скоропадського.

На запит про те, що Січові Стрільці мають вернутися і боронити Львів та Галичину, Коновалець заявив, що «вони не для Львова, а для Києва». Далі пішла соборницька патетика. Фактично програли і одні і другі. Хоча ЗУНР боронилася 8 місяців від поляків.

Чому неможлива ЗУНР 2?

Перш за все треба враховувати післявоєнний період (після Другої світової війни), пострадянський період. Ще більше треба враховувати міжвоєнний період – 20-30 рр. тому, що ОУН виникла фактично як відповідь ліберальним і еволюційним політикам з національно-демократичного табору. Вона мала соборницькі амбіції.

По суті, будучи локальною політичною структурою, вона мала всеукраїнські амбіції. Знову ж таки, розпорошення сил на всеукраїнський проект призводило до недопрацювання у самій Галичині. Крім того, не маємо забувати ніколи період після Другої світової війни.

Ясно, жертовна боротьба УПА велась і після Другої світової війни. Але масова колаборація і співпраця місцевих галичан і включення їх у радянську управлінську еліту, плюс велетенські людські трансфери (поляків виселили до Польщі, євреїв повбивали…, а активні українські галичани змушені були залишити цю територію через те, що не могли залишитись на радянській окупованій території, бо їм загрожувала смерть або табори) докорінно змінили ситуацію в Галичині.

Можете собі уявити такий вичищений, стерильний народ, який тут залишився, і, разом з радянською владою, почав будувати світле радянське майбутнє? В радянський час назва «Галичина» не використовувалась, а якщо й використовувалась, то виключно із негативними конотаціями. Виросли цілі покоління, які кажуть про Галичину, як щось таке недобре.

Щодо галицької ідентичності тепер. Насправді, всі прихильники окремої галицької ідентичності мають усвідомлювати, що вони знаходяться на початку формування національної ідентичності.

Перед ними стоїть багато різних завдань, які треба почати і закінчити. Треба пам’ятати, що щоразу буде протидія. Вона полягатиме у спробах на державному та інших рівнях перетворити або представити Галичину як націоналістичний, аля-«Свобода», анклав, який треба відгородити від решти України і який похоронить усі європейські амбіції цього регіону і цілої України.

Треба мати на увазі, що населення сучасної Галичини має чіткі соборницькі переконання. Треба також пам’ятати, що ми не маємо у Західній Україні жодної політичної партії, яка би ставила перед собою якісь західноукраїнські завдання. Для суспільної повноти необхідно, щоб була не просто одна партія, а щоб існувала ціла палітра таких партій, які б працювали у даному напрямку.

Треба, щоб ця ідея ЗУНРу – 2 перестала бути провокацією, а стала альтернативою, тому треба дуже багато зробити:

1. треба кодифікувати мову
2. написати власну історію
3. вести свою політику пам’яті (формувати своїх національних галицьких героїв)
4. кілька політичних партій
5. найважливіше, домагатися федералізації України і створення федеральної землі у конкретних кордонах, яка називатиметься чи Західна Україна, чи Галичина.

Тільки тоді може розпочатися формування локальної ідентичності, яка може послужити основою окремої національної ідентичності. Крім того, чую часто провокативні заяви про те, чи можливе таке цивілізоване розлучення, як у Чехословаччині? Неможливе.

Ми не маємо ні чітких кордонів, ні гомогенного населення цих регіонів. Цією ідеєю не тільки не просякло усе суспільство, але вона навіть не є ще продискутованою. Важко собі навіть уявити, як би це все відбувалося, як ці поділи проходили б через конкретні сім’ї.

Ми фактично є новим повоєнним народом, який сформувався у результаті злиття і східних українців з галичанами і росіян. Обов’язково треба робити кореляцію на цей момент. Останнє, прихильникам галицької ідентичності треба визначитись із союзниками та пріоритетами.

Оманливо можуть видаватися союзниками дуже різні сили, зокрема, Російська Федерація, яка може запропонувати руку підтримки галичанам для того, щоб послабити, наприклад, Україну. Варіанти і сценарії можуть бути різноманітними, до них треба бути готовими.

Історичного минулого у галичан достатньо для того, щоб мати окрему історичну ідентичність, але його недостатньо для окремої національної ідентичності.

Продовження