Сиротами залишились п’ятеро дітей, вдовами – троє молодих жінок. Минув рік, винних не знайшли, проблему не вирішили, сміття подорожує країною, Львів тоне у непотребі, а про долю сімей, які через немічність і жадібність міської влади позбулися майбутнього, не думає ніхто, окрім них самих.

«Хлопці не мали ні води, ні їжі, ні обладнання. Їх просто кинули»

За 60 років існування сміттєзвалище у Грибовичах горіло неодноразово, однак щоразу усе завершувалось без катастрофічних наслідків. Займання 28 травня 2016 року видалося керівництву ЛКП «Збиранка», якому і підпорядкований полігон, звичною справою, що стандартно замнеться без особливого розголосу. Ніхто не сподівався, що ситуація набере обертів і спричинить трагедію. Мабуть, саме тому пожежників змусили гасити непотріб без жодного обладнання та провіанту.

«На полігоні був страшенний сморід. Там не можна було витримати й хвилини. Хлопці з ДСНС розповіли, що не мали навіть питної води. Аж коли сталася трагедія почали щось звозити, виділили техніку і людей. Воно й не дивно: з’їхалися ЗМІ, ситуація набула розголосу», - розповіла «Вголосу» дружина загиблого Андрія Вненкевича Анна.

Анна та Андрій Вненкевичі

«Там не було нічого, лише примітивні лопати. Тотальна показуха. Ті хлопці не могли самостійно нічого вдіяти. То ж не перший раз горіло. Їм не дали ні пиття, ні їжі, бо завжди обходилося й так», - згадує дружина Юрія Рудого Олеся.

Олеся та Юрій Руді

Оперативно загасити сміття не вдалося: ліквідували займання аж о 7.40 год 30 травня. Саме у той день рано-вранці пожежники Вненкевич, Рудий та Юнко отримали дзвінки від керівництва із вимогою негайно мчати до Грибович. Причину несподіваного поспіху ніхто пояснити не міг. 

 

«Ну куди пхаєтесь? Ви на роверах їздите! Треба мати багато бабла і круту машину, шоб кудись пхатися!»

 

«Останньої ночі він майже не спав. Допізна переписувався із Андрієм, обговорювали деталі майбутнього протесту. Десь о 6 ранку раптово зателефонували, змусили зірватися з ліжка. Швиденько почав збиратися і наостанок сказав: «Іринко, мені аж самому стало страшно. Не знаю, чим то закінчиться. Або повернусь без роботи, або взагалі з неї не прийду», - пригадує дружина Богдана Юнка Ірина.

Ірина та Богдан Юнки

Андрій Вненкевич та Богдан Юнко були активними членами незалежної профспілки «Бойкот пожежних України». До організації приєднувались рятувальники з багатьох областей, які вимагали впровадження реформ у ДСНС. Активісти домагалися забезпечення належних умов праці, підвищення платні і скасування рабовласницьких контрактів. Разом з тим, члени профспілки не погоджувались із систематичним, за їхніми словами, зловживанням керівництва та розкраданням коштів. 

Врешті-решт плани почали втілюватись у реальність. Незадовго до трагедії Вненкевич їздив до Польщі, де домовився про співпрацю із тамтешніми пожежниками. Також вдалося знайти спільну мову і з канадськими колегами. 

Цікаво, що 31 травня 2016 року рятувальники планували пікетувати Львівську обласну раду. 4 червня, усупереч залякуванням з боку керівництва, до протесту мали б долучитись пожежники із Запоріжжя, Чернігова, Полтави, Києва та Харкова. 

«На хлопців тиснули. Спершу керівництво хотіло тихцем усе врегулювати, однак профспілка не піддалася і почались залякування. На вихідних (28-29 травня) Вненкевич їздив до генерала, його там дуже пресували і вимагали скасування акції 31 травня. Андрій не погодився, за що йому пригрозили «відплатою». Начальство питало: «Ну куди пхаєтесь? Ви на роверах їздите! Треба мати багато бабла і круту машину, шоб кудись пхатися!». Хлопці ж з'ясовували, чому отримують настільки низькі зарплати, непридатний спецодяг та техніку. Вони почали переглядати документи і помітили махінації. Керівництву не подобалося, що профспілка іде всупереч системі, залучаючи все більше людей», - розповідає Ірина Юнко.

