Ліза родом із Донбасу, під час Революції гідності вона працювала на кухні. Згодом записалася в «Самооборону» – виловлювала «тітушок», під час однієї з розвідок познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Весілля зіграли відразу ж на Майдані. Ліза навіть сукні не вдягала, каже: якби раптом що, було б незручно бігти. Її називали головною краплею в океані Євромайдану. У «Facebook» навіть створили сторінку з такою назвою.

Це все, що я знала про Лізу Шапошнік до нашої зустрічі. У Тернополі разом з нею була подруга-волонтер Оля. Мені пояснили, що їдемо в хостел для реабілітації бійців АТО. Дорогою забрали обід для майстрів. На запитання, чи є зараз у хостелі військові, мені сказали, що ні. «Хто ж там живе?» – поцікавилася я. «Приїдемо – побачиш», – коротко пояснили мені. Ліза розповідає Олі, що отримала пенсію і треба терміново купити труби.

…Недобудований чотириповерховий будинок стоїть одразу біля в’їзду в Тернопіль з боку Збаража. До будівлі ведуть незабетоновані сходи без поручнів. На них щільним шаром намерз лід. Аби не впасти, піднімаюся по сходах майже «на чотирьох». Всередині величезного будинку – голі стіни і трохи будматеріалів. Ні підлоги, ні меблів, ні комунікацій. Добре, що хоч вставлено вікна і двері.

«Тут буде їдальня, в цій кімнаті поставимо тренажери, щоб бійці могли відновлювати м`язи. Нагорі зробимо кімнати…» – натхненно розповідають мені волонтери. А я не можу уявити жодних кімнат, бо дивлюся під ноги, щоб не провалитися в якусь діру в підлозі чи не впасти в підвал, який попередній власник спорудив собі на випадок війни. Недобудовану споруду він здав волонтерам в оренду на кілька років за символічну ціну.

За стіною кипить робота – троє майстрів зголосилося безкоштовно виправити стіни в одній з кімнат. Їм ми й привезли обід. Заходимо на імпровізовану кухню. На дерев’яному столі, застеленому газетами, стоїть кава, пластиковий посуд, закрутки. Крісла – білі від пилюки. Води в будинку немає. Туалету теж.

Розкладаємо обід, який приготувала якась жіночка. Дівчата їжу віддають майстрам, пригощають і мене. Усі мають бадьорий настрій, жартують. За столом говоримо про те, скільки потрібно будматеріалів, щоб довести приміщення до ладу, і які будинки зводитиме наше покоління – обов’язкового з бомбосховищами. Майстри кажуть: щоб довести приміщення до пуття, треба хоча б рік. Ліза встає з-за столу, витягує з кишені пачку «Бонду», закурює і каже, що стільки чекати не будемо – треба швидше.

Усі мовчимо, але враження таке, що війна вже закінчилася і ми відбудовуємо. Дай Бог, не Тернопіль.

Після обіду робимо собі каву в пластянках. «Як на Майдані», – жартує Ліза й веде мене в «кабінет». Так називають єдину в будинку більш-менш пристосовану для життя кімнатку. Тут живе Ліза.Частину невеликого приміщення завалено речами для бійців. Біля вікна – маленький столик, диван, обігрівач. Збоку стоїть кілька старих моніторів. «Завтра обіцяють прийти підключити Інтернет», – радіє Ліза.

За весь час розмови ніхто не згадував про чоловіка Лізи, з яким так феєрично одружувалася під час Революції гідності і який на Майдан приїхав з Росії. Обережно запитую, де він, чи буде?

«Утік. У Росію. Одразу як почалася війна. Через кілька місяців після одруження», – відповідає вона. Просить більше про це не питати. Тепер розумію, що не тільки в цій кімнатці, а й у всьому будинку Ліза живе одна-єдина.

У сусідній кімнаті майстри починають свердлити стіни. Ліза виходить і просить у них 15 хвилин тиші.

