У часи Австрійської, відтак Австро-Угорської монархії, Галичина вважалася складовою частиною цієї держави, а Українська Церква – однією з митрополій нарівні з латинськими. Титул «Львівський архієпископ» був почесним, без влади над Перемишльським (1692) та Станіславівським (1885) єпископами. Натомість Галицькі владики вважали Львівське, Перемишльське та Станіславівське єпископства «Галицькою церковною провінцією», очоленою Галицьким митрополитом.

Безперечно, що у 60-тих роках XX ст. чинне політичне та релігійно-церковне середовище зазнали корінних змін. Галичина, як і інші західноукраїнські землі, входили до України, яка перебувала у складі СРСР. Греко-Католицька Церква тут, починаючи із 1946 р., вимушено пішла у підпілля. Одночасно у світі замешкувало чимало українців, які  визнавали себе греко-католиками, мали ієрархів, духовенство, навчальні духовні заклади, інші церковні та чернечі, а також світські структури. Зокрема, греко-католицькі єпископи української діаспори творили єпископську конференцію, вибираючи собі голову – одного з чинних митрополитів Канади чи США. Відтепер Верховний архієпископ-рівнопатріарх став їхнім канонічним главою, оскільки УГКЦ в Україні та діаспорі ставала канонічно об’єднаною на чолі із Києво-Галицьким Верховним архієпископом-рівнопатріархом.

Унаслідок цієї нової найвищої гідності, Блаженніший Йосиф, одинокий, що втішався ним тоді в цілому католицькому світі, мав права майже такі самі, як у Патріарха. У коментарі про цю подію «Osservatore Romano» (24 лютого 1964 р.) зазначив, що таке визнання було основане на Апостольській Конституції «Годиться Римському Архиєреєві» (1596) та на Буллі Пія VII “В управі Вселенської Церкви» (1807). На підставі цих канонічних актів Папи признавали Митрополитові право затверджувати, призначати й посвячувати авторитетом та в ім’я Апостольського Престолу, вибраних або найменованих єпископів, а також заміщувати вакантні єпископські осідки без дозволу Святої Столиці. Маючи визнану владу Верховного Архієпископа, Блаженніший почав скликати і очолювати майже кожні два роки Синоди українських владик у діаспорі.

25 січня 1965 р. «Osservatore Romano» зазначив, що папа Павло VI  піднесе до кардинальської гідності на Консисторії 22 лютого, 27 нових кандидатів, між якими і митрополита Сліпого. З тої нагоди кардинал Теста сказав Блаженнішому: «Але ж Ви були кардиналом “in pectore”  вже від 28 березня 1960 року».

25 лютого м. р. папа Павло VI вручив новим кардиналам відзнаки, а після обіду зустрівся з українськими католиками. Тут Святіший Отець підкреслив: «Ви можете зрозуміти добре, яка велика наша радість з тої зустрічі. Можемо так ось доповнити тогоранішне релігійне торжество, висловлюючи деякі думки, звернені на окремий спосіб до одного з кардиналів, якого ми нині приєднали до священної Колегії, тобто до вашого великого Митрополита Йосифа Сліпого. Стараючись зібрати в одно різні відрухи душі, скажемо передовсім, що це є почуття живого вдоволення могти віддати честь кардиналові Сліпому і в його особі цілому українському народові. Він мав… нагоду зустріти й пізнати преподобного митрополита Андрея (Шептицького) і зрозуміти дещо з життя, історії і стремлінь українського народу, який має тому причини бути особливо улюбленим у його серці.

Тепер хотів Він це публічно засвідчити, що відноситься до вашого Кардинала Митрополита задля заслуг, які Церква береже мов свій скарб і що вже вписала в свою найкращу історію: терпіння, ісповідництво, героїчність, вірність, яку світлий Владика виказав за Христову віру… Знаємо наскільки ви є стійкі берегти ваші традиції, ваш обряд, вашу мову, вашу культуру. Це заслуговує на особливе признання перед Церквою і світом; от чому відзначено пурпурою цього, який може вас добре репрезентувати, дальше вести по вашім шляху, освячувати і благословити.

Нашою першою думкою, отже, є це, щоб віддати честь вашому імені і вашій українській католицькій спільноті…. Чули ми щойно як Владика Кардинал згадав велику правду: «Ubi concordia, ibi victoria» («Де згода, там перемога»). От що ми хочемо дати вам за орієнтаційну точку: родинну зв’язь; вказати вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між вами центр, до якого ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і з братньою любов’ю… Якщо будете в згоді, будете проживати; якщо будете в згоді, будете добрими; якщо будете в згоді, будете сповнювати євангельські чесноти, передовсім любов; якщо будете в згоді, знайдете сили для виповнення жертв, яких вимагатиме видержливість у вашім імені і вашій історії.

Будьте з’єднані: любіться, віддайте вашому Кардиналові Митрополиту щиру пошану синівської любови і люб’язної відданості, а побачите скільки проблем упроститься і стануть плідними та надзвичайні святі діла. Ось тоді вибухне з серця ще одне переконання, якраз на затвердження наміру, що спонукав Папу піднести Блаженнішого Сліпого до гідності Кардинала: дати українському народові надію». (Цит. за: “о. д-р Іван Хома. Йосиф Сліпий. Отець та ісповідник Української мученицької Церкви”. (–Рим, 1992). Пісня в честь Євхаристійного Ісуса “Пливи світами” завершила незабутню аудієнцію.5 лютого 1980 р. папа Іван Павло II повідомив кардинала Сліпого, що він як Верховний Архієпископ може, за благословенням Святішого Отця, скликати Синоди, чи для вирішення справ, чи покликання кандидатів на єпископів, щоб забезпечити постійну канонічну ієрархію Українській Греко-Католицькій Церкві.

З цього приводу нагадаю слова Папи від 17 січня 1988 р., в яких йшлося про майбутнє святкування тисячоліття Хрещення Руси-України: «Там, в Україні, є католики не тільки латинського обряду, але і східнього обряду, візантійського. Вони належать передовсім до Українського народу, їм же відповідає Українська Католицька Церква, що має свою ієрархію на Заході. В Римі, в дійсності, є Верховний Архієпископ, що в церковному праві відповідає Патріархові».
                                                                                       

Підготувала Оксана Боруцька,
магістр історії