Василь Семен – депутат Львівської обласної ради, заступник голови з ідеологічної роботи Львівської обласної організації партії ВО „Батьківщина”, головний редактор газети „Наша Батьківщина”.

Василь Семен народився в селі Оброшино Пустомитівського району Львівської області у 1949 році. В метриці датою народження записано 1 лютого, хоча народився він 28 січня. Батьки назвали сина Михайлом, на честь дядька – вояка УПА, який загинув у 18 років. Коли Семен мав йти до школи і його мати прийшла в ЗАГС забирати документи про народження, то побачила, що й ім’я синові записали не те, яке дали йому при хрещенні.

В церкві я був хрещений за всіма звичаями і названий Михайлом. Але документів тоді на новонароджених відразу не видавали. І вже коли я мав іти до школи, виявилося, що є метрика не на Михайла, а на Василя. Мамі тоді сказали: „Забирай, бо взагалі нічого не отримаєш”. Мої рідні підозрювали, що це було зроблено спеціально, що комуністична система старалася стерти з людської пам’яті навіть спогад про наших героїв”.

Семен ріс у національно-свідомій селянській родині, де дітей виховували в патріотичному дусі. З дитинства вони зі старшим братом слухали розповіді батька про те, як він з товаришами партизанив у лісі, за що й був висланий тодішньою владою в Сибір. За Урал були заслані дід і баба Василя Семена, які так і не повернулися на Батьківщину.

Василь Семен згадує, що патріотичний дух серед молодого покоління оброшинців у післявоєнні роки був надзвичайно сильним.

Коли загинув зраджений своїми ж оброшинцями мій дядько Михайло, молодий оброшинець Володимир Палюшок знайшов десь пістолет, пішов до того, хто продав дядька і увечері через вікно вистрілив в нього. Звичайно, не вцілив. А на заслання потрапив. Повернувся вже сивим...

Вихований на національно-патріотичних традиціях старший брат Василя Семена Тарас свого часу відмовився вступати в комсомол.

Тоді поступати в комсомол вважалося зрадою. Їх з товаришами зачинили в класі, примушували написати заяви на вступ в комсомол, а вони не писали.

Коли Василь Семен був у 8-му класі, він також відмовився вступати в комсомол. За це йому з поведінки поставили „четвірку”.

А це тоді була жахлива оцінка. Коли я після оброшинської 8-річки хотів продовжити навчання у львівській школі, мене не хотіли брати ні у 55-у на Привокзальній, ні в 1-у школу. А через те, що я ще й організовував в Оброшино вертепи, у характеристиці було написано, що поведінка „4” - „за участь у релігійних обрядах”. Мене прийняли тільки у 87-у школу. Правда, спитали, чи я не сектант”.

В дитинстві Семен хотів бути письменником. У школі йому легко давалися гуманітарні предмети: мова, література, історія. Будучи 10-річним хлопчаком, він вже пробував творити.

Казки і вірші я писав десь з 4-5 класу і посилав в Пустомитівську районну газету „За соціалістичну перебудову”. Дещо вони друкували. А здебільшого відписували мені, так як і я пізніше, коли був вже журналістом: „Дякуємо, ти дуже гарно пишеш, але краще розкажи про те, що відбувається у вашому селі, у школі...

Василь Семен з вдячністю згадує завуча львівської СШ №87 Миколу Йосиповича Зібровського, який викладав українську літературу і знаходив способи зацікавити своїх учнів цим предметом.

Можливо, Микола Йосипович перший дав мені поштовх до журналістики. Він примушував нас багато читати і писати. Свої враження про прочитані книжки, і не тільки зі шкільної програми, ми записували в спеціальні зошити. Це були, напевно, мої перші навики в журналістиці.

Коли Семен був у 9 класі, серед учнів було оголошено конкурс до річниці утворення СРСР. Учасники конкурсу мали написати твір про героїчний вчинок радянської людини. Василь Семен написав твір, за який отримав першу премію.