 

«Якщо генерал о 7 ранку вийде на пробіжку і побачить, що тут досі горить, – вам яйця повідкручує»
 

Нині, складаючи пазли до купи, сім'ї загиблих не виключають, що сміттєзвалище загорілося неспроста. 

«Здогадуємось, що треба було їх якось прибрати або покалічити, аби вгамувались. Звичайно, могла бути і недбалість, бо тоді хлопцям наказали добірним матом просто лити воду. «Якщо генерал о 7 ранку вийде на пробіжку і побачить, що тут досі горить, – вам яйця повідкручує», -  отакими мерзотними словами звернулись до наших чоловіків. Разом з тим, ніхто не контролював, скільки води може витримати та купа сміття і чи взагалі безпечно біля неї перебувати», - зазначає Ірина Юнко.

За півгодини до смерті Богдан востаннє зателефонував дружині, щоб сповістити: полігон уже майже безлюдний, лише  кільком рятувальникам наказали перевірити осередки займання і поскручувати пожежні рукави. Приблизно о 15:30 стався зсув. А вже за 10 хвилин керівництво вхопилося за телефони, щоб замовити труни для, імовірно, ще живих пожежників, які зникли під сміттєвою лавиною.

«За логікою, останніми покидати полігон мали б куликівські рятувальники, адже їм найближче. Однак, з якоїсь причини залишили саме наших чоловіків, а всі інші підрозділи повернули на місця. Начальство теж поїхало звідти, хоча мало б контролювати ситуацію до кінця. Кажуть, що Дороша (начальник Жовківського РВ ГУ ДСНС, - ред.) скерували на інше місце НС. Донині ніхто не знає, чому і куди він тоді поїхав. Хіба щось могло бути важливішим за Грибовичі?! Таке враження, що їх спеціально залишили, бо там мало щось трапитись. Їх покинули під височезною горою, де всі бачили, що є реальна загроза», - каже «Вголосу» Анна Вненкевич.

Про смерть рідних сім’ї дізналися випадково – за кілька годин від зовсім чужих людей. Як пояснили пізніше згорьованим жінкам, «розповідати було якось… незручно». Тіла трьох героїв вдалося розшукати аж наступного дня.

 

«Прийшли до Андрія Івановича, а він шокований. То треба було бачити, очі почали бігати, налякався…»

Провести загиблих героїв в останню путь вирішив і львівський міський голова Андрій Садовий. Градоначальник вважав за необхідне висловити сім’ям глибоке співчуття і побажати їм Божої помочі на майбутнє. Разом з тим, мер зобов’язався виділити постраждалим житло у Львові та дбати про майбутнє осиротілих дітей аж до самого повноліття. Андрієві Івановичу пощастило покинути домівки рятувальників цілим і неушкодженим, виштовхали його лише з одного будинку.

«З хати Садового вигнали, він не міг бути у тому місці, де лежав Юра. А як інакше? Не треба було забирати життя мого чоловіка і батька наших дітей. Зараз дочка вважає за тата фото на стіні. Вона не знає, що це людина. Для неї слово «тато» означає лише світлину», - розповідає Олеся Руда.

Минув місяць, а від солодких обіцянок градоначальника у Рудих, Юнків та Вненкевичів зостався хіба спогад – один на всіх. Молоді жінки добре розуміли, що мусять самотужки відстоювати своє, тому поїхали до міськради без запрошення.

«Хотіли поговорити саме зі Садовим, бо він нам так багато і яскраво обіцяв. Прийшли до Андрія Івановича, а він – в шоці. То треба було бачити, очі почали бігати, налякався. Він уявити не міг, що ми прийдемо. Думав, що через гордість забудемо і від усього відмовимось. Звернувся тоді до Слічної (заступник міського голови із гуманітарних питань, - ред.): «Де документи? Ви досі нічого не приготували? А я вам ще коли наказав!?» А та, бідолашна, дивиться, як баран на нові ворота. Зрозуміло було, що це лише тупа пародія. Він їм нічого не казав, бо планував спустити усе на гальмах», - розповідає Ірина Юнко.

На щастя, «концерт» зрушив справу із мертвого місця.

«Організували в ЛМР величезну нараду, поскликали всіх високих начальників, освітян, обіцяли помагати, дітей розвивати, всім забезпечувати і за все дбати. Гучно зобов’язувалися допомогти, наввипередки брали номери телефонів. Нині – ніхто не дзвонить, нікому не треба», - зазначає Олеся Руда.

