Володимир Сергійович у нашому регіоні зарекомендував себе тренером, який вміє і знає як працювати з молоддю. За період роботи у стрийському клубі Рева вивів на новий якісний рівень моршинську Академію футболу, а також зумів поставити цікаву та комбінаційну гру основній команді. Утім, життя тренера непередбачуване. Після того, як Рева попрощався зі стрийською командою, через певний час працевлаштувався у сумській «Барсі». Напередодні ювілею кореспондент Вголосу поспілкувався з екс-наставником «Скали».

Володимире Сергійовичу, приєднуюся до усіх привітань з нагоди Вашого ювілею. З яким настроєм зустрічаєте свято?
Дякую. Настрій творчий, оскільки я знову в активній фазі займаюся методологічною роботою в футбольному центрі «Барса». Ця методологія має право на життя в силу того, що у моїх колег, а саме в Олега Кононова та Леоніда Кучука уже друга країна і все йде успішно. Усе це я безпосередньо реалізовував у пілотному режимі в «Скалі». Зараз футбольний Бог дав можливість знову бути в темі і активно працювати. Зважаючи на це, настрій знову творчий (сміється).

Розкажіть детальніше про  українську «Барсу».
Футбольний центр «Барса» народився з ініціативи губернатора сумської області  Юрія Павловича Чмиря. Він сам безпосередньо їздив у Барселону і заключив угоду. Сюди приїздили два іспанських методисти, які дивилися на ресурс. Мова йде про людей і впровадження на їхні дії технологічних дисциплін. Протягом восьми місяців, що модернізується футбольна школа «Барса», тут побудували чотири поля, сучасні роздягальні і будується приміщення, де діти будуть жити, харчуватися та навчатися. Утім, цей задум втілиться у життя наступного року.

Знаючи Вас та Ваші амбіції складно повірити у те, що Ви повністю задоволені, перейшовши з дорослої команди до дитячої структури. Невже не хочеться довести свою профпридатність на дорослому рівні?  Чи були якісь пропозиції після роботи у «Скалі»?
Після «Скали» були дві пропозиції: одна в Росію у місто Назрянь, а інша – у Казахстан. Дружина не захотіла переїжджати, оскільки в одному місті криміногенна обстановка, а до іншого дуже далеко від дому. Зважаючи на це, вирішили залишитися в Україні і зупинитися на цьому проекті. На сьогоднішній день футбольний Бог розпорядився так, щоб ще раз перевірити технологічну дисципліну, яка була сформована ще вісім-дев’ять років тому.

Володимире Сергійовичу, Ви досить несподівано для багатьох покинули «Скалу». Склалося враження, що Ви пішли в такому статусі, не сказавши усього, що хотіли. 
Ви маєте рацію, але це був вибір президента, тому коментувати це не дуже хочеться. В мене контракт був розрахований до 1-ого липня, але я пішов трішки раніше. Я приїжджав у «Скалу» з намірами творчо і довго працювати, бо відразу відчув великі амбіції з боку засновників. Ми говорили, щоб з маленького селища зробити велике футбольне місто, такий собі прототип «Хофенхайма». Хоч і напрямок у цьому сенсі не був дуже широкий, але все ж протягом трьох років «Скала» почала завойовувати авторитет і не тільки на західному регіоні. Проведені роки згадую з позитивом, тому що засновники дали можливість у пілотному проекті зробити технологічні зрушення, які дали можливість і футболістам індивідуально рости, і робити свій загальнокомандний малюнок гри. Гадаю, що у цьому напрямку зроблені важливі  кроки.

Приїхавши до Моршина, Ви почали будувати команду з низів, вибудовуючи системність, що для нашого футболу, а особливо для другої ліги, є рідкістю. Згодом розпочали роботу з головною командою, де виступали лише молоді виконавці. Попри це, Вам вдалося поставити командну гру, яку відзначили усі фахівці. А після нічиєї з харківським «Металістом» від компліментів не втримався Мирон Маркевич.
Приємно, що поважний Мирон Богданович за короткий час побачив частину нашої роботи. Технологічна дисципліна, яку я впроваджував в команду, розпочалося у 2004-ому році, коли я разом з Леонідом Кучуком та Олегом Кононовим опановували її і потім реалізовували. Але «Шериф» був діючою структурою. Вони не шкодували грошей для того, щоб тренери їздили в Європу на навчання. Тому ми їздили, дивилися і формувалися технологічно. Ми не билися, не боролися, а грали у футбол.

Якщо підбити підсумки Вашої роботи у «Скалі» зрозуміло, що вдалося багато, але є і те, що не вдалося втілити у життя.