Я написав тоді розповідь про батька свого товариша, якого вбили, як тоді казали, бандерівці, хоча це була, швидше за все, кадебістська провокація. Згодом я довідався, що батько мого товариша воював у складі дивізії „Галичина”. Правда, в творі я описував не стільки той історичний аспект, як почуття близьких родичів вбитого і велику втрату. За цей твір я отримав першу премію – річну передплату на журнал „Журналіст”, що теж, напевно, визначило моє журналістське майбутнє. Однак, я усвідомлюю, що так мені тодішня політична система заплатила за фальш. І сприйму докір за те, що моє єство тоді не підказало дороги, якою пройшов Василь Стус... Розповідаючи про цей епізод зі свого життя, хочу наголосити на тому, як складно було моєму поколінню зберегти імунітет до більшовицької пропаганди і не бути дезорієнтованим. Тяжко було тоді творчим людям, які хотіли себе реалізувати...”

У ті часи, щоб поступити на факультет журналістики, треба було мати друковані твори і 2 роки трудового стажу. Не маючи такого стажу, Василь Семен вирішив поступати на українську філологію, а пізніше перевестися на журналістику. На філологію поступити йому не вдалося, і наступного року Семен вже пробував поступити на журналістику. Проте, знову не поступив і пішов служити в армію.

Служити Василеві Семенові довелося у військовій частині, яку в 1968 році кинули „на приборкання контрреволюції” в Чехословаччині. Артилерійські війська, в яких Семен служив розвідником, дислокувалися в Татрах. Виконуючи бойові завдання, солдатам доводилося по три доби сидіти в окопах в горах. Василь Семен згадує, як непривітно зустріли їх місцеві мешканці.

Спочатку чехи кидали каміння у нашу артилерійську колону, писали на стінах великими літерами – „каждый чех – музыкант, каждый русский – окупант”. Вже пізніше вони просто підходили до нас і питали, для чого ми прийшли на їхню землю. Говорили, що у них немає контрреволюції, просто вони хочуть, щоб відбулися демократичні перетворення. Вони хотіли жити по-своєму, а ми, фактично, примушували їх жити так, як хотіла совєтська жандармерія комуністичного СРСР. Знову ж таки, зараз зрозуміло, що у чужій країні не можна наводити свої порядки. А тоді була навіть злість на чехів, бо ми вважали, що вони нам створюють проблеми. Нам доводилося сидіти в окопах, в Татрах, які ми назвали Чеським Сибіром, по три доби. Ти там викопав НП, поставив свою розвідницьку оптичну апаратуру, сам заліз і сидиш. Ноги наскрізь промокали. Ну ми і злилися на чехів. Це згодом вже усвідомив що й до чого...

На той час Василь Семен вже остаточно вирішив, що буде журналістом. Під час служби в армії він дописував в газету Центральної групи військ. „Писав про все, що мене в даний момент хвилювало”, - згадує Семен.

Після демобілізації Василь Семен знову пробує поступити на журналістику. У 1970 році іспити на заочне відділення відбувалися значно раніше ніж на стаціонар, і Семен, який вже двічі провалювався на іспитах, вирішив спочатку поступати на заочне відділення, щоб у випадку чергового провалу спробувати поступити на стаціонар. Але коли вдалося поступити на заочне, то на стаціонар вже не ризикував.

Ставши студентом факультету журналістики, Василь Семен почав шукати роботу. Влаштуватися в редакцію газети у ті часи було непросто. На Львівщині виходили три видання обласного підпорядкування - „Ленінська молодь”, „Вільна Україна” і „Львовская правда”, і кожен район мав своє друковане видання. Василь Семен дізнався, що є вакансія у сколівській районній газеті „Радянська Верховина”. Крім нього на посаду кореспондента було ще двоє претендентів, та обставини склалися так, що на роботу прийняли саме його. Так Семен став кореспондентом „Радянської Верховини”. Через кілька місяців він уже був літпрацівником, а потім і старшим літпрацівником.

Після року роботи у сколівській районці Василь Семен повернувся до Львова разом зі студентами-першокурсниками, які проходили у нього практику. І перевівся все-таки на стаціонар.

На 4 курсі студент Семен потрапив на практику у молодіжну газету „Ленінська молодь”. Був серпень - період відпусток і жнив. В редакції бракувало людей і Семена призначили відповідальним за жнива. Роботи було багато, але він справився.

Що значить провести жнива? Треба було писати про соціалістичні змагання, змагання комсомольсько-молодіжних екіпажів, хто більше намолотить, різні розповіді про учасників змагань, щоденник тих змагань і т.п. Я справився з цим завданням і редактор сказав, що мене готові взяти в штат газети”.

