Пане Володимире, минулого року Ви видали поетичну збірку «Шураві». Наскільки тема афганської війни є висвітленою в українській літературі?

Незабаром, 15 лютого, ми, маю на увазі учасників бойових дій в Афганістані, святкуватимемо 22–річницю виведення радянських військ з Афганістану. Особисто для мене, насамперед, це день жалоби і смутку, душевного болю та молитви за тих бойових побратимів, які не повернулися з тієї безглуздої і жахливої війни додому, день зустрічі з колишніми воїнами-«афганцями», яких скривдила жорстока недоля, нагода ще раз пом’янути і згадати своїх бойових друзів. Говорити про афганську війну можна дуже багато, але ця тема потребує окремої розмови.

В кількох рядках про неї не розповіси і всіх її жахіть не опишеш. Знаю багатьох колишніх «афганців», серед них і відомий політик Микола Томенко, інші знані і незнані особи, які про цю війну з різних (об’єктивних чи суб’єктивних) причин говорити не хочуть, окремі з них навіть замовчують сам факт свого перебування на чужині. Це їхнє право. Може, через якісь незнані нам причини-обставини про афганську війну за життя не хотів говорити, хоч мав що сказати, світлої пам’яті відомий письменник Олесь Ульяненко, який також служив в Афганістані. А я (це також моє право) навпаки завжди відкрито і чесно говорю про свою участь у тій кровавій бійні, але жодним чином не відбілюю, не прикрашую подій того рукотворного людського пекла, бо чогось світлого на афганській війні було мало.

Ще у 2004 році у Тернопільському видавництві «Джура» з’явилася на Божий світ моя повістина «Афганський синдром», а згодом й ряд інших нарисових, документальних книжок на афганську тематику. А в листопаді минулого року за моєю ініціативою у Чорткові був відкритий і посвячений меморіал пам’яті полеглим бойовим побратимам у Афганістані – каплиці і скульптурного зображення Богородиці, яка покриває своїм омофором пораненого солдата. Повторюватись не буду, бо про цю подію говорилося і писалося багато у ЗМІ.

Я зростав і виховувався в християнській сім’ї, де старший брат Василь був у ті зловісні радянські часи православним священиком. Зі шкільних років пам’ятаю, як його переслідувало КДБ. Нині він – доктор теологічних наук, ведучий рубрики «Духовні обереги» у журналі «Золота Пектораль», якого і далі цькують «червонопогонні церковники». Мені чомусь здається, що він довічно приречений у цій країні нести на своїх раменах хрест о. Маркіяна Шашкевича, якого за любов до України, високий розум ненавиділо тугоумне церковне начальство. Я говорю це все, щоб підкреслити своє люте ставлення до фарисеїв, безбожників, малоросів, чухраїнців, брехунів, злодійників. Це наша сімейна риса. Але мій патріотизм, націоналізм, віра в Бога не заважають мені бути по духу і крові воїном-афганцем.

Спілкувався нещодавно з Василем Слапчуком, говорили з ним про різне, у тому числі згадували Афган, про військову службу, мудрували над питанням: чому так мало художніх книг українською мовою про афганську війну написано? Якогось розумного пояснення ні в нього, ні в мене не знайшлося. Правда, потрапляють до рук час від часу якісь нарисові матеріали, вірші, спогади… і все. Чому так? Питання риторичне.

В останньому номері журналу я навіть запровадив рубрику «Афганський апокаліпсис», в якій був надрукований уривок документальної повісті Едуарда Беляева «Тайные тропы бесславия». Цікава річ. Цю рубрику намагатимусь утримувати й надалі. Запам’яталися мені ще кілька творів відомих письменників, які зачіпають тему афганської війни, а саме: Книга щастя. «Ісихія» мого приятеля Юрка Гудзя, який так рано пішов із життя та повість Анатолія Михайленка «Сам і світ», котрого також нині уже немає в живих... Я був би тільки радий прочитати, можливо й надрукувати художні твори відомих і маловідомих авторів, які пишуть на тему афганської війни.

Вже три роки існує літературно-мистецький журнал «Золота Пектораль», головним редактором якого Ви є. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея видавати подібне видання саме у Чорткові, районному центрі Тернопільщини?