Як так сталося, що ти потрапила на Майдан?

Значит, как получилось, за месяц до начала Майдана…

Перебиваю її і прошу говорити українською.

Ти ж добре українською говориш!

Зараз спробую… Екзамен! (сміється)

Так сталося, що до початку революції я приїхала в Київ шукати роботу. Потім почула, що буде пікет. Вирішила піти, подивитися. Приходжу – а там народу тьма-тьмуща. Питаю людей, за що стоять, чому зібралися. Кажуть: за євроінтеграцію, за вільне висловлення думок. Думаю: це мені підходить, лишаюся. І залишилася, ночувала там. А в ніч на 30 листопада «Беркут» розігнав Майдан.

«Е, ні, це як у Росії, – подумала собі, – не можна звідси йти». Щоб не гаяти час, записалася на кухню волонтером. З кухні попросилася в 10-ту сотню «Самооборони Майдану». Взяли (сміється).

Коли почалася війна на Сході, наша сотня поїхала воювати в зону АТО. Я одна із сотні лишилася. Пішла до «правосеків», попросилася на фронт. Думаю: візьмуть чи не візьмуть? Взяли, була така рада (знову сміється)!

Які в тебе були обов`язки під час Революції гідності, за що ти відповідала?

Я допомагала організовувати роботу, дивилася за безпекою, шукала «тітушок». Інколи вони самі мене знаходили, намагалися зав’язати розмову. У нас між барикадами була така умова: я доходжу з «тітушкою» до ближньої барикади, поплескую бійця по плечу, і ті його вже приймають (сміється). Такі в мене були обов’язки.

Усі ті, хто був зі мною на Майдані, зараз на передовій. Пішли на фронт добровольцями, ніхто не «відкосив». Когось уже вбили, хтось живий лишився. Когось важко поранили, когось легше.

Ти з усіма тримаєш контакт?

Не зовсім з усіма, коли їдуть на фронт, номери змінюють. Загубилося багато друзів. Але як приїхала на фронт, багатьох побачила. Зраділи, трохи здивувалися, питали, що тут роблю. Я відповіла: «Те, що й ви, – воюю».

Під час революції батьки тебе зовсім не підтримували, у вас були протилежні погляди на події в країні. Як вони поставилися до твого вибору їхати на війну? Які у вас тепер стосунки?

Спочатку ми зідзвонювалися, а потім перестали. Морально дуже складно було слухати, що Путін на правильному шляху. Ми з ними сварилися, я їм доводила одне, вони мені інше. Про те, що їду на фронт, не казала. Коли повернулася, зателефонувала їм. Те, що я поїхала туди, вистояла, не зламалася ні морально, ні фізично, на них сильно вплинуло. Нині вони живуть в Одесі.  

Пам’ятаєш той момент, коли мирний протест перестав бути мирним?

19 січня, коли була перша смерть…

Ліза закурює. Згадує, як пила каву з Нігояном біля намету…

Найбільше запам’яталося 18 лютого. Телефонує дівчина з 10-ї сотні й каже: «Лізо, терміново треба води!». Питаю: куди, що трапилося. Вона: «На передову, тут уже людей убивають. Виходь на вулицю і кричи, щоб воду принесли».

Я тоді була в штабі, мала берегти документи і приймати допомогу від волонтерів. Думаю, що ж робити, у мене голос слабкий, люди бігають у паніці туди-сюди, ніхто нічого не чує. Дзвоню знайомій, яка на сцені вночі координатором була. Вона дати клич не змогла, але написала в Інтернеті й дала мій номер.

Розмову перериває телефонний дзвінок. Грає «Вставай, мила моя, вставай, люба моя, вставай».

«Альо. Привіт! Та нічого, сиджу в Тернополі. Як, а що ти? Медик? І що у вас сьогодні? Я знаю, там бомбили? Лікарню не знищили? А в ТЕС не попали? Слухай, то супер, що ти в «Айдарі». Ти пробий, чи працює «Нова пошта», чи її не розбомбили. Працює! То я маю вже що вам переслати. Який? Анаконда! Я вас вітаю, «Анаконда», я – «Тигра». Не дарма тобі дали такий позивний! Та, хлопці працюють, роблять кімнату в хостелі. Бережися там!»