Потрапити студентові в обласну газету вважалося тоді щастям і Семен, звичайно ж, відразу погодився.

Редактором „Ленінської молоді” був тоді чудовий журналіст, добрий чоловік, який охоче допомагав молодим – Володимир Руденко. Саме завдяки йому я, четвертокурсник, за рік до закінчення університету став штатним працівником обласної газети. Мене взяли на стажерський оклад у 80 карбованців. Так я став найбагатшим на той час студентом. Бо яка тоді була система: 40 карбованців авансу, 40 карбованців зарплати і 40 карбованців гонорару щодва тижні платили. 160 карбованців плюс 47 карбованців стипендії. Я мав понад 200 карбованців щомісяця. Потім, будучи вже керівником середньої ланки - заввідділом, я отримував всього 130 карбованців”.

ІІ.

Василь Семен – журналіст з понад 30-річним стажем роботи у ЗМІ. Як каже Семен, він все життя хотів займатися тільки журналістикою, і при цьому не претендував на керівні посади, а просто хотів мати змогу писати те, що думає.

Здобувши перші навики практичної журналістики у „Радянській Верховині”, у „Ленінській молоді” Семен уже відшліфовував свій стиль.

„Ленінська молодь” була молодіжною газетою, через яку пройшли, гадаю усі львівські, і не тільки львівські, письменники. Бо в партійних „Вільній Україні” і „Львовской правде” площа була забита всякими виступами на партійних пленумах і т.п. А ми мали можливість писати нариси, публікували уривки з повістей письменників.”

У 80-х роках, коли почалися процеси національного відродження, на сторінках „Ленінської молоді” з’явилися перші репортажі з мітингів, на яких відбувалися сутички з міліцією, радикальні антикомуністичні виступи Чорновола. У 1989 році трудовий колектив виступив з ініціативою перейменувати „Ленінську молодь” на „Молоду Галичину”. Після триденного протистояння з обкомом, журналісти, зрештою, добилися свого.

Редактором тоді був Михайло Батіг, який став редактором зразу після закінчення університету. Він боявся, переживав, але ми відстояли газету. Того ніхто ніде не фіксує, але це була, напевно, перша перемога журналістів в Україні, перший виступ за свої права”.

Василь Семен був серед тих, хто у 1990 році створив першу національну газету „За вільну Україну”, головним редактором якої став Василь Базів.

Саме працюючи у ЗВУ, Семен став відомим широкому колу читачів. Хоча він писав на різні теми, але найбільше читачі запам’ятали його як автора рубрики „Будьте здорові!”. Після публікації в газеті матеріалу дівчини-практикантки про бабусю, яка збирала трави і лікувала ними, в редакцію почали надходити безліч рецептів. Тираж ЗВУ був 500 тис. Семена завалили рецептами і він задумався, що з ними робити. Просто так їх друкувати було нецікаво. Тоді він придумав Клуб „Будьте здорові!” , який вів такий собі вигаданий персонаж - Пан Президент.

Пан Президент відповідав на усі ці листи в газету. Так створилася ціла система. Люди писали в газету запитання, інші їм відповідали, переписувалися між собою. Люди не вірили, що я журналіст, приїжджали з усієї країни, показували мені свої болячки. Одного разу прийшла жінка, яка мала підшивку усіх цих рецептів, але порвану. Тоді й з’явилася ідея видати книжку. Я, маючи набраний на комп’ютері текст, дещо скоротив, і вийшла книжка „Будьте здорові!”. Ця книжка мала несподіваний успіх. Це смішно, але правда.

Люди приходили, щоб купити книжку чи отримати її за передплату і стояли в черзі по четверо на сходинах з першого по третій поверх. Я видав десь 5 таких книжок, здається, по 20 тис. тиражем. За кілька місяців я зробив для редакції прибуток більший, ніж наша комерційна структура за 2 роки. А потім видавництво вирішило видати ще три мої книжки - брошурку про лікування раку „Перемогти рак”, другу „Діабет без коми і крапки” і третю „Болить серце”. Так я почав писати книжки. Хоча в дитинстві хотів стати письменником, ніколи не думав, що буду видавати такі книжки”.

