8 січня 1935 року народився український поет і журналіст, шістдесятник Василь Симоненко. Його називають символом національного пробудження, витязем молодої української поезії. Він не дожив три тижні до свого 29-річчя.

Радянська цензура ганебно спотворювала окремі поезії Василя Симоненка, а десять з них узагалі було заборонено в Україні. Навіть передчасна смерть поета тривалий час була загадкою. «Доблесні» стражі порядку садистськими побоями прирекли його на мученицьке вмирання.

Народився Василь Симоненко в селі Біївці Лубенського району Полтавської області. Мати працювала в колгоспі з дня його заснування. Батько залишив сім’ю, коли Василеві не було й року. Потім почалася війна. Мати зі сином вистояли. 

Після закінчення школи зі золотою медаллю Василь Симоненко 1952 року вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Наприкінці 1956-го разом зі своїм однокурсником Буряченком приїхав до Черкас на переддипломну практику в газеті «Черкаська правда». Там їх офіційно зарахували до штату редакції. До Києва вони їздили тільки на екзамени та писати й захищати дипломні роботи.

1960 року в Києві під впливом хрущовської відлиги було створено Клуб творчої молоді. Вірили, що випробування, які випали на долю українського народу, закінчилися. У той час Василь працював заввідділу новоствореної газети «Молодь Черкащини». Він разом із художницею Аллою Горською обійшов десятки сіл, опитав сотні людей, виявив урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх злочинів. Він разом зі своїми друзями складає і відправляє до Київської міської ради меморандум із вимогою оприлюднити місце масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам’яті.

Ще 1955 року він написав такі рядки:

Не докорю нікому і ніколи,

Хіба на себе інколи позлюся,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюся.

Ще тоді Василь передчував свою долю. Улітку 1962 року до Василя в гості завітав земляк із рідного села. Василь провів його на вокзал, посадив у потяг, а потім пішов до вокзального буфету купити цигарок. Буфет був зачинений, хоча, за розкладом, було ще 15 хвилин роботи. Василь підняв крик. Буфетниця покликала міліцію. Василь показав їм своє редакційне посвідчення. Міліціонери заламали йому руки й потягли до вокзальної кімнати міліції. Ця історія, на думку друзів та знайомих Симоненка, стала лише формальним приводом для його затримання. Тієї ночі він опинився в міліції аж у містечку Сміла, що за 30 км від Черкас. Через два дні його визволили колеги з редакції. Вони побачили його всього синього від побоїв. Відтоді життя переламалося. Хвороба почала його мучити. Хтось казав, що в нього хворі нирки, хтось казав, що Симоненко вмирає від міліцейських побоїв. Він лікувався в номенклатурній обласній лікарні.

Помер Василь Симоненко 14 грудня 1963 року. Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка 1995-го.

Навколо причин його смерті ходило чимало чуток. Пізніше один із друзів згадував, що після звістки про затримання Симоненка по нього дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось, подивіться…

Ми жахнулись: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. […] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилося повідомлення про рак.

З поезії Василя Симоненка:

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті що не палають, не горять!

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю…

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Ти знаєш, що ти людина.
Ти знаєш про те чи ні.
Усмішка твоя – єдина.
Мука твоя – єдина.
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди ­
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба.
Кохати спішити треба.
Гляди ж не проспи.

Бо ти на землі – людина.
І хочеш того чи ні
Усмішка твоя єдина.
Мука твоя ­– єдина.
Очі твої – одні.

Підготувала Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»