«Відтоді ми щодватижні їздили до міськради, щоб нагадати про себе, щоб показати, що пам’ятаємо. Інакше – досі не мали б нічого. Ті квартири вже були розподілені поміж прокурорами – своїми людьми, потрібними», - пригадала Анна Вненкевич.

Наприкінці року сім’ї таки отримали у власність по обіцяному помешканню, також дітям призначили щомісячні стипендії. Однак, і тут чиновники не втратили свого: обіцявши виділити по квартирі для кожного із дітей (загалом 5), міська влада спромоглася надати лише 3 житлові площі.

Нині у справі Грибовицької трагедії триває судова справа. На лаві підсудних – троє посадовців ЛКП «Збиранка»: директор підприємства Богдан Горбаль, його заступник Борис Плашенко та директор полігону Олександр Куприч

Під час одного із засідань Горбаль розповів, що за кілька годин до зсуву привіз рятувальникам обід і повідомив їхнього керівника Ігоря Дороша про півметрову тріщину у горі сміття. Чому начальник не відкликав підлеглих, не попередив їх про загрозу і не вжив необхідних заходів – залишається загадкою.
Разом з тим, дружини загиблих рятувальників не перестають дивуватися реаліям українського судочинства.

«Стільки часу минуло, а вони не те що покарання визначити, навіть винного знайти не можуть. Ми їздимо на той суд щоразу, не пропускаємо жодного засідання. Звичайно, не хочемо бачити ані їхніх облич, ані чути тої неправди. Але їздимо, бо вони мусять відповісти за скоєне. І їздитимемо до кінця. Зараз судять посадовців «Збиранки», і що з того? Хіба в трагедії лише їхня вина? А ДСНСники, які мали слідкувати за ситуацією? А Садовий? ЛКП підпорядковане ЛМР, а голова ЛМР хто? Це його безпосередня відповідальність! Там розкрадалися немалі гроші, а от був би сміттєпереробний завод – «ліваку» поменшало б. Скільки організацій готові були інвестувати і розгрібати те все, а Садовий відмовляв. Чому? Бо йому вигідно було. Там до останнього сортували сміття, навіть коли ми приїхали на пошуки хлопців, на полігоні стояли мішки із перебраними відходами. Вони грілися на тому, не дбаючи ні про кого, тепер – нехай відповідають», - вважає Олеся Руда.

«Він 43-ом компаніям відмовив, бо йому невигідно було. Звичайно, там же щодоби відмивали страшні гроші. Того й Грибовичі впродовж тривалого часу мовчали, бо заробляли на сортуванні. Тепер пан мер то все списує на політику, на Порошенка, на конкуренцію…Скільки там той Порошенко сидить? Три роки, як війна почалась? Садовий 10! То що, Янукович мав тут вирішувати катастрофу, чи Ющенко? Він в нас господар і він мав втілювати те, що обіцяв впродовж стількох років. Анонсував тоді якийсь примарний саркофаг, а натомість тільки відмивав гроші. Він упав нижче плінтуса, Богом прикривається, а йому то не поможе. Він і сам знає, що саме через його недбалість забрали людські життя, бо довів до катастрофічної ситуації. ДСНС теж добряче винні, адже ж мали контролювати, чи просто брали гроші? Як на мене, та справа тягнутиметься довго, відкупляться, як завжди, чи й вже відкупились», - розповідає Ірина Юнко.

«Мій чоловік загинув на території ЛКП, яке належить ЛМР під час виконання обов’язків. Отож відповідати повинні усі три сторони, а поки псів зігнали хіба на «Збиранку», - обурюється Анна Вненкевич.

За останні 12 місяців жінки почали дивитися на життя по-іншому, багато пережили і ще більше муситимуть здолати. Однак тепер вони хочуть, щоб жертва чоловіків не була даремною. 

Анна Вненкевич: «Може, так мало бути. Завдяки хлопцям піднялася ота проблема сміття. Але чому нічого не змінюється? Невже вони позбулися життя просто так?»