На початку 90 –х Україна переживала хвилю національного піднесення. Українська діаспора сподівалася на відродження України як вільної і незалежної держави і не шкодувала на це власних грошей. Українці з-за кордону раді були фінансово допомогти газеті, яка сміливо висвітлювала заборонену історію України, писала про бандерівців і Січових стрільців.

Незважаючи на регулярні поїздки Базіва за кордон для налагодження контактів з українцями діаспори, газета не відчувала фінансової підтримки. А українці діаспори, які давали пожертви, почали ображатися, що їхні імена не згадуються в газеті, як такі, що дали на неї пожертву.

Наш редактор Базів їхав за кордон, йому там давали гроші, а він складав їх на свої рахунки. А коли приїжджав сюди, то говорив мені, що після виступів йому в кишені пхали шкарпетки.”

У 1993 році, коли Базів вирішив акціонувати газету, Василь Семен виступив проти, сказавши, що треба спочатку розібратися, куди поділися усі пожертви. На зборах трудового колективу його обрали керівником комісії, яка мала розглянути фінансові питання.

Ми копнули і побачили, куди гроші йшли. Тоді нас прийшло перевіряти КРУ, прокуратура відкрила кримінальну справу. Потім працівники газети висловили Базіву недовіру. Але наша, тоді вже демократична, влада його захистила, створивши під нього аналітичний центр у Львівській облдержадміністрації. Справу Базіва виокремили в окреме ведення. А два наших хлопці, головний бухгалтер і заступник редактора, попали під суд за розкрадання коштів в особливо великих розмірах. Зрозуміло, що ми, знаючи, хто насправді винен, відкликали усі документи, щоб захистити їх”.

У 1997 році гендиректор Львівської обласної державної телерадіокомпанії Володимир Кметик запропонував Василеві Семенові посаду свого першого заступника. Семен довго вагався, бо звик писати для газети і вважав себе журналістом-газетярем. Врешті, після роздумів він вирішив, що в газету завжди встигне повернутися, а спробувати себе на телебаченні все-таки варто.

На телебаченні Василь Семен пропрацював 6 років. За цей час змінилося три директори, кожний з яких старався набрати собі нову команду. Сьогодні Семен визнає, що йому на посаді першого заступника гендиректора ЛОТРК змінити щось на краще не особливо вдалося.

На ТБ працювати в той час було складно – через велике недофінансування бракувало коштів. Відверто кажучи, мені не вдалося там нічого цікавого створити. Справа в тому, що там працює дуже багато „метрів”, які насправді працюють по-старинці. На телебаченні був галузевий принцип програм: сільське господарство, промисловість, музика і т.п. І ці „метри” свої програми ліпили похапцем. Якщо я, наприклад, хотів зробити програму, то спочатку виїжджав на об’єкт, брав про нього матеріал, писав сценарій, тоді за сценарієм знімали матеріал, монтували його. А ці „метри” сценарій писали після того, як матеріал був змонтований, тільки для того, щоб дати мені на підпис.

Вони просто їхали з оператором, знімали голову колгоспу, пшеницю, комбайн і виходив такий сюжет: кореспондент говорить: „Ми на полі такого-то колгоспу, де йдуть жнива. На кожний гектар обмолочують стільки-то пшениці. Усе без втрат. А без втрат тому, що добре підготували техніку і т.д. От зараз ми запитаємо про це Івана Васильовича”. І Іван Васильович повторює все те, що сказав кореспондент. Все це змінити було, по суті, неможливо. Кожен з них, будучи „метром”, мав своїх людей у керівництві, які його захищали. Перспективну молодь блокували, не давали змоги прорватися на творчу посаду...

На думку Василя Семена, і сьогодні рейтинг Львівського телебачення дуже низький. Розуміючи, що телебачення має колосальні можливості, Семен не бачить способу, як змінити його на краще.

Коли наша політична сила добивається успіхів на виборах, мене запитують колишні колеги-телевізійники, чи повернуся до них. Я ловлю себе на думці, що не зроблю цього хоча б тому, що доведеться вживати невдячних заходів – міняти творчі кадри. А це ж живі люди, які люблять свою роботу, проте, з тих чи інших причин не можуть працювати по-новому .”