Продовжуємо розмову.

…Так-от, почали дзвонити волонтери, приносити воду, шини, ліки. Потім виникла проблема, що нікому носити ту воду. То я просто зупиняла перехожих і йшла з ними на Грушевського. Був випадок, коли чоловік років сорока приніс великий пакет ліків. Я кажу: допоможи донести, бо сама не дотягну. Він: «Я боюся туди йти». Я говорю: «Ти що? Зі мною разом підемо, будь ласка, пішли!» Дійшли, донесли.

А ввечері мене відправили в Михайлівський собор. Сказали сидіти там. У той момент собор оточили «Беркут» і «тітушки». Думаю: все, якщо в них нічого святого не лишилося, зараз нам у віконце закинуть кілька гранат – і буде братська могила. Питаю священика, чи є запасний вихід. Він каже, що ні…

Всі стали на молитву. Багато поранених, місця майже не було. Хлопці пішли у двір собору, «Беркут» почав стріляти. Ми з подругою вийшли на перекур. Далеко не відходили, бо не було куди. А курити хочеться, нерви б`ють, сльози давлять. Куримо, а над головою чути свист. Я в один бік кинулася, вона – в інший, і так навприсядки забігли в храм. Потім наші хлопці з іншого боку підтягнулися і допомогли зробити вихід.

Мені телефонували з усієї України, питали, як можна доїхати до Майдану. Я курець, то навіть покурити не мала часу, руку від вуха не відводила (сміється).Наступного дня я була на Майдані, оплакувала мої згорілі профспілки. Мені стало недобре, у мене слабке серце. Дійшла до Михайлівського собору, сказала, що погано почуваюся, і впала якійсь дівчині на руки. Відкачували мене хвилин 40, а потім поклали поруч з пораненим хлопцем. Я повертаю голову, а він очі заплющив, лежить і не дихає. Підбігли лікарі, простирадлом накрили й винесли. Цього я ніколи не забуду. Це найгірше, що зробив Янукович.

Пам’ятаєш, як на Майдані оголосили про втечу Януковича?

Я їздила тоді у Видубичі купатися. Приїжджаю, і кажуть мені, що начебто Янукович утік. Дивуюся, чому ж ніхто не радіє. Тільки-но це запитала, нашу сотню пошикували під сценою й оголосили про першу перемогу. Я вискочила наперед і крикнула: «Слава Україні!». Всі почали плакати, обіймати одне одного, цілувати. Це був найсолодший момент.

Що за цей рік змінилося у твоєму житті?

До Революції гідності я працювала в Сочі, жила в Дружківці, заробляла непогано. Мені пропонували змінити громадянство на російське, оскільки я народилася там. Я відмовлялася. Кажу: «Яка б Україна бідна у ваших очах не була, я залишуся тут, де прожила 27 років. У мене дві батьківщини – Росія, де народилася, й Україна, де виросла». Але після цих подій я сказала, що в мене лише одна Вітчизна. І завжди згадую вислів: не та мати, що народила, а та, яка виховала.

Рік був складний. Я втратила житло в Дружківці на Донеччині. Офіційно Дружківку звільнено, але неофіційно там партизанщина тепер. Люди таємно зустрічаються, щоб поговорити про Україну… У червні я приїхала в Тернопіль. Попросила у влади допомоги. Мені дали тимчасову кімнату і сказали, що на житло дуже велика черга, немає ресурсів допомагати…

А потім терпець увірвався. Проводжали в останню дорогу побратима. Він – сирота з Донецька. Йому влада навіть не виділила коштів на труну… Сказала собі: «Ні, я теж їду». Пройшла два полігони, навчилася стріляти, користуватися зброєю і пішла на фронт. Там була три місяці, надивилася на це все. Складно…Повернулася у відпустку, і почалися проблеми із серцем, приступ за приступом. Мене відправили в лікарню, сказали, що серце хворе, проблеми з хребтом, треба робити МРТ. Тепер шукаємо гроші на це, процедура дорога. Лікарі сказали сидіти, проходити реабілітацію. Але яка реабілітація?! Там хлопців стільки поранених, ніде їх розмістити. Думаю, я потерплю.