Здавалося б, влада холерично намагається розв’язати проблему: шукають ділянки для сміттєсортувальних ліній, домовляються про кредити, укладають угоди. Між тим, звичайно, кричать, що «нас всі кинули» і «нас блокують». 21 квітня цього року таки сталося «диво»: ЛОР, ЛОДА, ЛМР та низка органів місцевого самоврядування підписали меморандум про співпрацю. На цьому сміттєві страждання міського голови мали б завершитись, бо нарешті знайшов можливість легально спихнути львівський непотріб подалі. Однак, як потім напишуть промерські медіа, «друзі пізнаються у смітті»

Міста області одне за одним почали відмовляти Львову у прийманні відходів. Не рятували тут ні плаксиві прохання, ні обіцяні золоті гори. В якийсь момент нахабність посадовців перейшла межу: непотребом вирішили ділитися із містом Рава-Руська, де нині живуть сім’ї загиблих Богдана Юнка та Юрія Рудого.

«Тепер вони вирішили звозити сміття до Рави-Руської. Сюди, щоб і діти нюхали те, від чого загинув їхній батько? Щоб ті всі запахи йшли на цвинтар, де вони лежать? Як вони взагалі сміють їхати сюди до Рави, як вони сміють цим людям щось пропонувати?» - обурюється Олеся Руда.

Після підписання згаданого меморандуму, у Раві організували громадські слухання за участю представників ЛМР і ЛОДА. На зборах містянам пропонували підтримати завезення львівського сміття на Равський полігон. Зрозуміла річ, що із майже 200 місцевих мешканців жоден не проголосував «за», один – «утримався», усі інші були «проти». Люди не дозволили знущатися над містом, його жителями і сім’ями загиблих героїв.

Анна Вненкевич: «Сталася трагедія, минув рік. Він не шукає вирішення, він шукає, як засрати всю країну. Для чого той Меморандум? Став завод – переробляй! Та ж ні, вирішив завалити тими «грибовичами» усю державу. Люди віддали життя! То схаменися, зроби щось! Невже біда нічому не навчила? От що йому заважає, він ще не наївся тих грошей? Йому мало? На швейцарських рахунках йому грошей мало?»

«Він возить сміття по області , по країні. І що? То вирішення проблеми? Він хоче в кожному районі організувати такі Грибовичі? Я дивуюся людям, які досі не збагнули його суті і політики. Їм, певно, вже нічого не поясниш. Та і не треба пояснювати, бо доки будуть такі люди, в нас триватиме той безлад в країні. Він – міський голова, і обраний не для того, щоб штани просиджувати. Він прекрасно знав, яка там ситуація, і до самого кінця наживався. Переконана, Садовий не виправиться і не визнає. Він в ті свої брехні сам і вірить, проблеми списує на політику. Та якби був невинний, білий і пухнастий, ніхто б йому нічого не пред’явив. Він боїться і знає, чого боїться. То його вина, він довів полігон до такого стану», - вважає Олеся Руда.

Грибовицька трагедія назавжди змінила Рудих, Юнків та Вненкевичів. Нині у їхньому житті з’явилося нове оточення, нові пріоритети і нові цінності. 

«Тепер побачила, наскільки близькі мені батьки і сестри. Усвідомила, як багато людей видають себе за тих, ким напсправді не є. Ну й основне: до дітей уважніше тепер ставлюся, ціную кожну хвилину і молюся, щоб в них було довге щасливе життя», - зізнається Олеся Руда.

Ірина Юнко: «Якось мені приснився чоловік і сказав: досить плакати, у тебе є дитина! Тоді я й зрозуміла, шо треба брати себе в руки, добиватися всього, що можу. Нині роблю усе так, як ми планували з чоловіком. Ніколи не забуду Богдана, до кінця життя пам'ятатиму його і дякуватиму за кожен день. Направду, біля нього я ЖИЛА і знала, ЯК ТРЕБА ЖИТИ!»

«Загинули хлопці, які були Людьми з великої букви. Я горда, що мала такого чоловіка. Він віддав життя за наше здоров’я і розворушив те, на чому злочинно наживалися упродовж багатьох років», - Анна Вненкевич.

За рік у місті багато чого змінилося: «культурна столиця» блискавично перетворилася на найвідоміший сміттєвий кошик, а про «колекційні» львівські відходи написало навіть британське The Guardian. На сміттєвих майданчиках поселились щурі, а міська влада обіцяла додати їм комфорту, провівши «парфумизацію». Четверо героїв віддали життя, намагаючись врятувати майже мільйонне місто від непоправного, однак їхня жертва щодня видається все більш марною. Поки залишається хіба сподіватись, що хтось бодай з примусу виконає те, що гучно обіцяв втілити упродовж останнього десятиліття. Обіцяв. Але «взяв і не зробив».

Яна Федюра, «Вголос»