Сьогодні заступник голови ЛОО ВО „Батьківщина” Василь Семен добровільно взяв на себе функцію видавати партійну газету. „Наша Батьківщина” - видання обласної організації партії, виходить з серпня 2005 року. ВО „Батьківщина”, до речі, не має всеукраїнської газети, а користується, час від часу, послугами „Вечерних вестей”.

Семен вважає, що газета партії необхідна. Він особисто написав Юлії Тимошенко листа, в якому намагався переконати її в цьому. За його словами, добитися від центрального апарату партії грошей на газету – справа марна. Тому він за кожної нагоди просить однопартійців підтримати газету фінансово. Йому вдалося забезпечити піврічну передплату і таким чином отримати мінімальну суму для того, щоб невеликим колективом видавати тижневик.

Гроші діставали як могли. Зараз провели передплату і у нас є 3 тис. передплатників. Як заступник голови, на усіх нарадах я прошу людей передплачувати. Я знаю, що таке користуватися послугами інших видань, скільки за це треба платити. Я говорив з бізнесменами, просив забезпечити передплату в своїх колективах, допомогти матеріально. І мені це вдалося. Якби кожна районна, міська організація передплатила всього 100 примірників, то редакція могла би працювати, не думаючи про матеріальну сторону”.

Для Василя Семена журналістика – це спосіб життя. Наразі йому вдається поєднувати свою партійну і журналістську діяльність без особливої шкоди для останньої.

Як кожен журналіст, я маю потребу сумніватися, критикувати, оцінювати рішення партійних органів. Але я є членом партії. Є статут партії, є правила гри, і якщо ти граєш у ці ігри, то мусиш виконувати рішення партії. Але я залишаюся журналістом. Мені дали повну свободу в газеті. Цензор сидить тільки в мені. Я писав і пишу матеріали про недоліки, в тому числі, обласного керівництва. І на мене ображалися. Можливо, це недобре як для керівника партії, який повинен бути дипломатичним, з кожного ворога робити собі друга. Але в мені сидить така журналістська жилка, коли хочеш якоїсь сенсації, гостроти. І це заносить.

ІІІ.

Василь Семен стверджує, що ніколи й не думав ставати членом будь-якої партії. Відмовившись у школі вступити в комсомол, він став членом ВЛКСМ, коли пішов служити в армію (на призовних пунктах тоді приймали в комсомол автоматично).

Вже працюючи журналістом у „Ленінській молоді” Семен зрозумів, що, не будучи членом КПРС, він не зможе стати власкором ні республіканської, ні центральної газети, а, отже, не зможе рости як журналіст. Саме тоді в нього виникла потреба вступити в партію. Але Семенові з його біографією буржуазного націоналіста дорога в КПРС була закрита.

Ті, хто працював у „Ленінській молоді”, були кваліфікованими журналістами, але не були членами партії. Наприклад, я, зі своєю біографією, був завжди в.о. відділу. І якщо колись в комсомол я свідомо не вступав, то в партію просився, тому що це була, по суті, кар’єра. Якщо ви не вступали у партію, то вище кореспондента не піднімалися. В партійній газеті треба було бути членом партії. Тим більше, щоб стати власкором, скажімо, газети „Молодь України” чи якоїсь центральної газети. Я в ту ідеологію ніколи не вірив, але щоб спокійно займатися своєю справою, треба було бути членом партії.

Позапартійність Василя Семена і в роки незалежності завдавала шкоди його кар’єрі. Будучи кваліфікованим журналістом і принциповою людиною, він міг працювати з людьми, які цінували фаховість і порядність. Він завжди вважав, що справжній журналіст повинен бути об’єктивним і послідовним, і в жодному випадку не погоджуватися на роль флюгера. Така його позиція спричинила тривале протистояння з керівництвом Львівської обласної телерадіокомпанії.

У 2001 році головою Львівської облдержадміністрації було призначено Михайла Гладія. До влади на Львівщині прийшла Аграрна партія. Аграрії на усі керівні посади намагалися поставити своїх людей. Семен, який був тоді першим заступником гендиректора ЛТБ, не міг змиритися з засиллям АПУ на телебаченні, рейтинг якого, і без того невисокий, почав ще більше падати.