Не вдалося єдиного – представництва у збірних юнацьких команд України. Але вони вже були на підході. Близьким до цієї ситуації була група 1998-ого року народження. Викликався Віталій Лазаренко (1995 р.н. – Авт.). Утім, цьому талановитому хлопцю з різних причин  не вдалося закріпитися у збірній. Користуючись нагодою, хочу подякувати засновникам, які протягом двох років роботи в Академії не заважали будувати базові принципи.

Володимире Сергійовичу, зрозуміло, що футбол еволюціонує. Щоб Ви порадили молодим тренерам, аби вони встигали крокувати з часом? Яка найбільша проблема тренерського цеху у нашій країні?
Є таке невеличке слово як навчання. Воно невеличке, але у ньому величезний об’єм. Навчання, аналіз, виїжджати на стажування, постійне спілкування і команди, і Академії, в залежності хто в якому секторі працює. Зараз інформаційні системи відкриті, не так як було раніше. Тому щодо навчання, спілкування я завжди приводив такий приклад: ми з партнерами обмінялися яблуками і ніхто нічого не знайшов. Якщо обмінялися ідеями, то кожен збагатився. Нещодавно спілкувався у центрі ліцензування, де маю честь читати лекції. Андрій Шевченко сказав дуже правильні слова: «Я відчував футбол як гравець, зараз я розумію, що я маю перебудуватися і відчувати та аналізувати вже як тренер».

Свого часу Ви поїхали працювати до сусідньої Молдови, здавалося б, сформованим тренером, за плечима якого великий досвід роботи в Україні. Але після відвідин Академії «Шерифу» у Вас змінився футбольний світогляд.
Справді, я туди їхав вже тренером, який працював асистентом та селекціонером у різних юнацьких збірних України. Приходжу на тренування, бачу багато різних фішок, палиць, кіл і думаю: що вони роблять? Мені було нелегко десь півроку, але спілкування з колегами, а саме з Кучуком, Кононовим, Кулішем та з людьми, з якими вже працювали у структурі  «Шерифу», давали нам можливість стажуватися у Європі, і таким чином вивчати нові технологічні дисципліни. Зважаючи на це, у мене все перевернулося . Ігрова діяльність у Тирасполі призвела до того, що за п’ять років було три  єврокубкових сезони. Ніде в Україні я такого досвіду би не отримав, тому що тут своя специфіка хто грає на міжнародній арені. Тому я взяв за основу всі ці речі і пілотний проект у «Скалі» реалізував на 50-60 відсотків. Можливо, більшою мірою в Академії, меншою у дорослій команді, тому що в основній команді були обмежені можливості.

Ви часто згадуєте своїх однодумців Кононова та Кучука. У чому їхній секрет успіху? 
Думаю, це правильна побудова технологічного мікроциклу. Звичайно, вони його вдосконалюють, але основні базові моменти залишаються. Які саме? Як казав мені товариш: сильно розкриватися не потрібно, оскільки найдорожче у світі це інформація (сміється). Вони керуються тими принципами, які були сформовані ще вісім років тому.  

Які їхні основні принципи?
Вони дуже схожі. Там є нюанси, можливо в гравцях і їхній індивідуальній підготовці, спілкуванні. Є вимогливість і вони рухаються у цьому напрямку, але кожна людина індивідуальність: одні посміхаються, другі – ні. Проте є вимоги, які має робити гравець, а які – тренер.

Зважаючи на дружні стосунки та однакове бачення футболу, Кононов або Кучук не пропонували вам приєднатися до їхніх команд?
Ні, не пропонували. Вони, мабуть, гадають, що я достатньо самостійний  і можу робити сам ті речі, що і було в принципі в Тирасполі. Утім, якщо б запропонували б, то з мене корона не впала б.

Володимире Сергійовичу, на скільки важливий у футбольній кар’єрі фарт тренера. Якщо врахувати, що Ви вмієте, знаєте і можете, але на даному етапі  не маєте можливості втілити задумане у життя.
Фарт – це одна із складових. Я б хотів на своєму шляху зустріти такого президента як Ахметов, який розуміє, має економічні можливості та політичні, і дає можливість проявити свої найкращі якості. Але, мабуть, у футбольного Бога я ще не заслужив на такого президента.

Повертаючись до пройденого тренерського шляху, ким можете пишатися зі своїх вихованців?
Віталій Комарницький, Сергій Симоненко. Вони є гравцями 1981 року народження, здобули європейське срібло, потім взяли участь у чемпіонаті світу в Аргентині. Олег Остапенко – 1977-го року народження. Коли працював асистентом у тренера юнацької збірної України, то довелося працювати з такими відомими гравцями як Андрій Воронін, Олександр Рикун, але я до них прикладав найменше зусиль, бо вони вже прийшли у збірну як сформовані футболісти.