Дуже багатьох людей цікавить питання про саму ідею створення літературно-мистецького журналу у районному центрі, яким є Чортків. Природа таких запитань мені зрозуміла: не кожен обласний центр може похвалитися таким яскравим, змістовним часописом, яким нині є «Золота Пектораль», а тут старовинне містечко над Серетом «розродилося» таким поважним літературним-мистецьким прожектом. Звісно, скажете ви: «Кожен кулик своє болото хвалить». Але «…Пектораль» не потребує особливої похвали, похвальби чи атестації, це, за думкою літературознавців і критиків (звісно, всім вгодити неможливо) цілком серйозне і пристойне видання, твори багатьох пекторалівських авторів – золото високої проби. Такої думки численна письменницька братія і сестрія, велика пекторалівська родина. Серед тої родини є багато яскравих, зіркових імен.

Але самі ідеї репродукувати може кожна людина, та втілити їх у життя – це уже завдання іншої ваги, змісту та можливостей. Мій добрий приятель, дуже чуйна і душевна людина – Петро Засенко якось сказав мені: «Володимире, ти чиниш подвиг, бо робиш один те, що роблять цілі колективи». Так, це правда, кожен номер дається мені з болем і боєм, забирає всі сили, але водночас приносить мені душевний спокій та умиротворення. А як виникла ідея видавати журнал? Повторю приблизно те саме, що вже говорив нещодавно в інтерв’ю, яке було надруковане у «Слові Просвіти». Десь зо три-чотири роки тому мене обпекли слова, які прочитав в одному із чисел журналу "Ятрань”: “На сором нашим колегам з Тернопільської обласної організації НСПУ, вони досі не мають свого журналу”. Так висловився про тернопільських колег головний редактор часопису Сергій Ткаченко. Ці слова, направду, вразили мене до глибини серця, що я вирішив започаткувати новий літературно-мистецький журнал. Це був 2007 рік. Перший підтримав мене Євген Баран – голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора журналу «Золота Пектораль».

Так сталося, що Джуринська десятирічка (Чортківщина) виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої і доброї вчительки. Родом із Чортківщини Теодозія Зарівна та Степан Сапеляк (лауреат Шевченківської премії) – яскраві поети, також члени редколегії журналу.

Чи вплинула «Золота Пектораль» на те, що Чортків сьогодні має статус літературної столиці краю?

Звісно, що завдяки появі журналу «Золота Пектораль» про Чортків почали говорити частіше у літературно-мистецьких колах, у райцентр приїзджати відомі українські письменники. Я часом навіть жартую: «У місті Золотопекторалівську народився і живе журнал «Золота Пектораль», сюди на гостину час від часу з’їжджаються золотопекторалівці. Тут часто-густо відбуваються автограф-сесії, презентації, книжкові толоки. У травні (уже вдруге) пройде-відбудеться книжкова толока «СлОвія». А нещодавно, наприкінці грудня минулого року за сприяння міського голови, депутатів міської ради, меценатів, зокрема, Всеукраїнського благодійного фонду Івана Матієшина «Україна – Свята Родина» відкрилася книгарня «Золота Пектораль» тощо».

Але мені з пам’яті ніяк не зітруться травневі події 2007 року, коли гостей Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята приймало Тернопілля. Для того, щоб поклонитись Кобзареві разом із чортківчанами, до нашого міс¬та з'їхались знані письменники. Очолював поважну письменницьку делегацію Михайло Слабошпицький. У її складі були: Євген Баран, Петро Боярчук, Тамара Дяченко, Наталія Матюх, Володимир Некляєв (поет, літературознавець, колишній голова Спілки білоруських письменників, Білорусія), Петро Поліщук, Леся Степовичка, Леся Ткач, Георгій Шаповал. «Чортківчани зустрічали митців свіжим, щойно спеченим, ще гаря¬чим хлібом», – писала районна газета.

Дозволю собі трохи поіронізувати, бо сам тоді працював кореспондентом у районці: «Таким вже гарячим і свіжоспеченим, що Леся Степовичка (було написано на її лиці) аж руки собі обпекла». Але згодом на зустрічі з представниками влади, яку «приочікувало» шановне письменницьке товариство рядками свого вірша Петро По¬ліщук сказав: «Так пахне всім бу¬денна велич». Але пахло тоді не величчю, здалося мені, а можновладною тупістю і нехлюйством. Зустріч ця пройшла скромно, напише газета, невимушено, у камерній об¬становці. Невимушеність відчувалась і при пок¬ладанні квітів та виголоше¬нні промов біля пам'ятника Т.Шевченку, і під час зустрічі із чортківчанами в районному краєзнавчому музеї. У музеї імениті гості, справді, читали свої твори перед жменькою чортківських віршописців, і слухали їхні нудні писання, розповіді про себе. Мені не сиділося, здавалося що ось-ось згорю від сорому у тому тісненькому залі.