На роботу приймали далеких від телебачення, некваліфікованих людей, родичів генерального директора, партійців-аграріїв, а над справжніми фахівцями чинився адміністративний тиск”.

Ярослав Климович, тодішній гендиректор Львівського телебачення, запропонував Семенові звільнити посаду першого заступника.

А ми ж з ним з одного журналістського покоління: я працював у газетах, в він штампував передачі про сільське господарство. Климович сказав, що я не маю морального права працювати в новій команді. І порадив мені йти кореспондентом. Коли я не погодився, він звільнив мене за систематичне порушення трудової дисципліни. Це першого заступника, який життя віддав журналістиці...

Василь Семен звернувся за захистом до суду. Він з гіркотою згадує той час. Судова тяганина тривала два роки.

На суд був шалений тиск. Суддею була донька колишнього обласного лідера „Батьківщини” Ромовської, на яку шалено тиснуло начальство зверху. Я сам це бачив. Врешті, суд і Гладій дійшли консенсусу: на роботі мене поновили, але дві догани залишили. А як тільки я з’явився на роботу, мені вліпили третю догану. І знову суд. Хоч я мав усі документи, які підтверджували мою правоту, суд мене вже не поновив на роботі. Така наша третя влада…

Стати членом „Батьківщини” Василь Семен вирішив свідомо, хоча на той час мав можливість обирати. 

Прийшовши в „Батьківщину”, Семен хотів, насамперед, створити в партійній організації прес-центр. Однак, в партії вирішили, що Василь Семен може бути корисним на одній з керівних посад і в 2001 році він вже був заступником голови ЛМО ВО „Батьківщина”, а коли Івана Деньковича обрали головою обласної організації, Семена призначили на бюро заступником голови ЛОО.

У 2006 році за списком БЮТ Василь Семен був обраний депутатом Львівської обласної ради. Він не приховує певного розчарування роботою облради.

Я був дещо розчарований, коли побачив, що в голосуванні присутні особисті інтереси та амбіції. Мене розчаровує безпідставний піар. Багато депутатів, особливо ті, які є депутатами вже не першої каденції, хочуть піаритись: виходять на трибуну, щоб розказати про усім відомі речі. Так вони затягують час на сесіях і часто гальмують прийняття зрозумілих без особливих дебатів рішень”.

Сьогодні Василь Семен, виходячи з власного життєвого досвіду, радить молоді дбати про кар’єру замолоду. Він вважає, що членство в парті сприяє кар’єрному росту. Хоча не шкодує, що вступив в партію лише у 50 років, бо завжди був переконаний, що партійний журналіст звужує свою свободу до певної ідеології, а це перешкоджає творчості.

Одним з правильних кроків до політичної кар’єри є вступ в партію. Але в порядну партію. Такою я вважаю „Батьківщину”. І не лише я. Приїхавши якось до рідного Оброшина, я, при зустрічі з літнім односельчанином, сказав йому, що є членом партії Юлії Тимошенко. І почув: „Добре, Михайле. Це порядна партія.

 

Семен Василь Миколайович

Народився 1 лютого 1949 року в селі Оброшино Пустомитівського району Львівської області

1956-1964 – навчання в Оброшинській 8-річній школі
1964-1966 – навчання у Львівській СШ № 87
1966- 1968 - учень токаря, слухач підготовчих курсів у Отвівсткому держуніверситеті ім. І.Франка
1968-1970 – служба в армії (Чехословаччина)
1970-1976 - навчання у Львівському державному університеті ім. В.Франка, факультет журналістики
1970-1971 - редакція Сколівської районної газети „Радянська Верховина”, кореспондент, літпрацівник, старший літпрацівник
1975-1990 - редакція обласної газети „Ленінська молодь” (з 1989 - „Молода Галичина”), кореспондент, заввідділом
1990 - 1997 - редакція обласної газети „За вільну Україну”, редактор відділу
1997-2002 – перший заступник генерального директора Львівської обласної державної телерадіокомпанії.

3 2000 року – член партії ВО „Батьківщина”
З 2002 року - член бюро ЛОО ВО „Батьківщина”
З 2003 - заступник голови ЛОО ВО „Батьківщина”

З 2006 року - депутат Львівської обласної ради 5 демократичного скликання, член комісії приватизації і комунального майна облради

Одружений, має двох синів