Знаю, що у Вашому житті був нелегкий  фінансовий період.  Сергій Симоненко про це дізнався і Вам допоміг.
Коли це згадую, то в мене з’являються сльози на очах. У тренера не завжди є робота і були часи, що не було ні роботи, ні грошей. І Сержик Симоненко, як і Віталік Комарницький, згадали про це і суттєво допомогли. Симоненко тоді грав в Одесі і казав, щоб я приїхав, бо є розмова. Словом, допоміг у скрутну годину. Я спілкуюся з багатьма мені близькими людьми після кожного туру.  Відрадно, що у стартовому складі національної збірної Молдови відразу семеро гравців вийшло, які грали у мене в Тирасполі. Тому я щасливий, що склалася футбольна кар’єра у цих хлопців.

Ви працювали в «Тирасполі», а багаторічним лідером, що диктує моду в молдовському чемпіонаті, є «Шериф».
«Шериф» і «Тирасполь» – це одна структура.  Але в Тирасполі віковий ценз 18-22 роки. Ми мали ресурс «Шерифа -2», який грав у першій лізі. Незважаючи на це, конкуренція була не на життя, а на смерть. У Кучука були досвідченіші виконавці, але запевняю: ніхто під нікого не  лягав, як у нас це роблять на Україні. 

З «Тирасполем» Ви тричі виступали у єврокубках. Що найбільше запам’яталося?
У 2004-ому я працював разом з Віктором Баришовим. Ми грали з донецьким «Металургом», коли там працював Славолюб Муслін. В принципі, усю гру грали без голів, але наприкінці матчу ми пропустили і програли. У 2006-ому році ми пройшли три кола, а у 2008-ому грали з «Таврією», яку тренував Михайло Фоменко. У Тирасполі ми зіграли внічию, а у Сімферополі поступилися з рахунком 1:3. Словом, чотирнадцять матчів на євроарені пам’ятатиму ще довго.

З якого тренера Володимир Рева рекомендував би брати приклад  молодим спеціалістам?   
Може сказати лише за тих тренерів, з якими працював та спілкувався. Звісно, мова буде про Олега Кононова та Леоніда Кучука. Ці наставники знають чого хочуть і крок за кроком йдуть до цього. Вони сильні у тактичному плані побудови гри. З європейських тренерів наразі не спілкуюся ні з ким, відповідно не знаю, що у них в голові, а за «записками мисливця» мені важко сказати хто чим дихає.

Кого можете відзначити з українських тренерів?
Мирона Маркевича. Щоправда, йому у житті попався Олександр Ярославський, який довго терпів. А починав він, коли щурі бігали по базі. Попри це, витерпів президент, тренер і зірки на небі зійшлися. Маю на увазі зійшлася людина, яка має гроші і людина, яка має творчий потенціал.

Маркевич довів  свою профпридатність при багатому президенті, а Кучук і Кононов мали значно скромніші можливості.
В мене теж невеликий бюджет був у «Скалі», але ми були у групі лідерів. Бюджет важлива ситуація, але без ідеї, без технології гроші самі не грають.

Уявіть собі, що Вам приходить пропозиція очолити команду рівня української Премєр-ліги. Ви б впоралися з поставленими завданнями? 
Не скажу, що легко. Утім, я маю потенціал, технологію і базу, яка дозволяє працювати на найвищому рівні.

Тобто, якщо завтра Вам надійде пропозиція, спакуєте валізи і поїдете?
Колись мене Сергій Морозов запитав чи хотів би я бути головним тренером. Я відповів, що хочу спочатку навчитися. Тоді він додав, щоб я знав на майбутнє: валіза завжди має бути спакована. Сергій Юрійович мав на увазі два варіанти: 
або тебе звільняють, або тебе кудись запрошують. На сьогоднішній день я вже десять років у дорозі. Як у 2003-ому році виїхав з Вінниці, так і по сьогоднішній день їжджу. Це складова тренерського життя.

Ви є корінним вінничанином. Мабуть, важко переживаєте за відсутність професійного футболу у рідному місті.
Якщо б сьогодні у Вінниці сказали, що є бюджет, скажімо, у 10 рублів і роби професійну команду, я б навіть не думав. Це рідне місто і хочеться щось для нього зробити. Я пропонував їм зробити футбольну Академію, і начебто рухалися у цьому напрямку. На жаль, далі не пішло.

Немає політичної волі і немає економічно незалежної людини. Попри це, я впевнений на 300 відсотків, що влада завжди може домовитися з бізнесом. Потенціал у Вінниці дуже великий. Це центр країни, де є великі традиції. Там є Петро Порошенко, з яким я мав щастя працювати у 2001-ому році. Він виконував те, що обіцяв. Утім, місцева влада його обманула і він пішов з футболу. Якщо б ситуація повернулася, впевнений у тому, що з такими людьми можна робити хороші футбольні справи.

Розмовляв Богдан Тимовчак