Влада не додумалась організувати зустріч інтелігенції міста з письменниками у районному будинку культури, повести гостей у міські школи, бібліотеки тощо. Сидіти і слухати оту всю мудрохрень у музеї в мене не було великого бажання та сили. Непомітно я, Йосип Свіжак і Уладзімір Нікляєв (цьогорічний суперник Лукашенка на білоруське президентство) вийшли на східці музею покурити. В тісному колі говорили про білоруських письменників, літературу загалом (але це вже матеріал до есею), а мене не переставав доймати сором за якийсь такий аж надто сірий та буденний прийом високих гостей, і я тоді десь у глибині свого серця зарікся, щось змінити у царині культури у рідному місті, коли місцева влада така імпотентно-інертна. Пройшло три роки і ситуація кардинально помінялася. Чортків справді став літературною Меккою завдяки чортківчанам, меценатам, «Золотій Пекторалі». Це мене тішить, дає силу жити і працювати.

На Вашу думку, журнал творить конкуренцію аналогічним українським виданням?

Якось Тарас Федюк мені жартома сказав: «Володю, ти зробив найкращий журнал в Україні, але «Сучасність» все-таки найкраща. Шкода, що зараз не виходить «Сучасність», де є гарантія, що завтра її долю не повторить «Золота Пектораль». Україна – це держава суцільних парадоксів. На пальцях однієї руки можна перерахувати першокласні українські журнали, то про яку конкуренцію може вестися мова. Всі часописи потерпають зараз від безгрошів’я, антидержавної політики, спрямованої на знищення українського книговидання, української мови. Нещодавно написав мені редактор поважного і відомого журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорій Гусейнов: привітав з різдвяними святами, висловив надію на майбутню співпрацю. На душі стало тепліше. Може Бог змилується над нами, над Україною…

Кого серед авторів «Золотої пекторалі» можете виділити?

Всіх. Пектораль друкує тільки якісні твори, знаних авторів і дебютантів. У редколегії журналу – знані українські письменники, серед них п’ять Шевченківських лауреатів: Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник, а також представники красного письменства – Євген Баран, Ігор Павлюк, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Петро Сорока, Богдан Бастюк, Борис Щавурський, Ганна Костів-Гуска, Йосип Свіжак (відповідальний секретар), Нестор Чир. Авторитет і довіра до журналу читачів і авторів у головного редактора на першому місці. Друкує журнал твори Марії Матіос, Тараса Федюка, Володимира Єшкілєва, Тараса Прохаська, Маріанни Кіяновської, багатьох інших талановитих авторів. Нещодавно почув від київської поетеси дуже прикру для себе новину-вість: «Щоб надрукуватися у журналі потрібно пекторалівському редакторові заплатити гроші.

Хтось навмисне розпускає дурну славу про «…Пектораль», від цього мені на душі робиться млосно і прикро. Заявляю відповідально і відверто: «Ще жодного разу з авторів я не взяв ні копійки». «Золота Пектораль» – не провінційний журнал ні за рівнем, ні за наповненістю. Він зібрав найкраще, що є в Україні, хоч не орієнтується на певний напрям, течію. Автуру обираємо з тих, хто може запропонувати твір, цікавий широкому колу читачів.

Біографічна довідка: Володимир Погорецький із Чорткова на Тернопільщині – член Національної Спілки письменників, член Національної Спілки журналістів України, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ», редактор та упорядник літературного альманаху «Сонячне гроно», учасник бойових дій в Афганістані, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ст., автор багатьох поетичних і прозових книг, зокрема, «Спалах сльози», «Великодні дзвони» «Під крилом вечірньої зорі», «На призьбі літа», «Шураві», повісті «Афганський синдром», «Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область» (2002), «Обпалені війною», «До стіп Зарваницької Матері Божої», «На крилах молитви до Погонської Матері Божої, історико-краєзнавчого путівника «Чортківщина» та інших.