19 вересня Віктору Єрофєєву – 60. Після виходу його бестселера "Російська красуня" за письменником міцно закріпилась репутація "порнографа". Про природу наклеювання ярликів, дитинство у Західній Європі та стан сучасної російської літератури в інтерв'ю з Віктором Єрофєєвим.

Ваш батько пожертвував кар'єрою великого радянського чиновника і дипломата, щоб дати вам можливість займатись літературою...

Так. Це був 1979 рік, мій тато був послом Радянського Союзу в Австрії. Я придумав концепцію альманаху "Метрополь", і разом з Василем Павловичем Аксьоновим ми її втілили в життя. Це був скандал. Нас звинуватили в тому, що ми – початок нової Чехословаччини, маючи на увазі Празьку весну.

І перший удар був нанесений, природньо, по слабкій ланці – це були ми з татом. Тата викликали в Москву і сказали, що якщо Віктор не напише покаянного листа та не піде з цієї банди, то він, батько, може забути про свою кар'єру. А якщо напише, то все буде в добре.

Батько сорок днів був у Москві, отримував посольську зарплату та їздив різними організаціями – КДБ, Союз письменників, секретаріат ЦК. Через сорок днів він прийняв рішення, що жодних листів я писати не повинен. Сказав: "У нашій родині вже є один труп – це я. Якщо ти напишеш такий лист, будуть два трупи".

Чому він так вчинив? Адже він на той момент був досвідченою людиною, а ви – юнак, з якого ще невідомо було, що буде.

Я думаю, саме тому, що на той момент він був вже досвідченим, розумним та виключно талановитим дипломатом. Він зрозумів, що навіть, якщо я підпишу цей лист, всеодно його під тим або іншим соусом з Відня заберуть. Якщо не відразу, то трохи пізніше. Він розумів, що син брав участь у такій акції, яку не зможуть вибачити. Це перше.

А друге – він чудово розумів, що якщо в нашій родині відбудеться розрив: я не буду писати лист, його звільнять, то тоді, це буде кінець всього нашого життя. Головна його риса – слава богу, він живий, тому кажу в теперішньому часі – це порядність. Він вибрав сімейні цінності та відкинув державну службу. Саме тому я написав книгу "Хороший Сталін", яка присвячена татові.

А як вас виховували? Адже, з одного боку, дипломат повинен бути людиною ідеологічно витриманою, з іншого боку – життя в Західній Європі не могло не позначитись на характері думок...

Коли я приїхав у Францію, мені було 8 років, а коли виїхав – майже 12. І ці роки для мене виявились життєстверджуючими. Я зрозумів, що таке Франція, Париж, їх культура. Хоча я жив у посольстві і бачив Францію тільки краєчком ока, ми все ж об'їздили країну.

Варто сказати, що батьки, хоча вони й були радянськими людьми, відрізнялись крайньою ліберальністю. Вони мене навчили бачити живопис, імпресіоністів, читати книги. Показали мені світ. Вивели з мене вільну людину. До речі, в "Хорошому Сталіні" я пишу про те, що, можливо, я – найвільніша людина в Росії. Тим більше, що конкуренція невелика.

Але кажуть, "жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можливо"...

Це сказав Ленін. Я думаю, що можливо. І багато хто, були тому прикладом. Єдине, що суспільство мстить тим, хто вільний від нього.

Вам суспільство мстить?

Тепер, звичайно, менше, хоча те, що я писав, звичайно, викликало роздратування істеблішменту. Тих, кого ми називаємо "правлячий клас".

Коли ви публікували есе про маркіза де Сада в "Питаннях літератури", ви не могли не розуміти, що цим самим епатуєте публіку?

Це був 1973 рік, я був хлопчиком-аспірантом і написав цей текст не заради епатажу – це було філософське дослідження. Так, був скандал, але я ж писав не для скандалу – я просто хотів відкрити дуже непростого великого філософа, якого в нас зовсім не знали. Це була перша велика робота про маркіза де Сада в Росії. Порнографія і еротизм тут ні до чого. Маркіз де Сад був запаленим апендиксом французького Просвітництва. Він вказав на слабкості Просвітництва, і мене це дуже інтригувало.

Після виходу "Російської красуні" на вас наклеїли ярлик порнографа. Як ви до цього ставитесь?

Щодо цього є історія. Дійсно, була маса рецензій в Росії, у яких мене називали порнографом. В цей ж час "Російська красуня" була переведена на безліч мов. У Голандії вона стала бестселером. Я приїхав у Голландію, де мене водили по вулицях, як слона. Я підписував книжки. До мене підійшла дівчина років двадцяти і сказала: "Пане Єрофєєв, мені сподобалась ваша книга, але чому в ній немає сексу?".

Так що в кожної культури свої уявлення про порнографію та секс. І цей урок молодої голандки був дуже для мене важливим. Так що, жодної порнографії тут немає – просто країна наша не була готова до сприйняття того, до чого готова та ж Голандія. Епатажні речі – проблема не письменника, а суспільства.

Але ж ви жили не в Голландії і не могли не розуміти, який ефект зробить ваша книга.

Справа в тому, що я її написав ще в 1980-х, коли її не можна було навіть показувати в Росії. Письменник ж не пише для читача або для своїх колег – він пише просто тому, що йому потрібно щось виразити. Я, чесно кажучи, не думав: буде скандал – не буде скандалу...

Відомо, що працівники володимирської друкарні відмовилися набирати вашу "Російську красуню". Що ви їм сказали, після чого вони не тільки погодились випустити книгу, але й попросили у вас автограф?

Сказав, що справа тут не в скандалі, а в тому, що ця книга про російську дівчинку, яка з провінції приїжджає в Москву. Що ця дівчинка билася за життя так, що іноді з неї вилітали матюки, і вона, іноді, попадала в непристойні ситуації. І, ви знаєте, володимирці тоді зрозуміли, що це могло трапитись, повірили в життєвість цієї історії.

У статті "Поминки по радянській літературі" ви розділили радянську літературу на сільську, офіціозну та ліберальну. Тримаючи в голові вашу антологію молодих письменників "Час народжувати", що ви можете сказати про літературу сьогоднішнього дня?

Зараз мало що відбувається – російська література взяла паузу. Останній письменник зі світовим ім'ям з молодих – це Пєлєвін, якому вже добряче за сорок. Тут якась несподівана затримка. У нас багато гарних письменників, і вони в мене в програмі "Апокриф" з'являються, але письменник – це та людина, яка створює свій світ, і його світ з жодним іншим не переплутаєш. А наші детективщики – це не свій світ, наші гламурщики – теж не свій світ. Це тільки біганина за темою.

Коли їздиш по письменницьким тусовкам у світі, то розумієш, що в нас є письменники і ми не гірші, ніж Америка, Англія, Франція – традиційно літературні країни. Я можу назвати достатньо письменників зі світовими іменами, але їм вже багато років.

А ті хлопці, яких я опублікував в "Часі народжувати", – я їх охарактеризував як маленьких Монтенів, які вирішили описати не соціальну людину, а приватну – з її снами, з тим, що вона їсть, і так далі.

Тобто література, яка завжди була соціальною, пророчою, пішла в приватне життя, що мені є дуже близьким – це моя тема, починаючи з найбільш ранніх творів. Але вона не так виражена, як хотілося б. Ще не знайшовся юний геній, який би все це зобразив. Ну немає такого. Шкода.

www.izvestia.ru