Дуже часто люди з особливими потребами взагалі не виходять на вулицю – вони здебільшого проводять життя у чотирьох стінах. Львів’янка Юлія Грет, яка повністю втратила зір у підлітковому віці, каже, що на це є багато причин: «Люди зневірилися. Вони відчувають себе вигнанцями у своїй країні. І мають на це право. Посудіть самі, усюди для нас є обмеження: на вулиці, у транспорті, з роботою, дозвіллям… А державна фінансова підтримка? Чи може людина з інвалідністю нормально жити на 1300 гривень пенсії, не маючи основного місця роботи? І не тому, що ми не хочемо працювати, а тому, що нам відмовлять роботодавці. Ось мені, наприклад, багато разів казали «ні». Мовляв, все добре: і освіта у вас є, і бажання працювати, але ж перша група… Якби не мої батьки, які допомагають, якби не коханий чоловік Роман, який надихає, якби не моя впертість бути кращою за зрячих, теж зневірилася б…».
 

Жити на рівних

Голова громадської організації «Зелений хрест» Олександр Волошинський вважає, що останнім часом в Україні «потрохи заговорили про долю неповносправних людей».

«Пам’ятаю, як років 10 тому один з депутатів Верховної Ради на моє запитання щодо налагодження відпочинку для людей з інвалідністю сказав, що «ми марно витрачаємо час. Бо інваліди і так все життя відпочивають». Тоді ця різка відповідь мене неприємно вразила. Нині на державному рівні є певні зрушення. Вони стосуються матеріального забезпечення людей з інвалідністю, створення для них безперешкодного середовища, центрів комплексної реабілітації… Але цього замало», – каже Волошинський.

Погоджується з Олександром Волошинським і Юлія Грет. Дівчина каже, що на папері можна написати багато красивих слів, проте у реальному житті все інакше.

«Спробуйте зав’язати очі і самостійно вийдіть на вулицю. Чи зможете дістатися зупинки трамваю? Чи сядете у потрібний номер? Повірте, незрячій людині дуже складно орієнтуватися в місті. Добре в цьому допомагають звукові світлофори, сходи та бордюри, пофарбовані у яскраво-жовтий колір, попереджувальні тактильні смуги перед таксофонами, бігбордами, сходами, рельєфно-графічні схеми міста. Все це – плюси. Але, на жаль, таких плюсів занадто мало у Львові. Я, наприклад, і досі не виходжу на вулицю сама. Мої очі – це чоловік, батьки, друзі», – каже жінка.

Болюча тема – працевлаштування

В багатьох європейських країнах роботодавці зобов’язані брати неповносправних на роботу. Так, у Швеції працевлаштовані 60% людей з обмеженими можливостями, в Італії – 55%, Великобританії – 40%. В Україні ситуація трохи інакша.

«Працедавці не бажають мати справи з інвалідами, – продовжує Юлія. – Їх, навіть, не цікавлять податкові пільги, які надає держава під час працевлаштування людини з інвалідністю. Отже, мій диплом про вищу психологічну освіту лежить вдома на полиці, а я працюю соціальним працівником на волонтерських засадах у товаристві сліпих (УТОС). Навчаю хлопців та дівчат ламати стереотипи. І в нас це виходить!»

«Дівчата в’яжуть гачком, спицями, роблять дуже красиві вироби з бісеру, вміють правильно накладати макіяж, підбирати одяг, робити зачіски. Ми також вчимося працювати на комп’ютері, без проблем орієнтуємося в Інтернеті. Беремо інтелектом!

Ні, я не жаліюся, – наголошує Юлія. – Мені подобається тут працювати, але я знаю, що можу більше, бо маю сили та велике бажання».

Через бар’єри до нових знань

Чи потрібні незрячим музеї, театри, кіно? Наша співрозмовниця впевнена, що так. Разом зі своїми друзями часте буває на виставах у Львівській опері та театрі імені Заньковецької.

«Ми вдячні акторам та керівництву театрів за те, що запрошують до себе. Особисто для мене кожна прем’єра – це емоційний вибух. Крім того, є вистави, обов’язкові для перегляду незрячих. Одна з них – «Вільні метелики». У п’єсі актори підіймають таку нагальну проблему, як вибір життєвого шляху. А це так важливо для нас», – розповідає Юля.

Нещодавно Юля відкрила для себе новий світ – музейний. Вона була на екскурсії для незрячих у Музеї історії релігії і сподівається вже найближчим часом завітати до «Арсеалу». У серпні дівчина зайняла перше місце з вокалу у Міжнародному пісенному фестивалі дітей та молоді з особливими  потребами «Я вірю», а торік стала першою віце-міс у конкурсі «Міс «Благовіст».

Останнє захоплення Юлії – фотографія. Правильно будувати кадри її вчить чоловік  Роман, який також має вади зору.

Європейський досвід: головне – доступність

Нині Україна намагається перейти від медичної до соціальної моделі інвалідності, говорить у своїй доповіді «Актуальні проблеми соціального захисту інвалідів в Україні» кандидат наук з державного управління М.Кравченко.

Доцент кафедри соціальної і гуманітарної політики вважає, що сьогодні важливо не просто фіксувати відхилення у здоров’ї людини з інвалідністю, а допомагати їй відкривати нові можливості.

У цьому плані Україні варто вивчати досвід Швеції, де створено найкращі в світі умови для життя людей з особливими потребами.

Головний принцип, якого дотримуються шведи, – доступність. Людина з особливими потребами має без перешкод дістатися будь-якого об’єкту: робочого місця, магазину, театру, музею, ресторану. У Швеції навіть діють конкретні правила в сфері планування та будівництва житла для інвалідів. Отож, рівнятися є на кого.

Тетяна Зеленська, «Вголос»