Духівника прихистили львівські монахи-редемптористи. Щодня донецький священик веде службу у львівському храмі Миколая Чернецького. А в підвалі, який переобладнаний під лекційний зал, веде світські бесіди з переселенцями.

Серед тем розмов – як вирішення проблем з житлом та працевлаштуванням, так і допомога близьким, що залишились на окупованих територіях. Кульбака вже зареєстрував громадську організацію «Спільнота біженців з Донецька та Сходу України».

У Львові є ще одна зареєстрована організація переселенців з Донбасу – «Схід і Захід разом». «Вони приходили сюди, але їх налякало, що я священик, значить тут якісь церковні зустрічі», – з посмішкою розказує «Вголосу» отець. 

Перший захід «Спільноти» уже відбувся. Переселенці організували власний  вертеп. «Ми хотіли здолати стереотипи, що на Донбасі нічого українського немає. Але наша головна мета – це  віддячити львів’янам за те, що відкрили нам свої серця, а дехто і свої домівки», –  каже Кульбака.

Проте подякувати вдалося дуже обмеженому колу. Переселенці попри тривалу підготовку і репетиції, а також спеціально написаний професійний сценарій, крім колядувань в монастирі, мали лиш два виступи в одному й тому самому спальному районі перед нечисленною публікою.

Тихон Кульбака пояснив, що в район вулиці Володимира Великого їх скерували в Львівській міській раді. Туди священик і голова новоутвореної громадської організації звернувся за сприянням, зокрема і просив надати майданчики для виступів.

Проте самі переселенці своїм дебютом задоволені. Для них, це не лише новий досвід, але і велика потреба урізноманітнити свої будні, які часто псують новини з рідних міст. То ж кожну репетицію чекали з нетерпінням. «Нам було важливо мати якусь спільну справу», – каже о. Тихон.

«Я часто в депресії. На свята у нас друзі гостювали, як тільки поїхали, знову сумно стало», – ділиться з «Вголосом» 37-річний Роман з помітною сивиною у волоссі.

Він з дружиною і трьома дітьми залишили в Донецьку нову квартиру, в якій щойно зробили ремонт. «У нас там був бізнес, якраз тільки вийшли на прибуток, але довелося все продати», – каже Роман, який грав у вертепі роль слуги Ірода – в чорній масці та з георгіївською стрічкою на лацкані.

Його 13-річна дочка та 12-річний син отримали роль Янгола та Пастуха. «Я знала і раніше, що таке вертеп. Я багато читаю і про вертепи раніше читала, але грати в них не доводилось», – розповідає дочка Романа Олександра, тепер уже львівська школярка.

Один з двох Пастушків – 19 річний Микита – один з не багатьох, хто раніше брав участь у вертепах. Зокрема, їх ставила греко-католицька громада Донецька.

А от в своїй донецькій школі Микита про вертеп нічого не чув. Більше того, там взагалі до українських традицій ставились вороже.

«Ще коли я був у восьмому класі, нам вчитель географії розказував, що Донбас – це автономна республіка», – шокує тепер уже львів’янин Микита.

«Ми з дитинства співали українські пісні, і ніхто в нас в кокошниках не ходив, як тут, можливо думають!», – емоційно каже Наталія, учасниця вертепного хору. «Але нас  штучно роз’єднували. Усі 250 років готували до того, що Донбас –  це не територія України. Директори донецьких шкіл доносили вчителям, а вчителі вже дітям, що Україна –  це щось окреме. А хто призначав тих директорів? Донецька влада, яка навіть влада, а так – слуги донецьких олігархів. І що, хтось був з директорів покараний!?» – обурюється Наталія.

Жінка залишила в Донецьку бізнес, а зараз не може знайти роботу у Львові. Каже – пропонують роботу прибиральниці в готелі за півтори тисячі, а на оренду треба мінімум дві тисяч і в місяць. «І ріелтори навіть не хочуть знижки робити, вимагають 100% комісійних. Наразі живемо на заощадженнях, з якими приїхали з Донецька», – каже жінка.

Їхати в райцентр області, де оренда житла нижча, чи в село, Наталія не хоче. Адже син поступив у «Львівську політехніку».

«В райцентрах роботи немає, люди звідти їздять на роботу до Львова. От нам кажуть – їдьте в село. Там люди віддають переселенцям закинуті хати. Але нас багато приїхало з мегаполіса, ми ніколи не жили в селі. До села треба бути призвичаєним, заводити своє господарство, щоб вижити. Тай, щоб ті хати привести до ладу, треба вкладати гроші. Тому простіше орендувати таки житло у Львові», – пояснює наразі безробітна Наталія.

Одну з головних ролей вертепу Ірода, або ж Путіна в сучасній варіації, зіграв відомий донецький письменник Дмитро Білий. Він з сім’єю наразі мешкає у друзів, а на роботу влаштувався в львівську бібліотеку.

Саме Дмитро написав сценарій вертепу для земляків. Каже – за основу взяв вертеп, який разом з однодумцями поставив в Донецьку далекого 1990-го року. Тоді в нього краплини сумніву не було, що Донецьк поступово українізується.

«У нас було історико-етнографічне товариство «Курінь». Ми мали тоді тісні зв’язки з львівським «Товариством Лева», які до нас приїжджали, і так ми познайомилися з культурою вертепів», – розповідає Дмитро.

До української незалежності про вертепи на Донбасі майже не чули. «Культури вертепів у нас не було. Були лише колядники. Я народився за два кілометри від Донецька, на свята ми ходили  колядувати і щедрували. А вчителі в той час на нас рейди влаштовували,  потім на піонерській лінійці гнобили», – пригадує  Кульбака.

Вертеп і за незалежної України не одразу прижився на Донбасі – далі церковних громад не виходив. Але, починаючи з кінця 2000-х, в Донецьку навіть започаткували фестиваль вертепів.

«Нормально люди сприймали, молодь ходила колядувати навіть по квартирах. Процес інтеграції в український культурний простір поступово таки відбувався», – переконує о. Тихон.

Каже, що як греко-католицький священик ніколи не відчував дискомфорту чи нетерпимості до себе на російськомовному і православному Донбасі. Але вже в полоні так званої «Русской православной армии» відчув нелюдську ненависть до себе і до всього українського.

«Якби я не був християнином, я б не міг пояснити, звідки ця ненависть взялася. Вона дійсно нелюдська. Хоча ще два місяці тому ми ходили одним містом і не хотіли один одного вбивати. В полоні мені казали, чого я приїхав сюди зі Львова. Коли я відповідав, що всі мої предки з Донбасу, це їх ще більше злило, мовляв, я зрадник», – оповідає о. Тихон.

На прифронтовій території залишився жити його рідний брат. Він регулярно дивиться ворожі телеканали, доступу до українських немає.

«Брат – єдина моя рідна людина. Каже, що якби не знав мене, то повірив би у те, що там кажуть. Ми програли повністю інформаційну війну за Україну, і далі програємо. Ми нічого не робимо і це жахливо» – резюмує причини втечі до далекого Львова тисяч мешканців Донбасу Тихон Кульбака.

Мар’яна П’єцух, «Вголос»