Тепер хлопцям треба допомогти. Організувати людей, зробити ремонт у хостелі, поставити санвузли. Вже є психолог, який допомагатиме хлопцям проходити реабілітацію. Будуть тут лікувати зуби, бо на фронті вони «летять» дуже швидко. Масажі робити після поранень. Але для цього треба зробити ремонт…Маю велике прохання, щоб зголосилися люди. Як тоді, під час Революції гідності. На владу покластися не можна. Зверталися і туди, і сюди. Нам кажуть, що вже помогли, не можуть нічого зробити, а самі їздять у дорожезних «тачках». Перепрошую, але продай машину, купи собі простішу, але допоможи.

Що змінилось особисто в тобі?

Я раніше думала, може, поїхати кудись на заробітки. Втомилася сама собі пробивати дорогу. Але після Майдану зрозуміла, що Україну ніколи не покину. Буду тут і, доки дихатиму, робитиму для неї все, що зможу. Та й українці нарешті прокинулися. Раніше було – моя хата скраю. А тепер – ні, не скраю! А якщо й скраю, то тільки для того, щоб першими прийняти на себе людський біль. І допомогти.

Після Революції гідності та поїздки на фронт з`явилися люди, які стали важливими для тебе?

250 контактів у телефоні, а раніше було 3-4. Іноді гортаю записи і не можу пригадати – «Надя Майдан», чотири контакти. А яка саме Надя? Зараз перевіримо. Набираю: «Надя?» – «Ліза». За голосом упізнаю, загадала – профспілки. «Світлана? А, той намет, уже переписую». І так розбираюся потрохи. Друзів багато.

…У кімнату заходить Оля. Каже, що треба їхати. У Лізи вкотре дзвонить телефон. «Базіліо», я тобі передзвоню, зараз мало часу маю. Хто тебе виганяє з госпіталю, скажи мені? Почекай 15 хвилин, я розберуся».

Що ти робила, коли протестувальники на Майдані почали розходитися?

Забирають Крим, на Сході почалася війна. Постало питання, що робити. Майдан повністю розходитися не може, бо наші вимоги не виконано. Але й Схід віддати не можна. Довелося ділитися: хто годен іти на війну – йшов, хто не може – залишався в Києві на Майдані. Люди трохи розслабилися, але, коли почали привозити «вантаж 200», знов організувалися.

Але не всі вимоги виконано?

Напевно, час робити третій Майдан. Але він мирним не буде. Хтось із собою патрончик прихопить або хлопці двома бетеерами розвернуться сюди і скажуть: «Шановні, ви обіцяли, то прошу, виконуйте!»

…Годинник і волонтер Оля показують, що час їхати. Ліза залишається з майстрами. Попереджає подругу, що ввечері приїде прийняти душ. Наостанок додає: «Знаєш, журналісти приїжджають і питають тільки одне – про Майдан. Але ж, люди, зараз війна. Революція закінчилася. Треба думати про важливіше – що ми можемо зробити для тих, хто на фронті».

Обіймаю Лізу на прощання, спускаюся по аварійних сходах. Дивлюся на свої руки. Вони, на відміну від Лізиних, цілком здорові, але ніколи не тримали зброї, не перев’язували ран, урешті-решт, не будували хостел.

Усі, хто має бажання та можливість допомогти Лізі Шапошнік, можуть перерахувати кошти на картку «ПриватБанку» 5168742321582763.

Христина Петрик, «Вголос»